Танок „шаблезубих мишей” путінського політичного балету

Ситуація, яка склалася навколо російсько-грузинського протистояння, оцінюється певним числом міжнародних оглядачів дуже просто. Мовляв, був збіг в часі з виборами в Грузії, тому грузинська влада спробувала зміцнити своє становище, згуртувати навколо себе електорат і виграти на виборах, що їй і вдалося. До цього додається, що Росія й досі вважає себе „великою державою”, інтереси якої не варто зачіпати, тому з нею слід поводитися більш толерантно.

Та за уявною простотою цієї ситуації приховується дещо інше. Більш проникливі аналітики ведуть мову щодо протистояння у так званій “битві за Кавказ” між регіональним лідером, який знову претендує на глобальну роль, – Росією і беззаперечним глобальним лідером – Сполученими Штатами. Певною мірою це справді так. Але можна зауважити, що зона інтересів будь-якої держави завжди має глобальний характер. Інша справа які це інтереси і яким чином вони проектуються і реалізуються.

Ось тут ми і бачимо дуже цікаві речі. Дії у “битві за Грузію” і, відповідно, “за Кавказ” з боку Сполучених Штатів і європейської спільноти схожі на дії покупця в магазині, котрий купує за взаємно обумовленими цінами відповідні товари чи послуги. А дії Російської Федерації і, відповідно, її уряду схожі на дії в тому ж магазині грабіжника, котрий хоче отримати ці ж товари просто тому, що він цього хоче.

Якщо згадати історію останніх двох десятиліть, то Грузія для Росії була ключем до Кавказу. Й недаремно Грузія стала одним з перших регіонів екс-СРСР, на якому відпрацьовувались регіональні конфлікти на національному ґрунті, в котрому ці конфлікти мали збройне вирішення, причому при прямому втручанні збройних сил чи формувань Російської Федерації. А ще більший вплив у цих конфліктах мали російські спецслужби. Події, що потім переросли у громадянську війну і змели легітимний демократичний режим президента Грузії Гамсахурдія, а пізніше утримували на гачку начебто проросійський режим Шеварднадзе, вказують саме на чинники дії спецслужб. І ці чинники нікуди не поділись.

Саме ці чинники та потужна агентурна мережа, котра існує на території Грузії, і спонукали грузинські спецслужби до певної локалізації недружніх дій закордонних колег. Питання це багаторазово, всупереч заявам російської сторони, на офіційному (але не на публічному) рівні піднімалася грузинською стороною. Російська ж сторона, як свідчать документи, не хотіла перейматися цими проблемами, а вела підготовку до нового державного перевороту в Грузії. Таким чином, дії грузинської влади є цілком легітимними, адекватними, публічними і сучасними за своїм контекстом, коли конфлікт, котрий несе загрозу для грузинської сторони, був оприлюднений. Перенесення прихованого конфлікту на розгляд міжнародної спільноти відтепер спонукає Російську Федерацію до зайняття офіційної позиції та офіційних оцінок і дій.

Водночас ситуація, що виникла на сьогодні між Росією і Грузією, дуже нагадує ситуацію, котра передувала радянсько-фінському конфлікту 1939 року. Фінляндія також намагалася неодноразово про щось домовлятися офіційно, але ми знаємо, чим це у підсумку закінчилося. Тут питання в тому, чи потрібна комусь на сьогодні така конфронтація і чи потрібна взагалі, хоча б теоретично, війна Росії з невеличкою кавказькою республікою?

Попри геостратегічні міркування стосовно ключа до кавказького і подальших регіонів, Росія на сьогодні тут має більш локальні і більш нагальні цілі. Згадаємо, яким чином виник феномен Путіна. Він виник після кількох підірваних будівель на околиці Москви. При цьому не виключено, що до цього були напряму причетні спецслужби Росії. Не виключено, що саме з подібних міркувань, тобто необхідності невеличкої переможної війни на Кавказі, потрібної для відповідного відходу Путіна від президентства (тимчасового, як ми потім побачимо, за планом кремлівських стратегів), для того, щоб на хвилі ностальгічних імперських амбіцій повернутися до влади через деякий час у тому чи іншому статусі.

Які аргументи можна привести на користь подібних міркувань? Візьмемо деякі цитати з офіційних російських джерел. Існує такий цікавий документ, як „Військова доктрина Російської Федерації” від 21 квітня 2000 року, в котрому вказується, що “можливість досягнення військово-політичних цілей непрямими неконтактними діями визначає особливу небезпеку сучасних війн і збройних конфліктів для народів, держав, для збереження міжнародної стабільності і миру”. Тобто, непрямі неконтактні дії, під котрими, власне, маються на увазі дії спецслужб, навіть там віднесені до найбільш небезпечних і найбільш сучасних.

Як найбільші зовнішні загрози в цій доктрині визначаються “територіальні претензії, втручання у внутрішні справи, ігнорувати і ущемляти інтереси в вирішенні проблем міжнародної безпеки”. Це, безперечно, стосувалося лише Російської Федерації, але, відповідно, воно стосується й інших країн. У військовій доктрині є одна дуже цікава деталь. Там як одна з найбільших небезпек, стосовно уже безпосередньо Російської Федерації, проголошується “протидія зміцненню Російської Федерації, як одного з впливових центрів багатополярного світу”. Такою протидією можна назвати що завгодно, особливо спроби якоїсь маленької кавказької країни зберегти власний суверенітет і домагатися невтручання у власні справи. А узаконення минулого року здійснення антитерористичних операцій російських спецслужб на теренах інших суверенних держав дає таким діям принаймні внутрішню легітимізацію.

Якщо на стіні висить рушниця – вона має вистрілити. А з міркувань скорого відходу Путіна від влади і можливостей нового приходу його ж, на вимогу ностальгуючих за сильною і переможною путінською постаттю народних мас, вистрілити ця рушниця має нині.

Як же еліта Росії оцінює подібні конфлікти? Можна процитувати думку російського спеціаліста у зовнішніх справах А. Фролова, яку він викладає в праці „Погляди і концепції регіональної безпеки в СРСР та Росії”. Він відмічає, що “регіональні виклики для Росії є свого роду лакмусовим папірцем, перевіркою її здатності протистояти зовнішнім викликам. Якщо вона (цебто Росія) найближчим часом продемонструє свою високу здатність протистояти регіональним викликам, то її сила буде визнаною і кількість цих викликів зменшиться. Якщо ж Росія проявить свою нездатність належним чином відповідати на регіональні загрози, то наслідки можуть зростати, діючи на політичну внутрішню ситуацію й приводячи до її дестабілізації”. Себто, тут викладено прямим текстом, яким чином і чому має діяти Росія в ситуаціях, подібних до нинішнього конфлікту з Грузією.

Цікавою є думка директора головної редакції країн СНД та Балтії „РИА-Новости” Алана Касаєва, котрий викладає свій погляд, і, певною мірою, погляд кремлівського політикуму щодо можливості військової конфронтації з Грузією. „Відкрита військова конфронтація для Грузії є зовсім безперспективною, не дивлячись на всі зусилля по формуванню боєздатних частин грузинської армії. В зв’язку з цим на місці грузинських політичних спонсорів з Вашингтону і Брюсселю, я дуже добре подумав би, чим уся ця справа може закінчитися. Нічим хорошим для Грузії. А для Саакашвілі, зокрема, військовий конфлікт з Росією, через невизнані республіки, закінчитись просто не може”. Зазначена думка містить прямі погрози на адресу не лише Грузії, а й так званим “спонсорам” – Вашингтону та Брюсселю. Й ці погрози висловлює людина, котра є, фактично, офіційним речником Кремля.

Виникає запитання, чому ж саме подібним чином російський політичний істеблішмент оцінює загальну ситуацію у світі, в регіональних конфліктах, і ситуацію з своєю країною? І тут можна послатись на думку Олексія Власова, керівника інформаційно-аналітичного відділу Центру вивчення громадсько-політичних процесів в пострадянському просторі, котрий у своєму інтерв’ю, що має назву „Період пострадянського транзиту близький до завершення” відмічає: “Для пострадянських країн найбільш актуальним залишається саме вектор від діалогу чи співробітництва до реальної інтеграції”. Якої саме інтеграції, мабуть, пояснювати не треба.

З іншого боку президент „Фонду ефективної політики” сумнозвісний Гліб Павловський, котрого добре знають і в Росії й Україні, в інтерв’ю „Транзит в невідоме”, стосовно цієї ж думки, відмічає: „Думаю, що вже приїхали, але ще не знаємо куди”. А далі розвиває свою думку – “країна (цебто Російська Федерація) відбулася. Завдання, котре стояло перед владою, ця сама путінська більшість, виконано. Фігура Путіна тут багато визначає. Путін увійшов в склад образу нової нації. Став російським брендом не лише у світі, але й у середині Росії. В Росії саме Путін підживлює підвищену російську самооцінку. Загляньте в соціологію, імідж Путіна за останній рік якісно обновився і утвердився настільки, що по суті є новим іміджем, порівнюючи з Єльциним і іншими політиками покоління 90-х для Путіна вже неактуальне. Сьогодні імідж Путіна настільки безперечний, що, строго кажучи, уже не є мобілізуючим. Він майже позбавлений тіні”. Хоча тут треба відмітити, що взагалі-то у міфології нашої цивілізації образ, котрий позбавлений тіні, чомусь асоціюється з нечистою силою. Можливо, збіг є випадковим і зовсім не це мав на увазі Гліб Павловський, але...

Цей же Гліб Павловський відмічає, що “Путін, підтримка котрого продовжує зростати зараз, і очевидно буде продовжувати рости аж до виборів і, можливо, й після них, коли він покине Кремль, щоб стати найпопулярнішою і найвпливовішою приватною особою в Росії. Можливо, Путіну лестить стати першим громадянином Росії, більш сильнім і поважним, аніж вся політична система в країні”.

Говорячи ж про настої в Росії Гліб Павловський відмічає, що існує “відторгнення масами того образу життя в котрому застрягла країна”. А далі зазначає: „наступить вибух самооцінки і оновлення ідентичності нації. Тоді виникне небувала неперевершена більшість”.

Таким чином російський істеблішмент, який формує російську політичну думку й політичні вектори розвитку, живе в передчутті великої імперської Росії, в передчутті її консолідації на „прогресистських” основах. Тобто, близьких до „націонал-соціалістичних”, що, власне кажучи, відмічається багатьма оглядачами, які говорять про „коричневізм” в Росії. До коктейлю нинішнього кремлівського “дріму” входить також передчуття великої світової війни. Що й відмічає Гліб Павловський: „Для Росії внутрішні справи майже завжди є продовженням зовнішніх, і це не імперська ностальгія, а глобальна природа влаштування Росії як держави російської цивілізації. Ми вбудовані в світ, а світ, схоже, нахилився до великої війни”.

Отже, сьогодні кремлівська політична еліта бачить Росію наддержавою, яка володіє атомною зброєю і несправедливо відсторонена від вирішення найважливіших світових проблем. Росія вбачає таким себе свого роду ядерним шаблезубим тигром серед елефантів західної цивілізації. Проте, якщо порівняти реальну економічну потугу Росії, котра менша, аніж у маленької Голландії і втричі менша, аніж у такого міста як Нью-Йорк, то на думку спадає порівняння не з шаблезубим тигром, а з „шаблезубою мишею”. В такому ракурсі сьогоднішні дії російського путінського істеблішменту видаються постановкою на політичній сцені танку маленьких „шаблезубих мишей”, вдягнутих у балетні пачки коричневого відтінку. Десь із далекого європейсько-атлантичного Заходу це виглядає напрочуд смішно. Проте Грузії аж ніяк не до сміху. Україні, очевидно, теж треба не стільки усміхатися, скільки замислитися.

Інфографіка - www.umservice.net