Ігор Завадський: "Закохуюся раз на два дні"
Із президентом Європейської асоціації акордеоністів Ігорем Завадським, 39 років, ім'я якого занесене до Книги рекордів Гіннеса, ми домовились зустрітися в столичному Будинку актора.
Сива гардеробниця в синьому халатику, спитавши, до кого я, діловито поінформувала:
— Сама Клодін Оше приїжджала на його концерт у Київ! А футболіст Роналдо купив його касету за сто франків і попросив автограф, — продовжила вона, витираючи гардеробну стійку. — До актриси Ані Жирардо Завадський ходив на звану вечерю...
Цей монолог перебив Ігор Завадський, який забіг із морозної вулиці, на ходу скидаючи зелену дублянку. Він спізнився на півгодини.
— Привіт! — звернувся Завадський до нас із гардеробницею. Ми зайшли до маленької гримерки, в якій тулилися стіл, тумбочка з електрочайником та кілька стільців.
Перед початком розмови він попередив:
— Я емоційна людина. Переходжу з теми на тему. Буду говорити сумбурно. Іноді щось кажу не те, а потім жалкую.
На підтвердження останньої тези пригадав, як 11 років тому на концерті у Києві під впливом емоцій запросив на новосілля усіх слухачів, що були в залі. Тоді саме переїхав із Запоріжжя до Києва, купивши однокімнатну квартиру на Подолі.
— Людей прийшло! Стояли навіть на сходах. Особливо багато було дівчат... — зі сміхом пригадав Ігор. — Дівчата часто знайомляться зі мною під виглядом журналісток, - він хитро подивився на мене. Довелося діставати з сумочки посвідчення? Завадський довго вивчав документ, навіть печатку.
— А буває, дівчата залишають у букетах телефони, записки, вірші. Одна після концерту пропонувала масаж, — не вгавав він. — Якось у Парижі на концерті познайомився з симпатичною юристкою Міррей Роуз. Потім два роки жили у громадянському шлюбі. Я літав до Франції, вона — в Україну. Мірей жила у провінційному містечку під Парижем, назву забув. Але мені був не до душі прагматизм французів, а вона не збиралась оселятися в Україні...
- То ви не одружені? - уточнила я.
— Моя друга половина - акордеон, — трохи пафосно заявив Ігор. — А у жінок закохуюся... раз на два дні... — сказав він і розсміявся. — Руку і серце вперше запропонував дівчинці, якій було 14 років, у музучилищі. Терпляче чекав, коли їй виповниться 17, але вона й тоді мені відмовила. Сказала, що не вийде за чоловіка, для якого головне — музика.
Спитала про його родину.
— Я був сьомою, найменшою, дитиною у шахтарській сім'ї. Коли народився, татові вже було 50... Батько недавно помер, а брати виїхали з Києва...
Ігор пригадав, як мама співала в ансамблі, а батько акомпанував їй на акордеоні.
— Ночі малий часто проводив біля татового інструмента, намагався тихенько грати. — Завадський чомусь заговорив про себе в третій особі. — Для мене було прозрінням, що на акордеоні можна виконувати все: Баха, П'яццоллу, Альбі-ноні. Я хотів довести, що це не весільний інструмент! Викладачі у Київській консерваторії "билися" за мене. — Обличчя в Ігоря раптом спохмурніло. — Але я не мав акордеона, не міг брати участі в конкурсах. Навіть екзамени складав на чужому інструменті. І зрештою про мене забули.
- Дехто каже, що ви називаєте акордеоном баян.
— Баян і акордеон — це те саме! — пожвавився Ігор. — На початку XIX століття у Відні майстер Кирило Деміан запатентував акордеон: на ньому з обох боків були кнопки. Клавіші з'явилися тільки через 50 років. А ще через півстоліття в Росії кнопковий акордеон назвали "баяном" — від імені Боян.
"Баян"— слово містечкове, у світі цей інструмент називають акордеоном.
Я попросила розповісти про його першу серйозну перемогу.
— На міжнародному конкурсі акордеоністів, в Італії, у мене заклинило кнопки, — знову перейшов на веселий тон Ігор. — Але я мав у кишені викрутку — підкрутив і дограв до кінця.
Тоді Завадський виграв один із найпрестижніших у світі музичних призів — "Золоту ліру".
- А потім?
— Потім на моїх концертах у Києві з'явилися телевізійники. Якось перед одним таким виступом пожартував: "Тільки б новий акордеон не підвів". І як накаркав! На концерті заклинило кнопки. Оголосили технічну перерву, яка затяглася на 40 хвилин! — він зробив круглі очі. — Та коли прес-секретар привіз старий інструмент, новий раптом запрацював. Мабуть, приревнував, — мило засміявся Ігор. — Такого жаху я ще не відчував ніколи. Але рецензії були гарні. Лише одна журналістка написала, що Бах перевернувся б у труні, якби почув токату й фугу ре мінор у моєму виконанні.
- Ви часто виступаєте з оркестром?
— З оркестром — ні, а от із солістами залюбки граю. Майже без репетицій, — похвалився він. — От із солістом симфонічного оркестру Національної опери Юрієм Василевичем домовилися, як виступатимемо — і роз'їхалися по домівках... Я не бачив, та казали, що у Василевича на концерті через емоційне виконання навіть тріснула губа, пішла кров...
- А який виступ запам'ятався найбільше?
— У словенському місті Марібор, 1994 року, під час Днів культури Києва. Я мав записати концерт для радіо. Журналістка попередила, що доведеться грати при порожній залі. Я попросив її сісти в партері. Грав і бачив, як вона плаче. Тоді зрозумів, що натхнення вартий навіть один глядач.
- За що вас записали до Книги рекордів Гіннеса?
— Це було 2004-го, у канадському місті Кімберлі. Тоді у величезному Палаці спорту зібрали 664 акордеоністи. Я був у "диригентській групі", разом із кращими музикантами Австралії, СІЛА, Шотландії. Найменший збій розладнав би весь оркестр. Музика лунала 29 хвилин ЗО секунд. Наймолодшій учасниці експерименту було три роки, найстаршому — 90. Ми побили рекорд 2000 року, встановлений у Нідерландах: тоді акордеони грали в унісон 22 хвилини.
Під кінець розмови з'ясувалося, що ми обоє короткозорі.
— Доки не надів лінзи, не ходив на фуршети, — зізнався Ігор. — Якось поклав салат сусідці на сукню замість своєї тарілки, — він засміявся. — її чоловік виставив мені рахунок. Порятувало лише те, що за мене вступились організатори...
Уже дев'ять років поспіль на свій день народження — 20 січня — Завадський виступає у Києві. Цього разу вперше концерт відбудеться у палаці "Україна".
— На виручку я куплю акордеони для обдарованої молоді, — пообіцяв Ігор.
Аліна СТРИЖАХ, «Газета по-українськи»