Примите участие
в розыгрыше
планшета Участвовать
Приз
БлогиМир

/Новости политики

УПА розпочинає активні протинімецькі дії

3.6т

17 – 21 лютого 1943 р. біля Олеська (Львівська обл.) відбулася ІІІ конференція ОУН(Б). Рішення з військового питання не збереглося, але свідчення учасників конференції (як і всі наступні події) вказують на те, що ОУН(Б) остаточно визначилася з необхідністю збройного виступу. Проте українські націоналісти ще не визначилися остаточно, проти кого у першу чергу спрямувати зброю. Вони мали перед собою три ворожі сили.

Брутальними і безжальними були дії німецької окупаційної адміністрації. Вона грабувала населення, забирала молодь на примусові роботи в Німеччину, а в разі саботажу спалювала села і знищувала заложників. Населення чекало захисту і не розуміло бездіяльності оунівських боївок.

Починаючи від лютого 1943 р. Український штаб партизанського руху (УШПР) розпочав переміщення в район білорусько-українського Полісся з’єднань сумських і чернігівських партизанів. Незабаром тут зосередилися сили, здатні виконувати оперативно-стратегічні завдання в тилу вермахта.

Нарешті, емігрантський польський уряд почав розбудовувати у Західній Україні і Західній Білорусії збройні структури, щоб після поразки Німеччини власними силами відновити територіальну цілісність довоєнної Польщі.

На ІІІ конференції висловлювалися різні думки з приводу стратегії боротьби. Крайовий провідник ОУН на західноукраїнських землях М.Степаняк пропонував розгорнути проти німців широке збройне повстання, вигнати окупаційну адміністрацію, створити національний уряд і домогтися його визнання західними союзниками СРСР. Крайовий провідник ОУН на північно-західних українських землях Д.Клячківський і військовий референт проводу ОУН Р.Шухевич вважали, що збройна боротьба повинна спрямовуватися не проти німців, котрі вже зазнають поразок на фронтах світової війни, а проти червоних партизанів і поляків. На їхню думку, боротьба проти німців повинна була носити характер самооборони народу.

Незважаючи на невизначеність стратегічної лінії, боротьба з окупантами стала фактом. Ще 7 лютого 1943 р. сотня І.Перегійняка напала на бараки німецької поліції у містечку Володимирець (Рівненська обл.). Виконуючи наказ проводу ОУН(Б), в середині березня українська поліція (шуцмани) покинула казарми і зі зброєю відійшла в лісові масиви.

Провід ОУН(Б) швидкими темпами розбудовував УПА, включаючи до її складу переважно силою загони Т.Боровця-Бульби і ОУН(М). Була створена Головна команда УПА, керівництво якою здійснював військовий референт проводу ОУН на північно-західних українських землях (ПСУЗ) В.Івахів. Після його загибелі в бою з німцями 13 травня 1943 р. головним командиром УПА став крайовий провідник ОУН на ПЗУЗ Д.Клячківський.

Головній команді не вдалося перетворити повстанську армію в регулярну збройну силу. Не маючи важкої зброї, повстанці не могли провадити відкриті бої і застосовували переважно партизанську тактику. Чисельність УПА досягла максимуму в 1944 р. (до 30 тис. бійців). І раніше, і пізніше вона була істотно меншою. Однак сила УПА корінилася не в чисельності. Вона спиралася на народну підтримку і на розгалужену, глибоко законспіровану організаційну мережу ОУН(Б).

У травні 1943 р. до керівництва головним проводом ОУН(Б) прийшов Роман Шухевич. Він підготував в серпні 1943 р. ІІІ надзвичайний великий збір ОУН(Б), що відбувся в Тернопільській області. Збір висунув гасло “боротьби проти імперіалізмів Берліна і Москви”. Була відкинута пропозиція М.Степаняка зосередитися на боротьбі з німецькими окупантами, оскільки це послаблювало “можливості організованої революційної боротьби у новій дійсності”, тобто після приходу в край радянських військ. Головним ворогом націоналістів було визнано Радянський Союз.

Подібної стратегії дотримувалися й польські військово-політичні кола. Після нападу Німеччини на СРСР головне командування “Союзу збройної боротьби” (від 1942 р. – Армія крайова) видало наказ, за яким всі поляки на окупованих територіях зобов’язувалися дотримуватися нейтралітету стосовно обох воюючих сторін, не допомагати жодній з них, “стояти зі зброєю при нозі”. У січні 1943 р. начальник ЦШПР П.Пономаренко інформував Й.Сталіна, що польський еміграційний уряд з огляду на неминучість розгрому союзниками Німеччини не збирається витрачати свої людські резерви на боротьбу з німцями і робив висновок: “польські сили зберігаються і організовуються значною мірою проти Радянського Союзу”.

Аналогічної позиції дотримувався й керівник сербських націоналістів Д.Михайлович: він уникав збройної боротьби з італійськими і німецькими окупаційними військами, щоб зберегти сили для боротьби з хорватами і партизанами Й.Броз Тіто. Вождь китайських комуністів Мао Цзедун теж уникав відкритих боїв з японцями, щоб заощадити сили і ресурси для боротьби з військами націоналістів під командуванням Чан Кайші.

Починаючи з весни 1943 р., загони УПА почали планомірно опановувати північно-західний регіон України. В рейхскомісаріаті “Україна” виникли націоналістичні і комуністичні партизанські краї і зони. У німецьких зведеннях вони характеризувалися як “заражені бандами райони”.

Партизанська тактика, якої дотримувалися комуністи і націоналісти, мала різне концептуальне походження, а звідси й різні завдання. Керівництво СРСР розглядало бойові дії партизанів в тилу німецьких військ як форму допомоги Червоній армії, цілком підпорядковану подіям на фронті. Головним завданням партизанів вважалися диверсії на комунікаціях і удари по воєнних об’єктах окупантів, які працювали на потреби фронту.

Для націоналістів партизанська боротьба була формою збройної самооборони українського населення на окупованій території. Метою її був захист запілля, нагромадження сил і ресурсів для підготовки збройного повстання в слушний час, тобто після виснаження вермахту і Червоної армії у взаємній боротьбі. Тому поза увагою українських повстанців, як правило, залишалися залізниці, військові комендатури, штаби, місця зосередження і базування бойової техніки. 24 квітня 1943 р. командир партизанського з’єднання І.Шитов доповідав Українському штабу партизанського руху: “Диверсійною діяльністю націоналісти не займаються, в бій з німцями вступають тільки там, де німці знущаються з українського населення і коли німці нападають на них”.

Керівництву УПА вдалося істотно ускладнити бойову діяльність радянських партизанів у багатьох районах Волині і Полісся, перешкодити їм в диверсіях. Причина “захисту” німецьких комунікацій була очевидною: кожна диверсія оберталася трагедією для навколишнього населення: німецькі карателі здійснювали “відплатні акції”: спалювали села і нищили їх мешканців.

Влітку 1943 р. в генеральному комісаріаті “Волинь – Поділля” німці провели проти повстанців масштабні операції з використанням танків і літаків. Безрезультатність операцій змусила окупаційну адміністрацію повторити їх восени. Однак і цього разу вона не змогла ліквідувати діючу в німецькому тилу повстанську армію. Тоді німці розгорнули широку пропагандистську кампанію, звинувачуючи повстанців у сприянні більшовикам. Звертаючись до українського населення 15 грудня 1943 р. губернатор Галичини О.Вехтер звинуватив повстанців у тому, що вони стали союзниками більшовиків і зрадниками свого народу.

Керівництво ОУН(Б) заборонило командирам загонів УПА і тереновим провідникам ОУН вступати в контакт з окупантами, бо “мости на дорозі до переговорів з німцями попалені”. У відповідь на пропозиції пропонувалося завертати німців “до переговорів з провідником С.Бандерою, який ув’язнений в Берліні”.

Тим не менш, зимою 1943 – 1944 рр. керівництво ОУН і УПА взяло курс на фактичне уникнення боїв з німцями. Це пояснювалося наближенням лінії фронту. Впродовж березня – липня 1944 р. у Тернополі і Львові відбувся ряд зустрічей уповноважених поліції безпеки і СД дистрикту “Галичина” з довіреною особою проводу ОУН(Б) – греко-католицьким священиком І.Гриньохом. Однак ці переговори мали характер виявлення намірів і закінчилися безрезультатно.

Восени 1943 р. у середовищі головного командування УПА виникла ідея створення представницького органу, покликаного здійснювати політичне керівництво визвольною боротьбою в Україні. Після пророблення великої підготовчої роботи у першій половині липня 1944 р. неподалік від Самбора на території, захищеній УПА, відбувся установчий великий збір Української головної визвольної ради. Головою президії УГВР став К.Осьмак, членами президії – І.Вовчук, І.Гриньох, В.Мудрий. Головою уряду – Генерального секретаріату УГВР став Р.Шухевич, його членами – Р.Волошин, М.Лебедь та ін. УПА була формально підпорядкована УГВР. Представники ОУН(М) відмовилися увійти в УГВР, оскільки ОУН(Б) зберігала фактичний контроль над повстанською армією.

На установчому великому зборі УГВР обговорювалося питання про ставлення до Німеччини. Загальна думка зводилася до того, що “політично зв’язуватися сьогодні з Німеччиною неможливо”.

Наказом від 22 серпня 1944 р. по групі УПА “Захід-Карпати” протинімецький фронт ОУН і УПА остаточно згортався. В наказі зазначалося, що “німці з опущенням української території перестають бути для нас окупантом і головним ворогом”. Внаслідок цього наказувалося “оминати усякі зудари як з німцями, так і з мадьярами”.

Протинімецькі збройні акції УПА, які тривали від початку 1943 р. до середини 1944 р., не мали стратегічного значення і не впливали на хід боротьби між Німеччиною і Радянським Союзом. Вони лише обмежували діяльність німецької окупаційної адміністрації стосовно економічної експлуатації території Волині-Полісся, де народилася матеріальна база українського визвольного руху.

Дивізія СС “Галичина” не має прямого стосунку до ОУН і УПА, хоча окремі бойовики ОУН і військовослужбовці УПА служили в ній, а деякі дивізійники дезертирували і опинилися у підрозділах УПА. Чудово розуміючи принципову різницю між німецьким військовим формуванням і українськими повстанськими частинами на окупованій німцями території, опоненти українських націоналістів часто об’єднують ці формування в єдине ціле, щоб обтяжити ветеранів УПА есесівським минулим. Тому є доцільним висвітлити питання про ставлення ОУН(Б) до дивізії СС “Галичина”.

Щоб послабити опір населення на окупованих територіях, німецька адміністрація ставила у привілейоване становище одні народи стосовно інших. В генеральному комісаріаті “Волинь-Поділля” вона протегувала полякам, а у приєднаному до Генерального губернаторства дистрикті Галичина – українцям.

Зокрема, у Кракові широкими неполітичними правами був наділений Український центральний комітет на чолі з В.Кубійовичем. ОУН(Б) спромоглася створити в українській частині Галичини лише нечисленні збройні відділи, які з тактичних міркувань не увійшли в УПА, а були виділені в іншу військову формацію – Українську народну самооборону (УНС).

Після поразки під Сталінградом губернатор Галичини О.Вехтер змусив Кубійовича виступити формальним ініціатором власної ідеї про створення в збройних силах Третього рейху українського з’єднання. Створювати військові формації в рамках вермахту забороняв закон. Вехтер звернувся з відповідним проханням до рейхсфюрера СС Г.Гіммлера, оскільки в рамках СС існувала мережа національних формувань народів окупованої Європи. Той підтримав прохання губернатора, і 28 квітня 1943 р. було оголошено про формування стрілецької (гренадерської) дивізії СС “Галичина”.

Змушена погоджуватися на формування есесівської дивізії, внаслідок своєї залежності від нацистської адміністрації, емігрантська інтелігенція виправдувалася тим, що дивізія “послужить українській справі”. Переконуючи молодь добровільно вступати в дивізію, деякі агітатори навіть зловісну абревіатуру СС подавали як зашифроване “січове стрілецтво”.

Але дивізія була типовим колабораціоністським формуванням, до створення якого приступили вже тоді, коли визначилася поразка Німеччини у світовій війні. Безсумнівно, що ця дивізія вкрай негативно вплинула на “українську справу”.

У передовій статті “Довкола СС стрілецької дивізії Галичина”, надрукованій в органі галицького крайового проводу ОУН(Б) “Бюлетень” наприкінці 1943 р., підкреслювалося: “Необчислимі шкоди може принести нам ця т.зв. галицька дивізія на міжнародному форумі. По наших батьках ми одержали у спадщину марку германофілів. Треба було покласти багато трудів і жертв, зокрема протягом двох останніх років, щоб здобути для українства опінію суверенного політичного чинника. Це нам частково вдалося” .

Західні союзники не видали військовослужбовців дивізії СС “Галичина” Сталіну з формальних причин: вони були громадянами не Радянського Союзу, а Другої Речіпосполитої. Але у повоєнні часи на Заході “бойовий шлях” дивізії ретельно перевірили на предмет встановлення за нею воєнних злочинів. Після перевірки військовослужбовцям дозволили проживання в США.

Слід додати, що дивізія СС “Галичина” з порядковим № 14 у військах Waffen – SS нічим не нагадувала елітні есесівські частини, які формувалися з фанатично відданих нацистській доктрині німців і заплямували себе воєнними злочинами. Вона нічим не відрізнялася від інших дивізій СС, укомплектованих уродженцями окупованих гітлерівською Німеччиною країн. Історія дивізії СС “Галичина” висвітлена у багатьох книгах, тоді як про існування двох російських дивізій СС (порядкові номери 29 і 30) мало хто здогадується.

За матеріалами звіту робочої групи істориків Інституту історії НАН України під керівництвом проф. Станіслава Кульчицького.

Автор

Наши блоги