Ні те, ні се

Скоріш за все, тема політичної реформи знову, як і минулого року, стає однією з ключових в українській політиці. Чи не найбільшим адвокатом внесення змін до Конституції нашої країни залишається лідер соціалістів Олександр Мороз. Його послідовності і наполегливості в цьому питанні можна лише позаздрити: саме Олександр Олександрович, як відомо, був, спільно з тодішнім главою адміністрації президента Віктором Медведчуком і лідером комуністів Петром Симоненком у числі перших ініціаторів і розробників законопроекту з політичної реформи. Щоправда, тодішня затія провалилася у парламенті під час голосування в квітні минулого року – і не без участі кількох донецьких депутатів, які не підтримали законопроекту. Адже Віктор Янукович вже тоді примірявся до президентського крісла, всерйоз сподіваючись, що саме він і є єдиним і неперевершеним висуванцем від влади, а тому, трохи поміркувавши, резонно, проте наївно, вирішив: для чого мені в майбутньому обрізані президентські повноваження?

Зрештою, законопроект з політичної реформи таки був проголосований – у перерві між другим і третім турами безпрецедентних за драматизмом і напругою президентських виборів. Це був такий собі вимушений компроміс, але аж ніяк не стратегічна потреба для країни. Як ми пам’ятаємо, саме Мороз проявив тоді максимум зусиль і активності, аби рішення парламенту виявилося результативним. Подібне спостерігається і нині – щоразу, коли з боку влади лунають сумніви щодо необхідності введення в дію політреформи, з табору соціалістів у відповідь доносяться гучні і патетичні заклики не допустити “антидемократичного реваншу”.

Питання щодо внесення змін до Конституції України, які призведуть до послаблення президентських повноважень, натомість посиливши законодавчу і виконавчу гілки влади, вимагає дуже уважного і змістовного розгляду і аналізу. Проте поки що цього в суспільстві не спостерігається – як з боку прихильників проекту (що зрозуміло), так, на жаль, і з боку тих, хто сумнівається у доцільності впровадження цих змін, прогнозуючи, що це призведе до ще більшої розбалансованості влади, за якою неминуче слід очікувати політичну і соціально-економічну кризу з усіма її наслідками.

Зрештою, чому саме соціалісти, разом з комуністами, так переймаються “демократизацією” суспільства? Невже вони є такими вже поборниками демократії? Щось не віриться – навіть якщо забути недавню історію, а трохи уважніше придивитися до деяких їхніх теперішніх дій і заяв.

Перш за все, досі залишається незрозумілою, принаймні для переважної більшості електорату, роль лідера соціалістів у справі Гонгадзе, яку в даному випадку варто розглядати в комплекті з акцією “Повстань, Україно!”. Як відомо, саме Олександр Мороз свого часу сміливо і безкомпромісно оприлюднив “плівки майора Мельниченка”, і саме цей політик фактично очолив безпрецедентну за розмахом акцію, спрямовану проти тодішнього Президента Кучми. Щоправда, усунути Л.Д. так і не вдалося (вам не цікаво, хто примірявся, аби його замінити?). Проте, як не дивно, але реальним і фактично єдиним результатом тодішніх акцій стало значне посилення залежності тодішньої української влади від Кремля. Кучма, який у 1999 році оголосив, що відтепер стане “новим” президентом і послабить вплив олігархів у країні, після кампанії, розгорнутої за активної участі соціалістів, втратив навіть ті надбання, які були досягнуті під час його першої президентської каденції, і змушений був відправити у відставку прем’єра Віктора Ющенка.

Можна по-різному, тим більше не знаючи всіх деталей, ставитися до особи майора Мельниченка, однак факт залишається фактом: цей загадковий персонаж, схоже, і не збирається давати свідчень у справі Гонгадзе, натомість звинувачуючи вже нову владу у причетності до неї. Також різним може бути наше ставлення до численних повідомлень, причому з різних джерел, щодо контактів заокеанського майора з колишніми українськими і теперішніми російськими спецслужбами, але не можна заперечувати зв’язків Мельниченка з Морозом, а також того, що майора до свого виборчого списку включили саме соціалісти. Більше того, з боку соціалістів неодноразово звучали обіцянки віддати Мельниченку депутатський мандат замість вибулих депутатів від фракції -- у випадку скасування Верховним Судом свого рішення про позбавлення Миколи Мельниченка права балотуватися до Верховної Ради. А що ВС і ЦВК цього не зробили – так то вже не вина соціалістів.

Не менш цікавим є ще одне спостереження. Вам не хотілося б з’ясувати, чому це саме до фракції соціалістів, які числилися найбільшими опонентами колишнього режиму, перейшло вже, мабуть, близько десятка народних депутатів -- колишніх представників цього самого режиму? Зокрема, це і зять Леоніда Кучми Франчук (щоправда, потім вийшов), і колишній есдек з Закарпаття, що має нині “екологічні” проблеми, Гайдош, і Гошовський та інші. Коментуючи ці переходи, лідер соціалістів заявив, що, мовляв, до його фракції потрапляють лише перевірені представники колишніх прокучмівських сил.

Може, й так, Мороз завжди говорить аргументовано і не менш переконливо.

Так само переконливо він коментував підписання спільної угоди про співпрацю соціалістів з російською партією “Родіна”, якою керує знаний українофоб Дмітрій Рогозін.

За словамиМороза, виявляється, після підписання спільної угоди про співробітництво шовіністи не дозволятимуть собі антиукраїнських випадів (!). Залізна логіка, нічого не скажеш. І, головне – виглядає логічно і розумно. Звичайно ж, брешуть ті російські аналітики, котрі пов’язують Рогозіна з нинішньою адміністрацією російського президента.

Однак не є вигадкою, а чистою правдою те, що саме соціалісти внесли на розгляд Верховної Ради законопроект щодо надання російській мові статусу другої державної. З чого б це їм так перейматися чужою, нехай і братньою для декого мовою? Також є чистою правдою те, що Соцпартія виступає проти входження України до НАТО – наприкінці квітня її лідер особисто про це сказав, заявивши, що він вважає недоцільним внесення Віктором Ющенком до військової доктрини слів про те, що стратегічною метою України є вступ до НАТО, оскільки це "нічого не дасть державі". Соціалісти швидше бачать нашу країну в ЄС – про це недавно казав чільний член цієї партії Йосип Вінський. Тут принагідно можна згадати відому байку про те, як Ходжа Насреддін купував віслюка, пообіцявши через сорок, здається, років, навчити того читати Коран...

Якщо вже згадали про класичного віслюка, то як тут не пригадати не менш характерного прикладу, коли весною соціалісти на чолі з О.Морозом привели під стіни парламенту ціле стадо курей, бичків і свиней, протестуючи проти аграрної політики уряду. Дарма що сільським міністром у нас працює соціаліст на прізвище Баранівський. Ця акція є доволі характерною в тактиці і стратегії Соцпартії – залежно від обставин, ці хлопці або при владі, або – в опозиції. Або там і там. Нібито.

А де ж насправді? З ким Ви, Олександре Олександровичу?..

Як відомо, Соцпартія ще в квітні на своїй політраді прийняла рішення про початок підготовки до парламентських виборів 2006 року, на які піде самостійно, і про намір набрати не менше 15% голосів виборців та посісти в новому уряді третину посад. Під малинові стяги соціалістів обіцяють стати члени партії “Громадський контроль” на чолі з Василем Волгою, якого свого часу аналітики пов’язували з Євгеном Марчуком. Крім того, з’їзд Української партії справедливості – Союзу ветеранів, інвалідів, чорнобильців, афганців (керованої ще одним відомим з радянських часів своїм яскравим виступом на з’їзді КПРС колишнім “афганцем” Червонопиським) одноголосно прийняв рішення про самоліквідацію партії і рекомендував її членам дружно вступати до лав СПУ. Не менш оптимістичним виглядає повідомлення про те, що в травні кількість членів цієї партії перевищила 100 тисяч членів.

Отже, соціалісти активно готуються до майбутніх політичних звитяг. При цьому постійно заявляючи з трибун і перед мікрофонами, що вони "не за посади борються, а за ефективність і чистоту нової влади”.

Що ж, побачимо. Чекати залишилося не так довго. Щоправда, сумнівним є твердження про байдужість наших “поміркованих лівих” до чинів і портфелів – під час недавнього розподілу посад саме вони з найбільшим трепетом торгувалися за це. Однак не викликає сумнівів, що вони ще довго боротимуться.

Адже – “Соціалістична партія існуватиме безкінечно”. Днями її вождеві в Запоріжжі на видному місці встановлено бюст, виготовлений, щоправда, ще п’ять років тому, впродовж яких він скромно простояв за дзеркалом у холі одного з запорізьких інститутів.