Збройна партія чорного пішака, або «Туринська шахівниця», 20 июля 2005

Читайте також "Туринська шахівниця”. Куди менше „Великої шахівниці” Бжезинського, але все одно вражає... "

Видео дня

"Леонід Кучма проти Управління спеціальних операцій"

Пригоди джентльменів у спецпорту Жовтневий

Якось до мене дійшли чутки, що Стрешинський відвідав соляну шахту в Артемівську (Донецька область). Відразу не міг второпати, з якою метою цей гендляр тіньового ринку поліз під землю. Знайомі офіцери пояснили: в Артемівську знаходяться підземні склади з трофейною зброєю. Очевидно, Стрешинський відбирав там зразки пістолетів, гвинтівок… У мене з’явилася ідея поїхати до Артемівська і підготувати репортаж про цей таємничий арсенал. Як і годиться, редакція направила листа на ім’я міністра оборони з проханням дозволити журналістам “Киевских Ведомостей” Леоніду Фросевичу та Вадиму Петрасюку відвідати підземний об’єкт. Через деякий час нас проінформували — міністр дозволив “екскурсію”, її мав провести начальник Центрального ракетно-артилерійського управління МО генерал-майор Іван Царик.

Нарешті ми — в Артемівську. Перші кроки на шахтарській землі. Ловимо кожне слово Івана Даниловича Царика… У душі — розбурханий вулкан великого нетерпіння якомога швидше потрапити туди, де лежать кулемети, гвинтівки, пістолети і ще бозна-яка зброя.

— Шановні журналісти! Ось ми і прибули на військовий об’єкт. Скажу вам, що охороняється він дуже пильно, — відкриває першу сторінку своєї лекції Іван Данилович.

Дивуємося: довкруж не видно ані колючого дроту, ані охоронців з автоматами, ані суворих табличок на зразок: “Вартовий стріляє без попередження!” На галявині пасуться корови, кози, гуси… Невже ми потрапили на якусь фазенду? Неподалік хлопчаки ганяють м’яча, дівчатка катаються на велосипедах. Трохи осторонь — звичайна будівля шахти, копер і таке інше. Ні, швидше за все, тут — робітниче містечко. Прямісінько перед нами бовваніє двоповерхова споруда, що аж ніяк не схожа на штаб військової частини. У таких будинках зазвичай розміщуються поліклініка, жек. Звідсіля до головної вулиці Артемівська — рукою подати (12 кілометрів). Поблизу — дитячий інтернат, середня школа. Може, генерал щось переплутав?

Через кілька хвилин до нас вийшов полковник (як виявилося, командир військової частини Володимир Мороз) і, як годиться, доповів генералу. Через годину земля схилитнулася під ногами — шахтова кліть опускала нас на 150-метрову глибину. Саме тут колись знайшли місце для військового арсеналу. Його вартість — мільярди доларів. Соляна шахта може озброїти декілька армій. Втім, жодна армія у світі не ховає так глибоко свої стратегічні запаси.

Артемівськ — невелике містечко. Тут, як бачимо, виготовляють не лише знамените шампанське. Край уславився ще й сіллю. Знайшли також і застосування соляним шахтам, багато виробок яких вже стали порожніми (їх колись залишили солевидобувники). У 1966 році військові діячі Радянського Союзу вирішили закласти тут склад стрілецької зброї. Мудре рішення. Дивіться: температура у шахті як узимку, так і влітку тримається постійною — 13 градусів, вологість — також постійна. Повірте, тут — ідеальні умови для зберігання зброї. У підземному арсеналі лежать кілька мільйонів автоматів, пістолетів, гвинтівок, кулеметів тощо. Це зброя часів громадянської і Великої Вітчизняної воєн, продукція поствоєнного виробництва.

Сюди ще не ступала нога журналіста. До недавнього часу вся інформація, що стосувалася цих складів, була під грифами: “Для службового користування”, “Таємно”. Однак змінилися часи, змінилася й уява про військові секрети. І ось ми — репортери-першопроходці, журналісти “Киевских Ведомостей” — потрапляємо туди, де зроду ніхто не діставав ані диктофона, ані, боронь Боже, фото- чи відеокамери. Це — святая святих Міноборони України.

Які ж таємниці тримає у собі шахта? Хто опікується цим підземеллям військового призначення? Ці та інші запитання ми ще встигнемо поставити перед командирами, натомість хотілось би зав’язати розмову про другорядні справи, а то і почати її з якогось жарту, пригоди (замість паузи: це — прийом із журналістського арсеналу. Його застосовують, щоб зняти напругу з перших хвилин спілкування). Отож зринає пропозиція, щоб господарі пригадали веселий або курйозний випадок з історії військової частини. І що чуємо? “Курйозів у нас не буває, як і пригод…”

— Тоді, очевидно, у ваших підземеллях нудьга поселилася, а під замком ви тримаєте не тільки зброю, але й… гумор, — по-доброму напинаємо вітрило провокаційної розмови, звертаючись до гурту жіночок, що зібралися на ганку штабу частини. І тут одна з них, дамочка передпенсійного віку, спалахнувши легким гнівом, пускає в атаку гостре слівце:

— Та ви що, хлопці, полину наїлися? Бач, вечір гумору їм подавай! За кого ви нас маєте? Ми ж — не горобці на вишні, веселі-превеселі. У нас в руках — оружіє…

Овва! Як мовиться, зустрічають рогачами й макогоном, а випроваджують салом і чаркою. Поки що нам показали рогачі…

Та раптом до розмови долучилася худорлява молодиця з короткою стрижкою:

— Що-що, а теревені правити у нас є кому. Наші дотепники й частівки складають, і нові анекдоти завше розказують. Одного разу героєм таких частівок став навіть головний інженер, який лаяв нас за цукеркові обгортки (у шахті ж має бути чисто!).

— А в артемівських частівок, мабуть, є і автор?

— Звичайно! Раєчка Анохіна. Ви з нею повинні обов’язково познайомитися. І не тому, що мала сміливість покритикувати головного інженера. Вона зробила так, що Україна одержала з Німеччини зайвих два вагони автоматів. Однак орден їй так і не дали.

Ось вам і перша таємниця соляної шахти. Після цієї сенсації ми облишили усі свої намагання розкрутити жартівливу тему і попросили розшукати Раїсу Анохіну. Працює вона інженером з нормування праці й заробітної плати. Пропозицію розповісти про операцію з вагонами зустріла насторожено. Довелося вмовляти її… І пообіцяти, що не влаштовуватимемо “допитів” про військові таємниці. До речі, біля самого входу в підземелля ще з радянських часів висить велике плакатне застереження: “Товаришу, пам’ятай: крадіжка зброї та боєприпасів карається позбавленням волі від 7 до 10 років”. Роїться гадка: за ці кляті автомати Анохіна могла дуже довго дивитися на світ через загратоване віконце.

Закарбуємо собі: Раїса Володимирівна діяла винятково в інтересах України. Це було у Вюнсдорфі, у штабі Групи радянських військ, що дислокувалися у Німеччині. Раїса Анохіна, працюючи там у канцелярії, виписувала наряди на відправлення військових вантажів (полки і батальйони залишали німецьку землю). І ось в одному з нарядів вона написала, що два вагони автоматів (майже чотири тисячі стволів) потрібно відправити в Донецьку область. Ризикувала страшенно, адже перед цим у штабі одержали директиву: Москва категорично заборонила направляти зброю до України. Ось так вагони з Німеччини прибули до наших країв. Закінчивши службу у Вюнсдорфі, Раїса Анохіна попросилася до українського війська. Хіба ж могли відмовити цій cміливій жіночці?! Вона ж привезла чотири тисячі автоматів!

Гм, з легкої руки Анохіної чимало українських вояків одержали зброю. А Стрешинський ці автомати вивозив бозна-куди.

За роздумами й не зчулися, як шахтова кліть опустила нас під землю. Виходимо. А кліть тим часом посунула далі, вниз. Занотовую у блокноті: шахта — діюча. Десь там, ще глибше, продовжується видобуток солі. Кажуть, багато шахтарів і не здогадуються, що поряд з ними, під землею, зберігається “стріляюче залізяччя”. До речі, цю шахту було збудовано ще у 1906 році.

Підйомний механізм залишається позаду, і ми пірнаємо у велику галерею. Вона зустрічає чужинців раптовим “бомбардуванням” — чималі краплі солоної води падають нам на голови зі стелі. Холодно. І трохи лячно.

— Є у нас така, перевірена часом, прикмета: якщо шахта плаче — завтра чекай дощу. Сіль дуже чутлива до зміни погоди. Далі буде сухо. А тут волога скупчується, оскільки поруч — шахтовий стовбур, а відтак сюди потрапляє атмосферне повітря (це командир частини виступає в ролі метеоролога).

Біля входу на територію складів — три пости охорони, оснащені металошукачами. Нас перевіряють: відкриваємо барсетки, дістаємо з кишень різну дрібноту… За п’ять хвилин господарі об’єкта уже знали про наше металеве начиння все: і які у нас ключі, і які пряжки, авторучки, скільки монет у гаманці… Через “рамку” з нами пройшов і сам шеф складів — генерал Царик.

Соляне підземелля, на відміну від вугільного, вражало своєю просторістю. Ніяких кріплень — просто тобі соляні (правда, почорнілі від часу) стіни, стеля. Тільки підлога цементована. Висота тунелів — 40—50 метрів, завширшки — близько 20—25 метрів. А у довжину — кілька кілометрів. Намислилося: поїзди метрополітену тут можуть гуркотіти!

Проходимо повз останніх вартових — привітливих жіночок. Усі вони — “при оружії” та амуніції. Форменний одяг — гімнастерки, берети, чорні спідниці. На офіцерському паскові — кобура з пістолетом. Навздогін лунає дивне: “Ідіть, хлопчики, з миром. І повертайтеся…”

Працюють у шахті в основному жінки. Під землею — ремонтні цехи. Головний механізм тут — конвеєр, який за допомогою спеціальних роликових доріжок подає зелені армійські ящики. Ми підійшли саме тоді, коли механіка двигонула ящики з автоматами Калашникова. Одні шахтарочки відкривали їх, спритно, в одну мить вихоплювали зброю (натреновані!), розбирали, промивали гасом, а другі щось зачищали, продували, змащували... В інструкціях ці операції називають плановими регламентними роботами.

Ми поцікавилися у Надії Федорівни, яка має підземний стаж 23 роки, чи легко їй, представниці прекрасної і ніжної половини людства, щодня длубатися зі зброєю, із цим смертоносним втіленням інженерної думки? Робітниця не одразу втямила, що від неї хочуть: якийсь геній, якесь втілення… “Залізо воно і єсть залізо”, — суржиком відповіла наша співрозмовниця. Ще вона сказала, що чоловіки не витримують ось такої, тривалої і монотонної, роботи зі зброєю. “Їм аби пострілять з тих автоматів друг в друга, а ремонтіровать оружіє після них ми повинні!”

Полковник Мороз веде нас далі.

— Ось вони, автомати Калашникова, — показує він рукою на довжелезні стелажі з ящиками.

Намислилося: може, десь тут лежать і автомати Раїси Анохіної. У шахті — понад 20 сховищ, своєрідних соляних камер. Щоб вивезти звідси весь цей товар, знадобиться кілька тисяч залізничних вагонів. Якби, не доведи Господи, розпочалися воєнні дії, ми б не змогли дуже швидко підняти цю зброю на поверхню. Пропускна здатність шахти зовсім невелика.

Позначка на полях блокнота. У 1993 році Центральне ракетно-артилерійське управління МО почало домовлятися із зацікавленими відомствами про будівництво в районі шахти підземної похилої залізниці. У разі необхідності це дозволило б швидко видати на-гора зброю. Однак до думки військовиків не прислухалися. Як завжди — зекономили…

У той час, коли Раїса Анохіна “подарувала” Україні декілька вагонів з “калашами”, московські генерали з усіх сил намагалися випотрошити соляну шахту. Сюди, в Донецьку область, вони гнали директиву за директивою, суть яких зводилася до одного: зброю із шахти (і в першу чергу — колекційну, трофейну) піднімати нагору і вивозити до Росії. Однак командир частини полковник Мороз усе відтягував виконання цього наказу. Українській армії, яка тільки-но спиналася на ноги, теж потрібна була зброя. Тому Мороз зайняв кругову оборону. Він знаходив десятки причин для виправдання. А йому погрожували трибуналом.

Пізніше, коли ми вже спокійно пили чай у штабі військової частини, я поцікавився у Володимира Федоровича, чим же Батьківщина нагородила його… за оборону шахти. Мороз мовчки дістав із сейфа кобуру, відкрив її. Там лежав “вальтер”. У наказі міністра оборони говорилося, що полковник Мороз нагороджується іменним пістолетом… за надійне зберігання зброї. Він зберіг для держави десятки тисяч стволів.

Спеціально для нас офіцери військової частини влаштували в окремій кімнаті своєрідну виставку деяких зразків. На першому столику — пістолети гітлерівської Німеччини. Скажімо, ось цей маленький пістолетик було зроблено за вказівкою Герінга. Його мали на озброєнні гітлерівські льотчики, а також офіцери-підводники. Кидається в очі, що рукоятка у пістолета трішечки більша і товстіша за звичайну (хоч зручна).

Безперечно, зброя — це завжди загадки, таємниці. Наприклад, лише недавно військовикам із Ніжина (а там також зберігається дещо із трофейної зброї) вдалося розгадати, хто виготовив один із пістолетів типу “кольт”. Усі думали, що це — якась модифікація знаменитого “кольта”. Та одного разу, глянувши на його дуло, помітили там дуже малесеньку свастику. І усе стало на свої місця: це — пістолет “фромер” 1937-го року, Угорщина. Його зробили на замовлення нацистів. Здається, у нас єдиний екземпляр. Чекає своєї розгадки і артилерійський “парабелум”. На його корпусі — надпис німецькою мовою: зброю виготовлено на замовлення іранського шаха. Поруч із цією готикою на металі — арабська в’язь...

На іншому столику — німецькі автомати, так звані шмайсери.

— А скільки їх у вас? — одразу запитую полковника Мороза.

— “Шмайсерів” не так вже й багато — близько трьохсот. — Порівняйте: радянських автоматів “ППШ” 41-го року випуску зберігається понад 180 тисяч.

Нам розповідали про переваги польської, чехословацької, іспанської зброї. Дійшла черга й до улюбленця багатьох воїнів — станкового кулемета “максим” зразка 1910 року. Звідки цей кулеметик? З чиєї тачанки його зняли, з якого окопу привезли? Як шкода, що тепер уже неможливо прослідкувати історію цих стареньких машин вогню. “Ми гадаємо, що у підземеллі є і махновські “максими”, і кулемети, з якими бійці захищали Київ у 41-му, брали Берлін у 45-му…”

“Максимів” у шахті багато. Кілька десятків тисяч. Уявляєте, мода на ці кулемети не проходить з часом. У 1986—1987 роках дві з половиною тисячі “максимів” прямісінько із соляної шахти було відправлено на Далекий Схід, а конкретно — на радянсько-китайський кордон, в укріпрайони. Там їх встановили на вогневі точки, підвели до них воду по трубах (для безперервного охолодження дул під час стрільби).

Запам’яталася американська гвинтівка “М-16”. Вона — з Афганістану, маджахедська, отже. На її корпусі вигравіровано якийсь ісламський герб. А ось снайперська гвинтівка Токарєва. На прикладі вибито рунічний знак — “731”. Фахівці коментують, що він розшифровується так: “7” — велика допомога, “3” — несхибна рука, “1” — влучний постріл.

І останній погляд — на пістолет-кулемет Судаєва (1943-й рік), який спішно був виготовлений на механічному заводі у блокадному Ленінграді. Його складали голодні жінки, діти. Неювелірна робота, звичайно. Та це й видно: на кінці дула — зварювальний рубець. На цей автомат поки немає покупців. Можливо, це й добре.

У соляній шахті, як розповідають, зберігалася гвинтівка Василя Сталіна. Десь у 80-х роках із Москви прийшла депеша: гвинтівку Сталіна відправити до… ленінградського музею. Раритет віддали…

А взагалі артемівське підземелля ще чекає своїх дослідників. Варто, наприклад, понишпорити по стелажах, де лежить англо-американська зброя (нам, до речі, її теж показали). Багато чужих стволів було доставлено в Союз по ленд-лізу. Тримаю в руках пістолет-кулемет Томпсона (як відомо, колись давно у США гангстерські банди мали “томі” на озброєнні), “буровські” гвинтівки з боковими мушкою і прицілом, різноманітні “кольти”, у тому числі й підробки.

На початку 90-х американці забажали купити у нас 900 пістолетів: “маузери”, “вальтери”, “парабелуми”, “кольти”. За один “кольт” (11,43 мм) вони давали 165 доларів. На світовому ринку подібна зброя коштує дорожче. Контракти вже були майже підготовлені, однак в останній момент українська сторона відмовилася продати цей товар. Певно, ціна не влаштувала…

…Ми залишали шахту. Здавалося, про все розпитано і на все отримано відповіді. І господарі, і журналісти йшли мовчки. Йшли повз безкінечні штабелі стандартних ящиків. Приглядаємося до табличок. Ось ящики з “ППШ”. Через двадцять метрів — знову “ППШ”. І далі — ці ж автомати, і ще далі, і ще…

— У вас що, уся галерея заповнена ящиками з “ППШ”? — не втримавшись, запитав Вадим Петрасюк.

— Так, — без жодних емоцій відповідає полковник Мороз. — Можемо пройти півкілометра — і уздовж будуть ряди з цією зброєю.

— Тепер я знаю, як можна закінчити наш репортаж, — задоволено вигукує Вадик. — Це ж — Китайська стіна! Ящик на ящику. П’ять метрів угору, десяток — у ширину і цілих півкілометра у довжину! Скільки ж тут штук цих легендарних трудяг Великої Вітчизняної? З ними солдати ходили в атаки, захищали міста… І у кожного з цих автоматів — своя біографія. За кожним — чиєсь обірване життя, а чиєсь — врятоване… Кров і сльози… Сльози горя і сльози радості… У цих безкінечних ящиках зашифровано історію війни Її неможливо прочитати, але нею можна пройнятися.

А я особисто думав про інше. Мене розпікав жаль, що не зміг в Артемівську відшукати слідів Стрешинського. Не було його тут. Може, це й добре, що міжнародний аферист не знайшов сюди дороги.