22 октября • обновлено в 03:10
МоваЯзык
Блоги Мир

/ Новости политики

Що таке кучмізм? Частина «X»: В квітні на Ющенка чекає імпічмент

На війні, як на війні

Негайно після проголошення Шевченківським судом постанови про скасування Указу Президента як незаконного, представник Ющенко в суді Сергій Головатий звернувся до журналістів: „Можете так і написати в своїх заголовках: команда Президента програла битву, але виграє війну”.

Про яку війну заговорив Міністр – про війну між Головатим і Піскуном? – О, ні. Йдеться про війну між Президентом і судовою системою України, відкрито оголошену Ющенку невдовзі після звільнення Піскуна. Принаймні, по-інакшому, як початок військових дій, не можна сприймати той факт, що Президент, знаючи, що в суді розглядається скарга звільненого Генпрокурора, вніс на розгляд Верховної Ради кандидатуру нового Генерального. Мовляв, нехай суд ухвалює будь-яке рішення, мені на нього наплювати.

Що, Ющенко не міг дочекатися завершення судової епопеї? Йому, що, так кортіло скоріше побачити на чолі Генпрокурора „донецького” Медведька, що він заради цього навіть став демонструвати суддям свої філейні місця? А тепер, коли суд скасував Указ Президента й постановив негайно поновити Піскуна на роботі, Ющенко волає: „ситуація, коли одну посаду обіймають дві особи, є правовим нігілізмом, недопустимим у правовій державі”. А чим, цікаво, думав Ющенко, підписуючи Указ по Медведьку в той час, як у суді розглядалося питання про законність звільнення його попередника? І чи подумав він про те, як це призначення буде сприйнято суддями? – Правильно, як плювок у їхній бік.

А чим думав Президент, коли призначав своїм представником у суді Міністра юстиції? Хіба в Секретаріаті Президента нема кому ходити в суд? А якщо й нема – існують адвокатські контори. На крайній випадок – є „професор Колумбійського університету” Зварич. От нехай би Зварич і коментував журналістам перебіг судового процесу.

Президент не є керівником виконавчої гілки влади й тому представляти його інтереси в судах Головатий може виключно як приватна особа й виключно в позаробочий час. Але одночасно з тим у робочий час Сергій Головатий, якому підпорядкована Державна виконавча служба, зобов'язаний неухильно виконувати судові рішення незалежно від того, подобаються вони йому чи ні. Чи розумів Ющенко, яку він створює колізію, направляючи в суд керівника Мінюсту?

А чим думав Президент, коли вже після рішення Шевченківського суду призначив Медведька членом Ради національної безпеки й оборони? Чи може в такий спосіб він хотів показати, що наперед знає, якою буде ухвала Апеляційного суду м.Києва за скаргою Головатого?

А чим думав Президент, дозволивши Головатому публічно ображати суддів Шевченківського райсуду та вимагати порушення проти них кримінальної справи? А чим думав Президент, дозволивши Головатому заявляти, що постанова Шевченківського суду в частині негайного поновлення Піскуна на посаді виконуватися не буде? До речі, якраз цей момент і переконав автора цих рядків, що команда Ющенка влаштувала оцю піскуніаду зовсім не через правове невігластво й не тому, що Головатий не розуміє засад конституційного права.

Все він розуміє. Як і знає, що попри те, що постанова Шевченківського райсуду в справі Піскуна не вступила в законну силу (Головатий подав на неї апеляційну скаргу), поновлювати екс-Генпрокурора на посаді треба було негайно після проголошення рішення, тобто 18 листопада 2005 року. Річ у тім, що українське законодавство, принаймні, останні сорок років, передбачало, що в двох випадках – коли мова йде про поновлення на роботі та про стягування аліментів на утримування неповнолітньої дитини – рішення суду першої інстанції повинно виконуватися негайно після винесення. Якщо у наступному суд другої інстанції визнає таке рішення незаконним і його скасує, то відбудеться поворот виконання – людину знову звільнять з посади, а зі стягувача аліментів утримають безпідставно одержану суму. Аналогічне положення записано й у статті 254 Кодексу адміністративного судочинства України: „негайно виконуються постанови суду про поновлення на посаді відносно публічної служби”. І якщо з мотивувальною частиною постанови Шевченківського райсуду Ющенко може погоджуватися чи не погоджуватися, то його ставлення до резолютивної частини щодо негайного поновлення Піскуна на посаді нікого не цікавить. Закон є закон.

А тепер уявімо собі, що судді України приймуть виклик, кинутий Президентом, і одного чудового дня скажуть, що вони відмовляються застосовувати в судовій практиці ті чи інші закони або Постанови Кабінету Міністрів України, оскільки вони їм не подобаються. Ющенко уявляє, що тоді відбудеться? Чи він вважає, що плювати на Конституцію дозволено лише йому?

А чи уявляє Ющенко, що він буде робити в разі, якщо Апеляційний суд залишить постанову Шевченківського райсуду в силі? Чи він сподівається скористатися передовим досвідом свого попередника, зафіксованим у фонотеці колишнього майора Держохорони. Є в „записах Мельниченка” одне дуже красномовне місце:

АЗАРОВ: Вот этот вот долбоеб-судья, он так на минуточку задумался, что такое...

КУЧМА: Это долбоеб, блядь, председатель Верховного Суда

АЗАРОВ: Да. Ну, что такое 200 миллионов взыскать? Теперь, неужели на этого судью, предположим, губернаторы наши не имеют никаких средства воздействия?

КУЧМА: Имеют, конечно! Щербань оторвет, блядь, голову, блядь, через...

АЗАРОВ: Ну, пока же он не отрывает эти головы.

КУЧМА: Ну, так я скажу Щербаню.

АЗАРОВ: Причем, пишет: "Определение обжалованию не подлежит". Мы не собираемся выполнять это решение суда. Конечно, не будем его выполнять

От тільки у випадку з Піскуном такий номер не пройде. Бо якщо Апеляційний інстанція залишить у силі рішення Шевченківського райсуду, Піскуну навіть не треба буде носити Головатому виконавчого листа. Достатньо лише заорендувати столик у кафе й повісити над ним вивіску „Генеральна прокуратура України”. Після цього жоден суд України не прийме до розгляду жодного подання чи обвинувального висновку з підписом співробітника очолюваної Медведьком офіційної Генпрокуратури, а в країні розпочнеться справжня правова руїна.

Чи, може, Ющенко сподівається, що після всіх тих образ, які вилив на суддів (причому, у даному випадку – абсолютно безпідставно) Міністр юстиції, жерцям Феміди не захочеться його разочок провчити?

Повний занепад судової системи України й тотальна корумпованість суддів таємниці не становлять ні для кого. І якби Головатий був журналістом чи приватним адвокатом, можна було лише вітати його різкі заяви на адресу того ж Голови Верховного Суду України Василя Маляренка. Але Сергій Головатий – Міністр юстиції, й має розуміти, що він промовляє не від свого особистого імені, а від імені глави держави та виконавчої гілки влади. Чи, може, Ющенко вважає, що виконавча гілка менш корумпована, аніж судова, а підпорядковані Головатому державні виконавці є меншими хабарниками, ніж очолювані Маляренкові судді?

Чи уявляє Ющенко, які наслідки матимуть експромти його представника на кшталт: „Три судді Шевченківського суду зробили професійний злочин. Проти них сьогодні, якщо Медведько, генеральний прокурор Медведько, себе поважає, як юрист і як Генеральний прокурор, який пройшов всю конституційну процедуру через Верховну Раду і Указ Президента, він повинен був би порушити кримінальні справу проти трьох суддів Шевченківського суду за винесення за відомо неправомірного рішення” або „цих суддів покривало найвище судове керівництво країни – мафія суддівська. Вони це робили ще за часів Кучми, коли домовлялися Медведчук і інші, які входили поновляти Піскуна через суддю Печерського суду Бернацьку. Зараз ця ж сама мафія суддівська на горі з найвищим керівництвом суддівським поставила, вибачте, раком всю країну, Президента, Верховну Раду, Конституційний суд. І вони це роблять. Це є фарс”?

Якщо – ні, то пояснюємо. Саме ця „суддівська мафія”, налякана акціями народного протесту проти фальсифікацій президентських виборів, винесла в грудні минулого року незаконне рішення на користь Віктора Ющенка про скасування результатів другого туру виборчих перегонів. Саме ця „суддівська мафія”, позбавлена керівної та спрямовуючої сили Адміністрації колишнього Президента, тим не менш за старою звичкою продовжувала обслуговувати нову владу, виносила явно неправосудні рішення на користь Президента й Кабінету Міністрів, відмовляла громадянам у позовах до держави, не приймала скарги на дії Президента України та його „любих друзів”.

До вердиктів саме цієї „суддівської мафії” апелює Віктор Ющенко, запевняючи іноземних журналістів у відсутності корупції в його оточенні. Але тепер „малина” для Ющенка закінчиться. А судді, якщо навіть і не змусять його рахуватися з Конституцією (бо коня можна привести до водопою, але неможливо примусити напитися), дуже швидко перетворять Президента на загальнонаціональне сміховисько. Це зробити буде тим простіше, що Ющенко навіть не уявляє, які наслідки матиме його вперте невизнання судового рішення щодо звільнення Піскуна. А наслідки такі:

Якщо суд другої інстанції все-таки піддасться на президентський шантаж і скасує постанову Шевченківського суду, то тим самим буде підірвано один з наріжних каменів українського правосуддя – преюдиціальність попередніх судових рішень у спорах між тими ж сторонами. Після цього різні суди зможуть давати різну правову оцінку одному й тому ж факту за позовами чи скаргами одного й того ж громадянина. З огляду на це та рятуючи державу від повного хаосу, Верховний Суд – з Маляренком чи без Маляренка – буде вимушений все однаково поновлювати Піскуна на посаді в касаційному порядку, оскільки рішення Бернацької ніким не скасовано через відмову Ющенка подати на нього апеляційну скаргу. Але це поновлення трапиться не скоро. За цей час Медведько підпише десятки наказів по Генпрокуратурі, а призначені ним співробітники – тисячі різноманітних процесуальних документів. І всі ці документи та винесені на їхній підставі судові рішення одного чудового дня виявляться незаконними, оскільки Піскуна доведеться поновлювати з дня звільнення, тобто з 14 жовтня 2005 року.

Якщо Апеляційний суд залишить постанову Шевченківського райсуду в силі, то в Україні буде два Генеральних прокурори. А відмова Ющенка виконати рішення суду стане для новообраної Верховної Ради беззастережною підставою для імпічменту Президента. Безсмертний щось там говорив, що у випадку, якщо більшість депутатських місць у майбутньому парламенті посяде Партія Регіонів, то Президент вдасться до розпуску Верховної Ради. Ну-ну. Якщо встигне.

У принципі, Президент міг би домовитися з Маляренком, публічно перед ним вибачитися, відправити у відставку Головатого і подати апеляційну скаргу на рішення Бернацької, попрохавши поновити йому давно пропущений строк оскарження. Або скористатися тим, що в судді Гримич Печерського райсуду майже рік без руху лежить скарга адвокатів Андрія Федура та Віктора Агєєва на Указ Леоніда Кучми від 10.12.2004 про поновлення Піскуна на роботі. Але тепер такі дії Президента призвели б до правового колапсу в державі. За майже рік своєї роботи Святослав Піскун призначив на посади сотні працівників органів прокуратури. Скасувати зараз рішення Бернацької та виданий на його підставі Указ Президента Кучми – це означає оголосити всіх цих людей самозванцями, які, не маючи на те законних повноважень, порушували кримінальні справи, висували обвинувачення, вживали заходи прокурорського реагування, здійснювали нагляд за дотриманням законності органами слідства, давали згоду на обрання запобіжних заходів, санкціонували обшуки в приміщеннях юридичних осіб тощо. Доведеться закривати десятки тисяч кримінальних справ і скасовувати тисячі вже винесених вироків. Причому не просто закривати, а з виплатою солідної грошової компенсації.

А як бути з кримінальною справою проти Миколи Мельниченка, яку Святослав Піскун особисто закрив 1 березня 2005 року? А що робити з рішенням господарських судів у справі про повернення державі акцій Нікопольського заводу феросплавів, де позов в інтересах Кабміну був заявлений тодішнім Генеральним прокурором? Якщо завтра скасувати рішення Бернацької, то післязавтра треба визнавати недійсними абсолютно всі документи, підписані Святославом Піскуном за час свого другого пришестя в Генеральну прокуратуру. Тому Головатому треба затулити рота й про прізвище Бернацької забути взагалі. Розуміє це Ющенко? – Ні, не розуміє.

Класик був правий – руїна не в клозетах, руїна в головах. А якщо ця голова належить Президентові, то ця руїна дуже швидко перекинеться на всю державу, а режим, що вже десять років квітне не українських теренах, не врятує ніяка політреформа. Соціалісти на чолі з Олександром Морозом запевняють, що з боєм новорічних курантів в Україні запанує нове життя, а Президент перестане бути самодержцем. Бо, мовляв, зі вступом з 1 січня 2006 року поправок до Конституції, Президент позбудеться значної кількості своїх повноважень. А що, хіба Кучма наказував викинути журналісти „у ліс без штанів” відповідно до своїх конституційних повноважень, нехай і гіпертрофованих? Чи Ющенко давав вказівки Генеральному прокурора по конкретних кримінальних справах тому, що це йому дозволяла робити недосконала Конституція?

Демонтаж кучмізу полягає не в запровадженні демократичних законів, оскільки в цій країні ніхто, окрім купки журналістів та правників, на закони уваги не звертає, а дотримується – й того менше. Подолати кучмізм можна лише в один спосіб – шляхом встановлення реальної відповідальності високопосадовців за порушення законності. Ющенко вперто крокує до свого імпічменту. Це й є його історичне покликання – зруйнувати в Україні автократичну систему державного управління, створивши прецедент покарання глави держави за вчинені ним злочини.

Подпишись на наш Telegram. Присылаем лишь "горящие" новости!

Блоги / мнения

ads pixel