Російський газ: вибори і реванш?

Письменник, лікар і дипломат Юрій Щербак, беручи участь у прямому ефірі з Росією на «Радіо Свобода», був вражений ворожістю дзвінків росіян: ви, мовляв, українці, зрадники, пішли від нас, ви проводите антиросійську політику, і ми не будемо вас обігрівати. У Москві й Петербурзі, звичайно, давно забули, що їх багато років грів газ української Шебелинки, їх розпирає шовіністичний гнів зрідні гніву Петра І на Мазепу, і зараз, напевно, немає рації згадувати совість, національну стриманість, толерантність, просто здоровий глузд, і поготів не варто нагадувати загальновідому річ, що нафтові і газові багатства Тюмені найпродуктивніше освоювали і освоюють українці, — все це сьогодні не спрацьовує, тим паче, що все переводиться на мову ринку, а в ній немає місця ні емоціям, ні сумлінню, там працює грошва і тільки. Та ще — політика, а в даному випадку — геополітика, яка важливіша за грошву.

Звісно, все можна було б звести до вибриків керівника українського «Нафтогазу» Олексія Івченка, котрий повадився брати на переговори з російським «Газпромом» перекладача з російської, а такі дивацтва одночасного керівника Конгресу українських націоналістів Москву не могли не дратувати, і, цілком очевидно, таких, як Івченко, не можна навіть на відстань комариного скаку допускати до розв'язання міждержавних відносин, та все ж перебільшувати роль таких диваків, які, щоправда, діють від імені не менш дивакуватого в цій ситуації українського Президента, в оголошенні Росією газової війни Україні теж ні до чого. Все набагато серйозніше і глибше.

Що Росія не пробачить Україні перемоги Ющенка на президентських виборах і поразки з усіх сил підтримуваного нею Януковича, ясно було уже після помаранчевих подій і більш ніж холодних зустрічей Путіна і Ющенка. Що саме енергоносії і, зокрема, газ стануть козирною картою в руках Путіна в боротьбі з новим українським Президентом і його курсом на євроінтеграцію, теж було ясно ще тоді, і дивно, що ще уряд Тимошенко не взявся за розробку енергетичної стратегії України в умовах, що складалися, але про це — потім.

Тут, щоправда, є один нюанс. Всі перипетії змагань за ціну російського газу Україні відбувалися ніби без участі Путіна, на рівні керівництва «Газпрому», хоча кожен досвідчений політичний гравець і аналітик розумів, що він у них і режисер, і суфлер, і невдовзі має з'явитись як соліст чи прем'єр цього грандіозного політичного спектаклю. Івченко їздив до Москви і потрясав угодою, за якою фіксована ціна російського газу для України до 2009 року визначена в сумі 50 доларів за тисячу кубометрів, цитував ті рядки з контракту між «Газпромом» і «Нафтогазом України», де перший обіцяє «забезпечувати надійне і безперебійне постачання російського газу в Європу тільки у випадку збереження діючих принципів оплати». Свята простота, пан Івченко, напевно, думав, що дотримання слова — найпримітніша риса російської політики і бізнесу. Росіяни підключили важку артилерію — прем'єр Фрадков з'їздив у Брюссель, щоб заручитися підтримкою Євросоюзу і схилити Україну до підвищення ціни на свій газ більш ніж утричі з цікавим формулюванням: «щоб наші партнери з газового бізнесу в Україні не порушували баланс економічних інтересів і забезпечили вільний доступ газу в Європу» — газопровід же з Росії йде через Україну! З'їздив туди й український міністр енергетики Плачков. Євросоюз, куди ми рвемося дужче за відому Дуньку, заявив, що він втручатися в переговори Росії й України не буде. Така ось європейська солідарність.

А надворі ж уже зима, а грошей на такі газові витрати в України нема, а в березні — парламентські і місцеві вибори! І тоді з засідки вискакує сам великий полководець чеченської війни Володимир Путін, псуючи нібито всю передвиборну обідню прогресистам, комуністам, регіоналам та хоч і безперспективній, але галасливій українській партії політики того ж Путіна, а насправді підспівуючи їм і їхньому ідейному вчителеві — Кучмі. У четвер в своїй новоогарьовській резиденції російський президент виголосив таку палку промову про газ для України, що вона стала, по суті, оголошенням війни слов'янському сусідові. Зрозуміло, поки що без бомб і бойових атак. Очевидці цієї події розповідають, що їй передував вихід до журналістів президентсько-урядової челяді на чолі з Фрадковим в небувало веселому настрої, природу якого якраз і розкрив спіч президента, котрий у ході нього, як свідчить відомий журналіст «Коммерсанта» Андрій Колесников, «горів, як газовий факел».

Що ж таке сказав Путін, що його слова навіть російська преса називає оголошенням газової війни Ющенку і його команді напередодні парламентських виборів? У короткому викладі — ось що.

Найперше Путін, фактично знущаючись з опонента, наголосив, що Україна має достатньо природних і матеріальних ресурсів, щоб розплатитися з Росією за постачання на Україну (зверніть увагу: «на» замість «в», коли мова йде не про чиюсь провінцію, а державу) газу на ринкових умовах. Водночас російський президент ніби потурбувався, щоб багатократне підвищення ціни на російський газ не вдарило по рядових українцях. Ніби підслухав нас, українських соціалістів, щодо власного газу. Він пояснив, що власне добування України становить 18 мільярдів кубометрів, це повністю закриває потребу всіх побутових споживачів газу -— громадян України, які використовують його у своїх домівках і квартирах. Наші українські колеги, милостиво дозволив Путін, можуть встановлювати будь-які ціни на цей газ, це суверенне право, якщо вважають, що соціальні питання можуть вирішуватися таким чином, чому ні? Уловлюєте іронію і сарказм щодо «суверенного права»? Але до поставок російського газу, сказав він, це не має ніякого відношення. Що ж до промислових споживачів газу, окремих галузей економіки — якщо мова йде про те, щоб їх підтримувати і дотувати, — то тоді такі питання в нормальній економіці вирішуються транспарентним чином через бюджетний процес — так, щоб громадськість знала, хто, скільки і чому одержує від держави.

Ціла лекція, як бачите, для несвідомих українців. Чи для своєї челяді? Бо далі Путін дуже довго, як свою власну, аналізував українську економіку.

І навіть порахував українські гроші. Мовляв, український бюджет одержав значні кошти від приватизації, кредитів західних фінансових інститутів — рахунок іде на мільярди доларів! Ви там, українці, зі своїми Морозом і Юлею думали, що то для розвитку села, підвищення зарплат і пенсій? Володимир Путін вирішив за нас інакше. Порахувавши прибутки від «Криворіжсталі», він сказав, як відрізав:

— Цілком достатньо, щоб придбати необхідні обсяги газу в Росії за ринковими цінами.

І став уголос рахувати: ось українці одержують від нас газ за 50 доларів за тисячу кубометрів, а європейці з нового року — за 255 доларів. До України з Росії транспортне плече коротше, отже, 180 доларів — і не менше, Україно, давай! (Пізніше «Газпром» поправив президента — давай 235 доларів і не менше). А то, обурився Путін, з російського бюджету в український тільки прямо перекочується мільярд доларів! А всього Україна, вважає він, економить на російському газі 4,6 мільярда доларів. «Болівар не витримає двох», — сказав Путін, маючи на увазі російський бюджет за Болівара, а за двох — Росію й Україну. І додав до цього, що в Росії за межею бідності живе 25 мільйонів громадян — з вини України, чи що? А за рахунок кого у нас за межею бідності більше 30 мільйонів українців, в той час як Росія не хоче платити за перебування свого флоту в Криму рівно стільки, скільки вимагає за свій газ? Та про це Путін — ні слова.

З погляду завоювання поваги в росіян спіч Путіна — просто блискучий. З погляду «просвіти» українців щодо нашого багатства і платоспроможності — не менш талановитий. Як писав Тарас Шевченко: «Та й москаль незгірша штука: добре вміє гріти руки». Цього року — на газаваті.

До всього, спіч Путіна добре узгоджений з деякими українськими політиками — учасниками близьких парламентських перегонів. Можна зрозуміти спокусу досадити багато в чому безпорадній в енергетичній політиці команді Ющенка, але, провокуючи Путіна на оголошення газової війни Україні, невже ніхто з них не думав, що карають не Ющенка, а народ? Напередодні російський президент зустрічався з Володимиром Литвином — лідером одного з сегментів кучмівсько-го охвістя. Альтернативні переговори в Москві, але на рівні комітету Держдуми Росії з енергетики провів соратник Віктора Януковича Андрій Клюєв, котрий відразу звинуватив наших переговорників (тобто Плачкова та Івченка?) в некомпетентності. Цікава заварюється каша з кількох інгредієнтів: газ, вибори, реванш, геополітика... Цілком очевидні наміри у газовому голоді потопити помаранчеву революцію і її команду.

З Росією і Путіним, з їх інтересом до дестабілізації ситуації в Україні напередодні парламентських виборів в ході холодної зими все ясно. Якщо для білорусів газ коштуватиме 47 доларів, а для України — 180, то хіба не ясно, що нас хочуть будь-що зігнути, загнати в ЄЕП і Митний союз? Путін хоче зробити Росію колишньою наддержавою і бути повелителем пострадянського простору, і газовий краник — просто дуже зручний економічний інструмент для досягнення геополітичних амбіцій і недопущення роз-просторення кольорових революцій. Путін досхочу познущався з керівництва України, знаючи, що йому відповісти, по суті, нічим. Україна з її гордою державною суверенністю і цілковитою залежністю в економіці дуже і дуже вразлива.

Чому? Та тому, що у нас енергетичної стратегії не було і досі нема. Не до неї було Кравчуку, не переймався нею й Кучма. Про диверсифікацію забезпечення України енергоносіями було багато дискусій — і жодного поруху. Ніхто не шукав альтернативи ні вдома, ні за кордоном. Кучма за давньою обивательсько-директорською звичкою покладався на особисті стосунки з Єльциним і Путіним, і хоч ті іноді вибрикували, він не вважав за сором схилити голову, перекліпати приниження, і справи з нафтопродуктами і газом якось залагоджувались. У Ющенка інший характер, стосунки з Путіним не складаються, та й курс у нього — на Європу, а не на Росію, хоча ніяких ворожих дій щодо останньої теж не було. Розумно це чи не розумно — питання дискусійне і не для цієї теми. Але — дипломатія у нас слабка, як папуаські пов'язки, з Росією переговори вести фактично нікому, та й не в переговорах річ, а в атмосфері, згущувати яку майстрів доволі, а нормалізувати її — катма. Це реальність: стратегії відносин з Росією у команди Ющенка теж не було і нема. А всі ж енергоносії — звідти! І близької альтернативи чекати нізвідки. Норвезький чи арабський, каспійський газ — поки що прекрасна казка, але міражами не зігрієшся. Та й енергетична безпека держави не повинна залежати від характерів і схильностей президентів, прем'єрів, депутатів.

Захищати національні інтереси України в економіці політичною риторикою — наївно, заладнувати проблеми з допомогою перекладачів — примітивно. Так, це дуже ефектний хід — перевести на світові норми розрахунків Чорноморський флот Росії в Криму, і це таки, мабуть, треба зробити, але чому це прозвучало тільки після спічу Путіна? Він що, щось нове сказав? Адже ще з березня було відомо, що Росія вимагатиме за газ світову ціну, а переполох зчинився тільки зараз. Десять сидеричних місяців вагітної газовою війною мовчанки — і ось тільки тепер РНБО обіцяє зродити енергетичну стратегію. Обіцяє, але так швидко навіть дерево не родить. Президентсько-урядова команда нагадує дитсадків-ський колектив, який реагує тільки на голосні вимоги виховательки. А в ролі виховательки у нас чомусь виступає Путін, явно під'юджений нашими гравцями з колишнього куч мі в-ського табору та при підтримці маргіналів типу Вітренко. Дивна-предивна якась позиція, і веселі коментарі деяких наших міністрів підозріло нагадують веселощі російських міністрів перед спічем Путіна. «Титанік» тоне, а музика і танці тривають? А що робити народові, як жити людям під веселощі президентських кумів з їхніми чудернацькими вигуками: «Більше діла — менше демагогії»? Це у них, веселих, діло, а в народу — демагогія?!

Сьогодні легко крити Путіна, і є за що, але він не зобов'язаний дбати про Україну і про її народ, він дбає, як уміє, про свій народ, і то вже питання його моралі і совісті, що і як він каже про нас, чому підтримує Литвина і Януковича. Але що робили наш Президент і наш уряд, щоб газова атака Росії на Україну не завдала удару нашій економіці, людям, бо ж за цією атакою — зростання цін, крах не одного підприємства, безробіття, занепад цілих галузей? Ні-чо-го! Літали до друга Міхи на Кавказ, приймали гостей, блукали блошиним ринком, читали проповіді, вписували у нові виборчі списки братів, племінників, друзів, кумів і подруг, а газовий бікфордів шнур тлів, тлів — і ось виоух-нув. І тут тобі РНБО, тут тобі нові балачки. А що далі? Надзвичайне становище, як із пташиним грипом, холодні квартири, закриті заводи? Мовчок. Дуже красномовний мовчок. Гірший за демагогію і безпредметні проповіді високої моралі. Але і мовчання, як відомо, вибухає. І кажуть, немає нічого гучнішого, ніж довге мовчання народу. Газовий мовчок влади може його спровокувати, якщо діятиме так, як досі. А для народного гучного мовчання не треба ні перекладача, ні тлумача, воно само за себе все скаже. На виборах. Ось тільки кому на користь це обопільне мовчання, схоже, ніхто не думає.

Іван БОКИЙ,

народний депутат України, заступник керівника фракції соціалістів у Верховній Раді України.