Майдан послав Президента на три букви - Ю.Л.Я.

У першу мить перебування на помаранчевому Майдані здалося, що час перенісся на рік назад. Але вже наступної миті погляд натрапив на паркан. Стрічки, пісні, радісні обличчя, шалики «Так, Ющенко!», святковий настрій… аж раптом - паркан. Це міліцейськими парапетами був обгороджений величезний простір в пів-майдану за сценою між колоною з глобусом з одного боку сторони і будинком Профспілок - з іншого. І аж до Лядських воріт весь простір було загороджено.

Прохід на територію – один. Через «президентську рамку». До речі, огорожа піднімалася майже на метрову висоту. Така «глуха» конструкція стала широко використовуватися саме при міністрі Луценко, який на власному досвіді знає, які парапети найважче штурмувати. Свідомість зразу повернулася у сьогодення. Ясна річ, маємо справу з новою владою.

Не зрозуміло одне - навіщо такі барикади? Невже для високопоставлених осіб виходити на трибуну цього року небезпечніше, ніж минулого? Сумнівно… Тоді була реальна смертельна небезпека, однак для охорони сцени і Ющенка вистачало одного Червоненка та його хлопців. (До речі, Євгена Альфредовича можна було знову бачити біля сцени в помаранчевому кашкеті. Однак вже не було того грізного вигляду, він тепер виглядав скоріше ображеним. А хіба «головний охоронець Ющенка» не заслужив піднятися на сцену, де стовбичив мер Омельченко, якого під час буремних подій на Майдан не можна було волами затягти?

Там же, біля сцени, можна було побачити й Порошенка в помаранчевому шалику. Він також не піднявся на трибуну. І справа тут була навіть не в Тимошенко – очевидно, це було рішення Віктора Ющенка поменше світити свого кума перед виборами в парламент.

Однак повернемося до питань безпеки. Хтось може зауважити, що рік тому Ющенку на сцені було безпечно, бо його охороняли мільйони «помаранчевих». Це правда! А що ж нині? А нині можна посперечатися, хто більше розчарувався: народ у владі, чи влада в народі. Паркан свідчить про те, що влада розчарувалася більше, якщо вже не довіряла захисту помаранчевої армії народу. А може не очікували, що стільки помаранчевих збереться.

Кількість люду на Майдані перевершила найоптимістичніші сподівання організаторів. Майже як рік тому! Луди, як і раніше, хапали помаранчеві стрічки та прапорці, не зважаючи, що там написано - «Так! Ющенко!», чи «Блок Юлії Тимошенко». Жодної блакитної стрічки, жодного «братчика», жодної провокації…

Біля консерваторії, як і рік тому, диміли польові кухні. Однак туди пускали не всіх. На резонне питання, чому журналістам не можна потрапити до кухарів, охорона розповіла, що «кухня» лише для тих, хто жив в наметах. «Ми їх в обличчя всіх знаємо», - зауважив охоронець.

Якщо люди при кухні залишились ті самі, то прапори на майдані значно урізноманітнилися. Такої кількості партійної символіки разом раніше бачити не доводилося. А як могло бути інакше перед виборами?! Партійці зібралися на Майдані своїми анклавами: ближче до сцени – НСНУ, праворуч - «тимошенківці», а позаду майоріли прапори «Пори».

До речі, народу вперше показали прапор, з яким Тимошенко йтиме на вибори: на помаранчевому тлі червона плямка – чи то галочка, чи, може серце. Партійців розбавляли прості кияни. Вони ж переважно і заповнили Майдан по самі вінця.

На очі інколи потрапляли «антиющенківські плакати», як-от: «Ющенко зрадив Хортицю», або «Ющенко - обличчя зради». Однак популярністю вони не користувалися, з носіями такої агітації агресивно сперечалися.

О 16 годині на екранах з’явилася хроніка минулорічних подій, й Майдан на певний час почав нагадувати минулорічний. Хроніку підібрали гумористичну. Головним героєм звичайно був ПроФФесор. Він перепитував, чи правильно назвав себе Президентом України, казав, що Ющенко «шкодливый кот Леопольд», тощо. «Янік - придурок!», - чулися крики людей. А автори хроніки продовжували накручувати людей. З екрану заговорили «блакитні»: «Пусть он бандіт, но он наш бандіт», і, як колись, прокотилася дружня хвиля реготу. А коли істеричний мужик з очима на викоті на всю горлянку хрипів з екрану: «Откройте глаза, вы, слепые котята!», народ навіть забув, що він в чомусь розчарований.

Потім показали Кушнарьова з аналізом відстані від Харкова до Москви та Києва, та Лужкова, яки пропонував зняти «улюблену кепку, щоб стати схожим на Януковича». Народ вже не стримував емоцій, кричав «Ганьба!», «Бери чемодан, дуй в Росію!».

Очевидно, хроніку підбирали без «цензора», з екрану заговорила Тимошенко, яка попросила нагодувати та обігріти «донеччан» на вокзалі, а за тим Ющенко, який жартував, як його діти ходять паровозиком по кімнаті та співають «Разом нас багато».

В цей момент люди задоволено посміхалися й любили усіх представників нинішньої влади. Принаймні, розмови, які чулися навколо, носили виключно позитивний характер.

Хроніку сприйняли на «ура», набагато краще, ніж виступи політиків вживу. Однією з причин була подальша недолуга організація. Святковий настрій поступово згас. Народ-бо сподівався, що Майдан буде таким, як рік тому – галасливий, з криками, співами пісень, танцями. Але організатори цього не передбачили.

Знаних на пам'ять революційних пісень було надзвичайно мало. Нарешті на сцені з’явилися «Гринжоли». Народ замер в очікувані. Якісь дядьки, що стояли поруч, зауважили: «Нарешті дочекалися». Яким же було їхнє розчарування, коли гурт замість «Разом нас багато» заспівав «Україна». Розчарування було значно більшим, ніж від результатів «Євробачення». Так само розчарував Петриненко. «Зараз заспіває «Україну», - задоволено коментували люди біля кореспондента, коли він піднявся на сцену. Однак улюбленої пісні Майдан так й не почув.

Рік тому улюблені пісні співали стотисячними голосами. Тепер їх просто не було.

Гімн майдану, пісня «Разом нас багато», яку рік тому повторювали кожні 15 хвилин, виявилась поза законом. І хоча зі сцени стільки разів говорили про об’єднавчу ідею, однак відсутність «об’єднавчої» для Майдану пісні з ключовими словами було наче символом, що все це – лише розмови і просто «пшик».

Так само жахливо не вистачало пісень Слави Вакарчука та його самого. Наприклад, замість виступів лідерів політичних партій «Коаліції сила народу». Замість політиків Костенка, Стретовича, Івченка, Тарасюка, яких виставили на сцену лише в якості реклами першої десятки однієї з партій, народ бажав братів Кличко, бабу Параску і навіть Петра Порошенка. Неодноразово в натовпі лунали приблизно такі слова: «що наш Петя тепер скаже?»

А остаточно поховав «революційний» настрій молебень. На сцені почали молитися представники різних конфесій. Все-таки більшість явно не почувалася, як у церкві - на Майдан люди прийшли святкувати. І коли черга дійшла до нудних політиків, Майдан вже почав проявляти норов. Справжніми хуліганами виявилися фанати Тимошенко. Вони так кричали «Юля!!!», що виступ Безсмертного можна було розчути лише фрагментами.

Народ затих, коли слово взяв Томенко. Якщо орієнтуватися на реакцію народу, лаври Майдану отримали: Ющенко, Тимошенко, Томенко та Луценко. Їх зустрічали схвальними вигуками. Натомність негативна реакція Майдану не дала повністю почути виступи Безсмертного, Єханурова, Мороза та Кінаха. Принаймні, така ситуація була з правого боку від сцени.

Єханурову зірвали виступ фанати Тимошенко, які кричали чи то «Юля!», чи то «Ганьба!», а також бій барабанів, які встановили під екраном на пагорбі біля Жовтневого палацу. «Ваші?», - запитала я у хлопців з прапорами «Пори». «Наші», - гордо відповіли «пористи».

Кінах та Мороз взагалі потонули в суцільному скандуванні «Юля». З’ясувати причину такого ажіотажу було дуже просто - над натовпом пливла мініатюрна жіночка в білому одязі. Тимошенко несли на руках вниз з печерського пагорбу від готелю «Україна» аж до сцени. А за нею в людському морі пливло п’ять її портретів на паличках.

Щойно Юлія Володимирівна піднялася на сцену - «Пора» миттю перестала бити в барабани. Тож Тимошенко чути було прекрасно, зате погано видно. Екран на пагорбі біля Жовтневого палацу раптом погас, замість обличчя з косою там можна було прочитати напис «Вибачте за технічні проблеми». Причому, варто було на сцену піднятися Ющенку, «технічні проблеми» владнали.

Про що були виступи політиків - це тема окремого аналізу. Єдине їх єднало: вони були далекі від полум’яних промов річної давнини. А ця жахлива фраза: «посипати голову попелом», яку вважав за правило вимовити кожен оратор… А жахливо нудні вибачення за помилки та незроблене… Коли хотілося оптимізму та перемог, а не попелу, який сам собою уявлявся у волоссі, на лисинах, у вусах та бородах ораторів.

Політики вважали за правило пояснити, хто винен у помилках. Луценко заявив, що бандити не в тюрмах через Піскуна. Тимошенко пояснила змовою олігархів всі ті кризи, з якими довелося боротися її уряду. «Ви уявляєте, олігархи вже у Верховній Раді зустрічаються й замість «здрасьтє» говорять один одному: «Разом нас багато, нас не подолати…», - зауважила. Президент прямо не говорив, але дав зрозуміти, що незгоди - це наслідок діяльності уряду Тимошенко.

Тимошенко при цьому перестала посміхатися, однак не надовго. У неї підстав веселитися було настільки більше, настільки у Віктора Андрійовича ображатися. Адже він піднявся на сцену, розцілувався з Тимошенко, а після цього її прихильники псували йому виступ вигуками «Юля». Ющенко навіть не витримав: «Ще раз крикніть «Юля», і тоді я буду виступати». Майдан зрозумів іронію буквально, й майданом прокотилася хвиля скандування «Юля!». Близько хвилини Президенту довелося терпіти, як викрикують ці три літери - ім’я «першого конкурента» партії Президента. Лише після паузи він зміг продовжити виступ.

До речі, Тимошенко дуже хитро висвітила майбутнє протистояння на виборах між її блоком та партією Президента. «На цих виборах насаджуватиметься пропаганда, що Тимошенко боротиметься з Ющенко. Це - пропаганда, яку ви не повинні слухати. Ющенко не буде балотуватися в прем’єр-міністри. Ми його вже обрали Президентом. Так, як я підтримала Ющенка, - тепер ми мусимо згортуватися на підтримці прем’єра», - заявила Тимошенко. «Юля! Юля!», - закричав Майдан. Тимошенко виглядала задоволеною, що її правильно зрозуміли.

Однак Ющенко, який виступав останнім, вирішив прямо їй заперечити. «Вибори-2006 - це не вибори прем’єр-міністра. Це відповідь на те, чи збережемо ми завоювання - демократичне суспільство», - заявив Президент. Така от публічна суперечка на сцені над помаранчевим Майданом. Як народ не почув гімну Майдану «Разом нас багато, нас не подолати», так і не побачив справжнього єднання.

Зате яка втіха була для президентських дітей! Цього року до трьох дівчат в помаранчевих шарфиках на сцені приєднався синок Тарасик. Його тримала мама. Дівчата стояли в ряд, одна тримала великого м’якого ведмедика… До речі, у своєму звіті перед народом Президент не дав Майдану жодних пояснень стосовно неприємної історії, пов’язаної з його сином. Адже саме вона чи не найбільше вдарила по іміджу Віктора Андрійовича.