Чому влада допустила протистояння в центрі Києва?
Гірко. Боляче. Прикро. Соромно. Огидно... Яких ще означень добрати, аби змалювати те, що сталося минулої суботи в центріКиєва?.. Чому влада допустила люте протистояння? Чому не заборонила будь-які масові акції?Адже знали столичні зверхники, добре знали, до чого можуть призвести два одночасні походи представників двох непримиренних сил. Утім, післявсього того, що побачив і почув 15 жовтня на Хрещатику, гадаю, що й заборона не гарантувала б спокою.
Як відомо, цього року Українська народна партія та Молодіжний націоналістичний конгрес планували відзначити 63-ю річницю утворення Української повстанської армії парадом ветеранів ОУН-УПА на Хрещатику. Ліві сили виступили різко проти. Потім надійшли повідомлення, що задля уникнення можливих сутичок організатори відмовляються від проведення параду. Але ширилися чутки: щось-таки відбудеться...
І відбулося. Прогресивна соціалістична партія Наталії Вітренко організувала на Хрещатику акцію, яку назвала «антифашистським та антивоєнним мирним маршем». Організовано було добротно, із залученням сучасної техніки, з театралізованим дійством, із музикою та піснями радянських часів, які раз по раз гучно лунали з динаміків. Треба думати, коштувало те «мєропріятіє» не один мільйон «у. о.». Цікаво, який то благодійник так щедро спонсорував «прогресистів» та іже з ними? Чи не той, чиї «триколори» було добре видно в колоні.
Крім ПСПУ, участь взяли КПУ, «Всеукраинский союз советских офицеров», ЗУБР, «Конфедерація праці», регіональне відділення якогось «Единого отечества», ще й «Союз православних граждан України» (я особисто вперше дізнався про існування таких утворень). Гасла на плакатах і транспарантах, м'яко кажучи, негативні щодо ОУН-УПА, а також щодо Президента і взагалі нинішньої влади. Похід повільно просувався від Бессарабського майдану Хрещатиком у напрямі Майдану Незалежності.
А водночас у тому ж напрямі намагалися пройти демонстранти під іншими гаслами й прапорами — ті, хто все-таки забажав висловити підтримку й схвалення діяльності ОУН-УПА. Як і очікувалося, сутички почалися одразу. В хід пішли дерев'яні палиці (схожі на бейсбольні), руки й ноги. На асфальті з'явилися калюжі крові. Втрутилася міліція, від якої дісталося спочатку саме людям під державними та червоно-чорними прапорами, хоча, повірте очевидцеві, аж ніяк не вони були ініціаторами бійок.
Червонопрапорна колона прибула на Майдан. Тут її зустріли комуністи. Злилися воєдино, обмінялися вітаннями. І — почалося. Неможливо викласти на папері лють і ненависть, яких сповнені були виступи «лівих». Прокльони, погрози, брутальна лайка. «Убирайтесь в свою Галицию и там права качайте!», «Мы приведем сотни тысяч, мы поднимем весь восток и юг!», «Растопчем!», «Растерзаем!», «Истребим!» І так далі, й таке інше в супроводі добірних матюків. Не забули й Президента, називали його і нацистом, і фашистом, і запроданцем. Лаяли і соціалістів, називаючи «націонал-соціалістами»...
На протилежному боці Хрещатика стояли інші маніфестанти. У них не було мікрофонів, та й самих значно менше, ніж «лівих». Вони не готувалися заздалегідь, вони прийшли тільки тому, що дізналися про «лівий марш», і вирішили протистояти. Тут теж не скупилися на дошкульні вигуки й жести, хіба що без брудної лайки.
А між двома берегами — правим і лівим — стояли правоохоронці. І дуже добре, що стояли. Щонайменше п'ять разів люди з «лівого» берега намагалися прорватись на «правий», і міліція, спецзагін «Барс» боронили тепер уже цих. Усе ж таки уникнути нових сутичок — таких же запеклих і лютих — не вдалося...
На «тому боці» панувала Наталія Вітренко. Цей день, я певен, став для неї зоряною годиною, бо щось давно вже не брала участь у велелюдних заходах. Не було нагоди. А тут — така оказія! Як же не відзначитись! І відзначилася. Говорила багато, пристрасно, голосно. Все про те ж: ніякого примирення. Інші промовці оригінальними також не були. А тоді зазвучали відверті славосляв’я лідерові ПСПУ, в тому числі віршовані, стократ посилені аудіотехнікою. Наталю називали вже й всенародною матір’ю, єдиною надією України, провідним політиком… Вам смішно? Даремно. Тут не до сміху...
Протистояння тривало із шість годин. Обидві сторони заявили, що не розійдуться, доки не підуть геть супротивники. Врешті-решт — поволі, не одразу — Хрещатик вивільнився від демонстрантів, відновився рух транспорту. А міліція ще довгенько залишалася на чатах...
Що сказати на закінчення? Враження — гнітюче. Дії так званих «лівих радикалів» були явно провокативні. Над їхніми лавами, як уже сказано, разом із червоними прапорами, майоріли і російські триколірні. Що це має означати? А оті заклики до злиття з Росією, до утворення нового «союзу»? Як це мали сприймати люди, налаштовані патріотично й державницьки?..
Тепер у хорі взаємозвинувачень чути взаємні ж вимоги про порушення кримінальних справ, притягнення до відповідальності й покарання представників міської влади і т. ін. Про порозуміння, взаємопрощення, про визнання воїнів УПА воюючою стороною в Другій світовій війні, вочевидь, вести мову поки що не доводиться. Суспільство — розколене, як Хрещатик того сумного дня. Верховна Рада? Президент? Міжнародне посередництво? Марні, здається мені, сподівання. Тіло держави роз'їдає, крім економічних ран, ще й пухлина люті й ненависті. І сприяють тому ті, хто називає себе обстоювачами інтересів Української держави та її народу. Маю на увазі не тільки «лівих радикалів»...
Сергій СКОРОБАГАТЬКО, «Сільські вісті»