На полі російсько - українських відносин буде політичне болото

Відомий московський політолог, уродженець України, часто шокує сміливими, а то й епатажними заявами. Втім він – один із кращих знавців українських реалій, тому, на диво, його твердження бувають влучними та пророчими. Нині Андрєй Окара впевнений, що наступним послом України в Росії Ющенко й Тарасюк призначать “якогось виродка”.

– Як ви пояснили б несподіване бажання російського керівництва одночасно дружити з Тимошенко, Януковичем і Єхануровим? Що або хто стоїть за цим кроком увічливості з боку Росії?

– Це не зміна позиції, це зміна стратегії. Раніше Кремль робив прозору ставку на когось конкретного. Такий підхід випливає з російської політичної культури: є демонізовані вороги, є апологетизовані друзі – начебто “проросійські сили”, добровільні сателіти. Російські політтехнологи переважно не розуміються на українській політичній культурі, на політичній етиці, на особливостях українського політичного процесу. Тому, скажімо, підписання меморандуму Ющенко-Янукович для багатьох російських спостерігачів, які “вболівали” на виборах за останнього, стало неприємним сюрпризом. А тим, кому за “патронат” над цим політиком досі щось там платять, почали ставити неприємні запитання: мовляв, куди, дорогі ви наші, пішли кошти, виділені на підтримку “проросійської опозиції”? Нинішні українські політики – не ті фігури, на яких можна ставити або проти яких ставити. На відміну від Лукашенки, вони не мають повноти влади: не володіють ні “контрольним пакетом акцій”, ані навіть повноцінним “блокуючим”, тому актуальне не протистояння приблизно рівних за потенціалом сил (як під час торішньої президентської кампанії), а гоббсівська “війна всіх проти всіх”.

Але за відсутності значних політичних фігур, які Кремль міг би впевнено назвати “проросійськими”, стратегія щодо України стала більше відповідати особливостям української політичної культури. Її можна назвати “стратегією керованого хаосу” – коли зовнішній суб’єкт, Москва, підтримує не когось одного проти іншого, а підтримує кожного потроху – проти решти. Втім, якщо раніше російська політика щодо України була відверто шкідницькою (шкідницькою щодо самої Росії та російських інтересів у СНД), то тепер, можливо, перестане бути такою. Хоча якихось особливих успіхів, а тим паче проривів, очікувати теж не варто – на полі російсько-українських відносин буде таке собі тягуче політичне болото.

– Що можуть запропонувати в Москві таким різним політикам, як Янукович, Тимошенко та Єхануров? І що ті можуть запропонувати російському керівництву або російському бізнесу?

– Чогось суттєвого, схожого на підтримку Януковича під час виборів’2004, нікому запропонувати не можуть. Та й не захочуть, навіть якби могли. Хіба що несуттєві поступки в обмін на лояльність. Януковича вже ніхто не розглядає крізь магічний кристал хитрих політтехнологів – як торік. Для Єханурова головне завдання за місяць до початку зими – домовленість про ціни на газ і суто господарські проблеми.

– Нині ініціатива на боці Москви, тому Кремль чекає на пропозиції українських політиків, поки вони самі сюди прагнуть, а не навпаки.

– Так, поки прагнуть – мода така. Спершу поривалися робити собі в Москві піар. Адже найефективніший піар українського політика на українську аудиторію – через московські ЗМІ. Ющенко заборонив це українським чиновникам, то вони зайнялися “джіаром” у вищих синклітах російської влади, кулуарним лобіюванням власних інтересів і своїх персон. У принципі, теж гідне заняття – чому б ні? Коли переміг Ющенко, в Москві було повно українських “політичних емігрантів” на кшталт Януковича та Бакая. Хтось навіть пожартував, що можна сформувати “уряд в екзилі”. Після відставки Кабінету Тимошенко кількість візитів українських політиків у Москву зросла. Але такий візит – це не тільки, коли ти хочеш приїхати. Це насамперед коли тебе хочуть бачити. І в цьому сенсі нинішня конфігурація української влади спичиняє в Росії значно менше негативних емоцій, аніж колишня. І не в тому річ, що в усьому була винувата Тимошенко. Просто відбулася перекристалізація “владної речовини” – російська влада вітає це.

– Тимошенко з Путіним усе ж зустрічалася, чи це лише спроба її команди набити собі ціну?

– Наскільки знаю, дійсно зустрічалася, і зустріч була доволі успішною – в сенсі атмосфери розмови. Проте не думаю, що цей контакт може суттєво вплинути на траєкторію політичної кар’єри Тимошенко. Я теж багато з ким зустрічаюся й мило розмовляю – ну, то й що? Ніхто серйозної ставки на неї не робитиме, хіба що проти Ющенка. Але й невмотивованого пресингу теж не буде – генпрокуратура Росії втратила інтерес до особи Юлії Володимирівни, однак “гачок” залишився. Якщо раптом дуже буде треба, переслідування відновлять.

– Яке ставлення до лідера БЮТ домінує в російських політичних колах? Її і далі називають “газовою крадійкою”?

– У російському політикумі впродовж останніх місяців і тижнів актуалізували інше амплуа Тимошенко – такий собі “український Лукашенка”, який не відбувся. При цьому її далі сприймають здебільшого як абсолютно прозахідного й антиросійськи орієнтованого політика.

Ресурс сприйняття певних “месиджів” російським суспільством і Кремлем вичерпано: вже не діють замовні інтерв’ю в московських газетах, де українські, а тепер ще й білоруські політики простодушно присягаються в любові до Росії й особисто Путіна, в “проросійськості” та підтримці російських інтересів. Навіть якщо це правда. Думаю, що Тимошенко має колосальний харизматичний і пасіонарно-особистісний ресурс. Можливо, її потенційні можливості найбільші серед усіх політиків СНД. І якби діалог у тому ж ЄЕП від імені України вела Тимошенко, ситуація була б іншою.

Українським чиновникам як певному людському типу загалом не властива політична суб’єктність. Як питання про ЄЕП розглядали під час правління Кучми й розглядають

за часівЮщенка? Погодимося ми, українські чиновники,

на такі-то умови Москви (наприклад, щодо митного союзу) чи не погодимося? Але ці люди навіть не намагаються мислити в іншому форматі. До прикладу, а придумаймо власні ініціативи в галузі, скажімо, оборони чи економічного співробітництва, спробуймо запропонувати їх Росії, Білорусі та Казахстану! В сучасному світі актуальний лише такий тип політичного мислення та дії. Хто так не вміє, той, вибачте, тусує на узбіччі. Точніше не сам політик, а його країна. Тимошенко, як мені іноді здається, вміє мислити в категоріях суб’єктності, хоча стратегічне мислення в неї лише формується. Або не формується. Однак щоб її потенціал “грав” на благо, його треба правильно помістити в контекст політичної ситуації. Основний же політичний досвід екс-прем’єра за останні вісім років – опозиційний, протестний, руйнівний за суттю.

– На чиєму боці гратиме Кремль на наступних парламентських виборах в Україні? І який урок винесли (якщо винесли взагалі) в Москві з “участі” в президентській кампанії в Україні?

– Кремль гратиме на своєму боці. Це, до речі, не означає – на російському. Надто якщо йдеться про московських політтехнологів, яких рекомендуватимуть наче “від Кремля”. Якщо ж говорити про ставки й преференції, то вони стосуватимуться Партії регіонів, партії Литвина, можливо СПУ, але малими дозами, традиційно КПУ. І якщо пощастить, щось перепаде Вітренко, “Союзові” (на виборах у ВР Криму), можливо, чимось підтримають БЮТ на противагу Ющенкові. Але на відвертих маргіналів, які постійно декларують свою “проросійськість”, ніхто вже не схоче витрачатися. Головний результат торішніх президентських виборів, схоже, такий: російське суспільство загалом і російський політичний клас зокрема усвідомили зафіксоване в назві книжки Кучми: “Україна – не Росія”. Попри всю культурну близькість, там принципово інша політична культура, політична система, тип відносин між людьми в політиці. Після дев’ятимісячного правління Ющенка Росії в Україні потрібні не абстрактні “проросійські сили”, а будь-які виразні, притомні, певні політики, з якими можна було б вести діалог і які контролюють ситуацію в країні та на щось впливають. З якими можна було б домовлятися та не боятися, що вони “кинуть”, через тиждень забудуть про свої зобов’язання. Їхні політичні погляди – річ другорядна.

– Єханурова сприймають у Москві як технічного прем’єра?

– Так, перша характеристика, яка з’явилася: “український Фрадков”. Загалом у Москві до нього ставляться позитивно. Принаймні не звинувачували в “антиросійськості” чи якійсь специфічній “прозахідності”.

– А Кінах викликає довіру в російських політиків і бізнесменів?

– Схоже, так. Особисто мені він не здається “проросійським” – достатньо проаналізувати його діяльність на посаді прем’єр-міністра три роки тому. Але як його хочуть у Кремлі вважати таким – нехай вважають. Бренд ПППУ сприймають у Росії апріорі позитивно.

– Кого хотів би бачити російський істеблішмент на місці посла України в Росії М. Білоблоцького?

– Особу виразну та притомну, але водночас таку, яка йде на угоди й домовленості з російською стороною.

– Упродовж останнього часу часто звучить ім’я Олександра Моцика.

– Так. Але це питання до Президента України та міністра закордонних справ. Зважаючи на колишню діяльність, не думаю, що йому було б цікаво добровільно взяти на себе такий вантаж моральної та політичної відповідальності.

– А ви знаєте гідних кандидатів?

– Знаю. Ідеальною фігурою був би відомий український політичний журналіст Віктор Тимошенко. Він доволі давно мешкає в Москві, хоча залишається громадянином і патріотом України. Крім того, він полковник української армії у відставці, тобто людина системна та надійна. Я не знаю нікого, хто краще та глибше розумів би всі хитросплетіння російсько-українських відносин у галузі політики й економіки, хто знав би всіх російських політиків і вмів порозумітися з ними. А водночас був би своїм у київських владних коридорах. І головне, мав би колосальну життєву енергію. Але ні Ющенко, ні Тарасюк ніколи не підуть на таке сміливе та неординарне рішення. Гадаю, послом у Росії призначать якогось виродка – людину некомпетентну, від якої в Москві всі шарахатимуться, яка “запустить” і без того тендітні двосторонні відносини. Зате свого, з “родини”. Певна річ, хотілося б помилитися.

Розмовляла Олена Гетьманчук «Львівська газета»