, view = metaData.view != null ? string.Join("|", metaData.view) : null})

Нищук, врубай евтаназію, бо здохнемо всі!

84т

(Відкритий творчий лист до міністерства культури)

Давайте без сантиментів і самообману подивимось правді у очі.

Ми — й досі варвари.

Адже цивілізованість націй у сталій історичній традиції визначається ВИКЛЮЧНО їхнім внеском у спільну культурну скарбницю людства, ставленням до митців, як до ретрансляторів вищих змістів, а не тільки скоморохів розважального жанру. Це за великим рахунком.

А за малим — простою побутовою культурою, на рівні чистих серветок у кафе, вмінням користуватися ножем та виделкою, посміхатися та казати банальне "дякую", лише за те, що тобі при вході в ліфт поступилися дорогою.

Облишимо волання про страшний спадок СРСР і постколоніальну ментальність, про війну і Голодомор. Упродовж останніх років я спостерігаю в Україні загрозливу тенденцію пізнього совка — чим більше суперечок на історичні та гуманітарні теми, тим гірша якість наших туалетів.

Я досить багато гастролюю Україною з концертами та виставами. Буваю у палацах культури, драмтеатрах і колишніх клубах. Так от, мушу сказати, що цивілізаційні принади у вигляді чистих санвузлів, безперебійного вай-фаю, усюдисущих кулерів з водою, кондиціонування в літню спеку і стійкого тепла узимку, такі прості і доступні кожному мешканцю європейського культурного простору у нас присутні виключно в зонах комерційної приватної власності. Все що стосується держави — це суцільна чорна діра, що в буквальному сенсі дивиться на тебе з вічка загидженого товчка у пересічному українському клубі чи драмтеатрі. У фойє портрети "зірок". На пошарпаних дверях гримерок імена артистів — простих, народних, заслужених. Над столиками фотографії з квітами, нагородами, шанувальниками. А поруч — чорна діра смердючого унітазу із приліпленим до стіни аркушем "Гаспада артісті, убєдітєльная просьба смивать за собой собствєнниє піраміди".

І в цьому аркуші — вся сутність стану нашої культури. Мільйони гривень з державного бюджету йдуть на підтримку напівмертвих труп і колективів, переважна більшість яких випродуковує мистецький шлак інколи нічим не кращий за вищезгадані "піраміди". Цей шлак смердить радянською традицією імітування бурхливої діяльності "для начальства", часниковим перегаром з рота провідного соліста, затхлим потом художнього керівника і вульгарним єгипетським ароматом місцевої "пріми". Про експеримент, розвиток, горіння, бажання бути кращими, щось змінювати вже давно не йдеться. Адже ніщо так не розбещує, і не плекає лінощі духу, як виплачувана вчасно маленька зарплатня.

Постколоніальна (дотаційна) українська культура це здебільшого шароварно-удаваний алко-пафос на межі неминучого інсульту. Її стан нагадує старого, який впав в кому років двадцять тому. З міркувань гуманності близькі родичі, надриваючи сили і вивертаючи кишені, закупають дорогі ліки і дають дрібні хабарі медсестрам, аби ті протерли глибокі пролежні. Онуки, замість вчитися і розвиватися, щодня бігають міняти "дєдушкє пампєрси". Серед дорослих все частіше лунає припущення, "Галю, а може той во..?" "Нікагда-а-а-а-а... - верещить умовна Галя (Свєта, Надя, Оксана), - ето нє по-чєловєчєскі!" Родичі похмуро хнюплять писки. Руйнується родина, спливає молодість, ідуть роки, у АТО гинуть близькі... Та що там казати, світ міняється з шаленою швидкістю, а "дєдушка всьо жив і жив". І, навіть у комі інколи ворушить губами співаючи; "Дивлюсь я на небо та й думку гадаю...". Наче знущається.

Це я до чого? "Галю, а може дійсно той во..?" Відключити старця від систем штучного життєзабезпечення. Адже йому у наступному році виповниться рівно сто, як зрештою тій системі радянських дотаційних театрів нащадками якої є переважна більшість українських труп та колективів.

"Не можна вливати молоде вино у старі міхи", "Залиште мертвим ховати своїх покійників", "Не мир, але меч приніс я..." - це все з Євангелія.

Так, буде обурення, будуть прокльони, може когось і розіпнуть))) Але життя завжди перемагає. А гуманізм, інколи, проявляється в жорстких, але швидких і неупереджених хірургічних діях по відсіканню нежиттєздатних органів суспільного організму. Таким є суворий принцип цивілізаційного поступу.

ЗАКОН ПРО МЕЦЕНАТСТВО - це те, що життєво необхідне українській культурі. Всі здорові, творчі організми самі знайдуть шлях до приватних, спонсорських та партнерських грошей, які живитимуть модерну, українську культуру на розвиток якої ми дійсно заслуговуємо.

Так, що пане міністре, врубайте євтаназію, бо здохнемо усі! Труп театральної радянщини має бути якнайшвидше похований. А врятовані на підтримку його життєдіяльності кошти спрямуйте на відновлення ватерклозетів у театрах і БК, бо більше дивитися на "одвічні піраміди української культури", що датуються з держбюджету нема вже сил.

З повагою,

Засновник "Українського культурного фронту"

— Антін Мухарський!

Читайте все новости по теме "Блог о жизни" на Обозревателе.

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Присоединяйтесь к группе "Обозреватель Блоги" на Facebook, читайте свежие новости!

Наши блоги