Блог | Вдаримо "мовою" по нехлюйству і бездоріжжю ...
Що може бути спільного між "мовним Законом" і еміграцією? Здавалося б, зовсім різні процеси. Однак, якщо подивитися на ці проблеми ширше, то можна знайти і причинно-наслідковий зв'язок. Еміграція зростає тоді, коли рівень життєвих перспектив неухильно зменшується, а соціальна напруга в суспільстві, навпаки, збільшується. Відсутність економічних перспектив, покладених на агресивну суспільно-політичну складову, напевно призведе до емігрантських настроїв. Постає питання, яким чином законодавча ініціатива, спрямована на розширення зони дії української мови, може вплинути на ці процеси? Згоден, на відсутність фінансових перспектив і на економічні проблеми, навряд чи. А ось, на загальний градус кипіння в суспільстві - дуже навіть впливає. Причому, негативним чином. Такі історичні передумови і сучасні політичні реалії. Зрештою, такі географічні особливості і ментально-мовні традиції. А міняти традиції можна виключно еволюційним шляхом. Будь-яке насильство, в тому числі, з боку держави, буде викликати відповідну реакцію з боку суспільства. Полікультурного і багатомовного. Тим більше, що розширенням меж української мови ніяк не вирішуються проблеми "нехлюйства, дармоїдства і бездоріжжя" ...
Читайте: О языке и мове на "общедоступном"
Мовна шкала патріотизму
Тепер, по суті того, що пропонується. У законопроекті №5670 передбачається зобов'язати всі дошкільні та шкільні установи, а так само театри і органи місцевого самоврядування використовувати ВИКЛЮЧНО українську мову. Більш того, в деяких аспектах ініціатори цієї пропозиції доходять до абсурду. Наприклад, якщо театральна постановка йде мовою нацменшин, то повинні бути субтитри (!!!). Уявляєте собі цю картину в театрі? Ну, а інспектори-контролери, це взагалі за межами розуміння. Боротися за європейскість совковими методами, чи не є це абсурдом? Відразу згадуються судові трійки ... Загалом, ми стаємо заручниками чергової спроби "захистити" нашу державну мову від зовнішнього впливу і в обов'язковому порядку поширити її вплив на всі сторони життя. Виникає питання. А чи варто це робити сьогодні? По-перше, використання української стає модним. Її вчать навіть в російськомовних регіонах. Це своєрідний патріотичний тренд. Особливо, для молодшого покоління. Однак, слід враховувати географічну і регіональну специфіку країни і соціально-культурний зріз суспільства. Будь-яка соціологія Вам продемонструє, що близько 40% населення в побуті спілкуються російською. Добре це чи погано? Думаю, ні те, ні інше. Це просто факт, який треба брати до уваги. Чи варто це викорінювати? Впевнений, що ні. Шкала патріотизму і самосвідомості ніяк не залежить від мови спілкування. Чи слід розвивати нашу державну в цих регіонах? Безумовно, так. При цьому, ніяк не обмежуючи права російськомовних громадян. Необхідно видавати цікаві книги, ставити сучасні театральні постановки, знімати якісне кіно. Словом, створити основу для м'якого і еволюційного впровадження української в життєвий простір російськомовних громадян. І протягом 5-10 років цей план цілком може бути реалізований. За умови, якщо в державі буде сформована чітка, зрозуміла і ідеологічно вивірена гуманітарна політика.
По-друге, попередній досвід демонструє, що БУДЬ-ЯКА спроба адміністративно-державного тиску і насильницької українізації завжди приводила до відторгнення і соціальної напруги в суспільстві. Більш того, політична карта сучасної України так влаштована, що саме "мовне питання" стає найбільш "ласою" темою для політичних сил різного спектру в боротьбі за власні електоральні здобутки. Тим більше, що грунт двомовності досить благодатний. А відсутність державницьких традицій і політичної культури стає руйнівним чинником. Борючись за свій електоральний урожай, політики не замислюються над тим, що маніпулюючи емоціями і зіштовхуючи різні соціальні групи, вони розколюють єдність країни і моноліт суспільства.
Читайте: Наша "бідна" мова
Язик мій – ворог мій?
По-третє, український патріотизм в історичних підручниках і сьогоденні патріотичні настрої - це, як кажуть в Одесі, дві великі різниці. Відбувається трансформація самого поняття любові до своєї країни. І українська мова вже не є монопольним показником цього патріотизму. А самовизначення української держави і формування української політичної нації вже не будується виключно на догмах "завзятого українства", як такого. Майдан і захист своєї землі під час російської агресії на Донбасі змінили пріоритети у визначенні українського патріота. Наші воїни, добровольці і волонтери розмовляють двома мовами, разом з тим визнають українську державною. Мені обов'язково заперечуватимуть, що мовляв, вплив російської культури через мовний аспект руйнує нашу державність. Не згоден з такою позицією. Навіть за часів Третього Рейху німецька мова не підлягала анафемі в інших країнах, втім, як і німецька література. Сьогодні російська мова не визначає "російськість", а російська література не є ворожою. Наші гуманітарні зв'язки настільки переплетені, що викорчовувати їх силоміць згубно і недалекоглядно. Я завжди наводжу приклад Одеси. Так, Південна Пальміра російськомовне, але українське місто. І мешканці Одеси в 2014 році довели свій істинний український патріотизм. Та й взагалі, мова не повинна ставати предметом ворожнечі між людьми і фактором соціальної напруженості.
Читайте: Українськість перестала бути розмовою на кухні
І, останнє. Це не перша спроба узурпувати право на українську мову шляхом законодавчих ініціатив. Всі попередні закінчувалися, як правило, нічим. Накази, Декрети, заборони, контроль - всі ці інструменти викликають у значної частини населення стійке неприйняття. Такий наш менталітет. Генна пам'ять тримає у собі багато чого... А тому, нинішня спроба певних політичних груп відвернути увагу громадян від справжніх проблем вже викликає відчайдушну дискусію в суспільстві і радикалізує політичний фон, що може призвести до загострення соціальної напруженості в суспільстві. Ось це, як раз, і буде на руку нашим супротивникам. Але найважливіше, що подібні методи демонструють не силу, але слабкість і вразливість української держави. Це "синдром малих народів" піднімати "своє", шляхом дискримінації і обмеження "чужого". Це недолуга державна філософія, побудована не на сучасних тенденціях відкритого гуманітарного простору і свободи вибору, а на містечкової зацикленості на власних комплексах і псевдопатріотичних установках.
Таким чином, українська мова має згуртовувати людей. Українська мова, як один із символів державності, повинна стати базою для формування сучасної національної ідеї. Але вона не повинна ставати яблуком розбрату і формувати негативне сприйняття у певної частини українського суспільства. Українську, як єдину державну, необхідно розвивати і просувати в гуманітарний простір, але цивілізовано і поетапно. Природньо і еволюційно. Щоб жоден громадянин України ніколи не ставив би собі питання, язик мій - ворог мій?
