Ющенко таки очолював українське повстання

У ці дні березня 1919 року відбулися цікаві і незаслужено забуті події – спалах грандіозного антибільшовицького повстання. Після нового большовицького наступу на Україну у березні 1919 р. розгорнулася широка хвиля повстань, підбурювана терором ВЧК та примусовими реквізиціями. Цей рух оформлювався й поширювався під національно-визвольними гаслами: проти іноземної влади, проти комісарів і їхнього терору. Більшовицький керівник України Xристиян Раковський у виданні «Борьба за освобождение деревни» наводив дані, що між 1 квітня і 15 червня 1919 року на Україні відбулося 328 повстань проти радянської влади.

У цей час командуючий радянськими військами В. Антонов-Овсеєнко пише про «поголовне повстання на Україні». Відомі факти, коли українське село виставляє в цей час тисячні загони з кулеметами і навіть гарматами, відібраними у червоних чи білих частин.

Про масштаби боротьби свідчать дані про повстання на периферії «українського світу».

На Харківщині в ці та наступні роки діяли десятки загонів. Самі імена отаманів можна перераховувати дуже довго: Перлика, Волоха, Циглера, Шатровки, Брови, Іванюка, Каменєва, Колісниченка, Кучми, Сови, Сироватського, Чередняка, Білецького, Печня, Марусі та інших.

Отамани Каменюк, Фетисов, Чередниченко, Перцев діяли на Чугуївщині; Кочубей – на південному заході Харківщини та в районі Чугуєва; Матвієнко у Зачепилівці; Загоруйко на Куп'янщині; Маслов і Циба – на Зміївщині, Чаплій – на Борівщині; Шкарупа – на Ізюмщині, Шкіль на Куп'янщині, Козлов на Барвінківщині тощо.

Найвідомішим на Харківщині, у продовження цілої серії антибільшовицьких повстань, стало Валківське повстання. Великі групи мобілізованих селян Валківщини відмовилися йти до червоного війська й пішли до лісу. Керівники повстання спішно провели військові тренування хліборобів, розподілили їх на бойові підрозділи й розпочали активні бойові дії. Валківські козаки надіслали вимогу червоним проголосити незалежність України. В різний час повстанці захоплювали найбільші міста Харківщини, крім самого Харкова – Лозову, Ізюм, Краснокутськ. На півдні Харківщини партизансько-гайдамацьке повстання тривало до 1923 року.

Не менших успіхів досягали повстанці на далекій Кубані. Там діяли загони полковника Жукова, сотника Дубини, осавулів Іваненка та Кравченка, підхорунжого Василя Чуба, урядника Шпака, старшини Ляха, Москалева, Лавриненка, Захарченка, Ющенка, Книша, Скиби, Самсоненка, Пилюка, Сича, Капусти та багатьох інших. За час від 1 серпня до 1 листопада 1921 р. червоні взяли на облік 52 "банди". За даними чекістів, у цей час загони нараховували 3205 шабель, 829 багнетів, 72 кулемети, 2 гармати. Ворог зазначав, що помітною стала тенденція до об'єднання невеликих загонів "у правильні військові одиниці, полки, бригади... на чолі з Кубанським військовим повстанським комітетом".

Одним з найвизначніших кубанських повстанців був Василь Рябоконь. Суцільні плавні рукавів Кубані займали величезний простір між козацькими станицями, де діяли численні загони повстанців. Більшовики, після сотень успішних вилазок Рябоконя, захопили його в полон пораненим лише восени 1925 року.

Як писалося в радянському зведенні, коли Рябоконя привезли до станиці Полтавської, жінки кидали йому квіти, козаки підбадьорювали, а в сусідній станиці Слов‘янській вигукували погрози на адресу червоних. У відповідь на український повстанський рух на Кубані зі станиць Полтавської, Медведівської і Урупської - як найбільш "контрреволюційних" - було виселено до Сибіру і Уралу майже всіх мешканців - 45 тисяч 639 осіб. Станиці Уманську, Урупську та Полтавську було позбавлено навіть своїх історичних назв. Їх перейменували на Красноармійську, Ленінградську і Совєтську, а Поповичівську з чисто радянським цинізмом пейменували на Кагановичівську. Треба сказати, радянська влада любила стирати з історії місця своїх поразок. Так, було перейменовано станцію Бобринську (тепер станція ім. Тараса Шевченка на Черкащині), де українські повстанці на початку 1918 року, вже після взяття червоними Києва, розгромили кількатисячний загін червоних.

Особливо масовою повстанська боротьба вона була на Київщині та Черкащині в околицях Холодного Яру, а також на Півдні України. Повстання Григор'єва розгорталося надзвичайно успішно: за кілька днів було звільнено Катеринослав (нині Дніпропетровськ), Черкаси, Миколаїв, Херсон, Кременчук. Успіхи отамана були вражаючими: буквально за кілька днів повстання охопило тисячі містечок і сіл.

Не менш грандіозним був повстанський рух Нестора Махна, армія якого в різні періоди налічувала до 60 тисяч бійців. У жовтні 1920 р. Ленін визнав, що повстанці є дійсною силою на Україні, а ради існують там тільки формально.

По цілій Україні виникли сільські «республіки», найчастіше в складі лише кількох сіл, які затято опиралися більшовикам. Найвідоміші з них – Медвинська на Київщині і Баштанська на Миколаївщині.

Для дискредитації Баштанської республіки та українського повстанського руху Тавриди взагалі, радянський кінематограф згодом творив ідеологічні диверсії на кшталт фільму «Весілля в Малинівці», з анекдотичними персонажами Гриціаном Таврічеським та Попандопалом.

Такі успіхи особливо вражаючі, якщо врахувати, що повстанці діяли переважно автономно, без зв‘язку і скільки-небудь централізованого постачання, в умовах ворожого оточення, а часто й підпілля.

Еліта виявилася просто недостойною свого народу, елементарно не здатною мобілізувати ту силу, яку представляв собою український народ під час визвольних змагань. Цей досвід мають врахувати і нинішні політики, які часто своїми безглуздими і некомпетентними діями нівелюють результати праці мільйонів громадян.

Хоча спроби централізації діяльності повстанців та підтримки їх ззовні виявились невдалими, деякі українські загони не припиняли боротьби до 1923-24 р. і навіть до 1926 року.

Ще два роки тому група членів Всеукраїнського товариства політв‘язнів і репресованих написала звернення до Київського міського голови Олександра Омельченка, де наголосили на необхідності спорудження в Києві пам‘ятників українським повстанцям, «оскільки саме їхня боротьба врятувала честь України в момент, коли її зрадили політики». Однак реальних кроків у цьому напрямку досі не зроблено.

Олександр Палій, для «Обозревателя»