Найстрашніше в цій війні – не ракети. Психотерапевт Олег Чабан – про психіку дітей в Україні, уроки після повітряної тривоги і те, як працює брехня

Чи щиро росіяни вірять у власну "правоту" у війні проти України – і чому саме це є найбільшою небезпекою? Чи можливе примирення після пережитого – і якою ціною? Як говорити з дітьми про війну, не травмуючи їхню психіку, і чому режим, школа та рутина сьогодні – не формальність, а форма психологічного порятунку?

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA доктор медичних наук, психіатр і психотерапевт Олег Чабан пояснює механізми масової маніпуляції, говорить про відповідальність агресора й довгий шлях каяття, про трансгенераційну травму, яка вже формується, та про те, як зберегти внутрішню цілісність у часи війни. А ще – про критичне мислення, вплив соцмереж і штучного інтелекту, силу гумору на війні та надію, яка ґрунтується не на ілюзіях, а на законах життя.

Це друга частина нашої розмови з відомим психотерапевтом. У попередній Олег Чабан розповів про маленькі щоденні ритуали, які допомагають зібрати себе докупи під час життя без світла, про здоровий егоїзм як необхідну умову виживання, про темряву, що несподівано може стати простором близькості. Також – про дітей, які через війну надто швидко дорослішають, та про любов і стосунки на відстані.

– Я знаю, що вам не дуже подобаються запитання про Путіна. Ви відмовляєтеся аналізувати, наскільки він здорова людина, мотивуючи тим, що у психіатрії існує чітке етичне правило, яке забороняє ставити психіатричні діагнози людям, яких не обстежували особисто. Але все ж хотілося б дізнатися вашу думку: чи справді росіяни вірять, що вони праві у війні з Україною, чи їхня впевненість у власній правоті – це радше психологічний захист?

– Вони щиро вірять – і саме в цьому, мабуть, полягає найбільша біда. Щоб зрозуміти цей феномен, варто звернутися і до історії, і до тих мислителів, що глибоко досліджували питання колективної свідомості та моральної відповідальності. Тут на допомогу приходить геніальний Карл Ясперс – німецький філософ і психіатр, який після Другої світової війни їздив Німеччиною та говорив: "Це не Гітлер, це ви, це ми, німці, зробили концтабори".

Свого часу український журналіст, письменник, а нині військовослужбовець Ілларіон Павлюк разом із командою однодумців зняли два документальні проєкти, які яскраво ілюструють це явище: "Звичайні зомбі. Як працює брехня" та "Зомбі‑2. Промивання мізків". Це науково‑популярні телефільми, що досліджують механізми психологічного впливу та показують, наскільки легко можна маніпулювати свідомістю людей. Я брав участь у цих роботах як науковий консультант. Тому те, що сьогодні росіяни щиро вірять: що борються з фашизмом, що проти них налаштований увесь світ, що вони "захищають велику державу", – це щира віра з їхнього боку. І саме в цьому полягає величезна проблема. Чому це проблема? Тому що повернення до раціонального, критичного мислення займе десятки років. Прийняття того, що вони наробили і що продовжують робити, – це довгий процес, який не відбудеться швидко.

– Як жити поряд із такими сусідами далі? Війна рано чи пізно закінчиться – що буде потім? Які стосунки можуть бути після всього, що сталося?

– На жаль, це буде надзвичайно складним випробуванням. Особливо, якщо у людей залишилися родичі там, які й надалі поділяють ті переконання. Це створює величезне психологічне навантаження і для окремих сімей, і для суспільства загалом. Знову ж таки, варто звертатися до історії – до країн, які проходили подібні випробування. Найбільш показовим прикладом є Німеччина після Другої світової війни, частково Іспанія після громадянської війни. Там ми бачимо, що процес відновлення стосунків і формальної взаємодії можливий, але повне примирення у багатьох випадках ніколи не відбудеться. В Україні, наприклад, буде величезна кількість людей, які відчуватимуть глибоку ненависть до агресора. Вони ходитимуть на цвинтар, дивитимуться на молоді обличчя на пам’ятниках і ніколи не пробачать – принаймні доти, доки живі.

Ситуація залишається патовою, роздвоєною, розщепленою. Я не прагну прогнозувати, що саме буде далі – з мене поганий прогнозист. Моя сфера – ментальне здоров’я, і я більше концентруюся на травмах. Колективна травма існує не тільки в тих, на кого навалилася війна, кого несправедливо катують і руйнують їхнє життя в Україні, але й у агресора. Ми про це мало говоримо, але вона реальна. Ці люди повинні пройти свою колективну травму, усвідомити свої дії, відчути каяття. І цей процес займе десятки років. Але є шанс, що зміни відбудуться. І для цього не треба вигадувати щось нове – історія вже дає приклади. Німеччина до сьогоднішнього дня усвідомлює та кається за фашизм, який породила.

– Чи варто пояснювати дітям, що таке війна? Якщо так, то в якому віці? Моя колега зіткнулася з проблемою: вона розповідала 5-річному синові з самого малку, звісно, добираючи відповідну лексику. Але зараз хлопчик чудово розуміє, хто такі росіяни, що таке повітряна тривога та чому треба йти в укриття. Натомість її знайомі по максимуму оберігають дітей того ж віку від такої інформації. Чи не вилізуть знання про війну боком? Як це позначається на дитячій психіці? Колега розповідає, що її син не має відчуття страху, спокійно реагує на вибухи, але... Каже, що не хоче йти воювати, як дорослі чоловіки, і навіть запитував її, "чому вона не народила його в США, адже Путін боїться запускати на них ракети".

– Тут немає і не може бути однозначної відповіді. Не існує такого віку, коли "до цього моменту – мовчимо, після – пояснюємо, а з певного року – деталізуємо". Усе залежить від ступеня розуміння дитини, її внутрішньої зрілості та якості взаємодії з батьками загалом. Якщо в родині заведено говорити – не лише про війну, а про життя, почуття, питання, – дитина природно вбудовує цю тему у свою картину світу. Війна змусила дітей швидко дорослішати. Багато чого розуміти раніше, ніж це було б у мирний час. Чи позначиться це на їхній психіці? Так, безумовно. Ми вже зараз говоримо про трансгенераційні зміни – про те, як війна впливає не лише на тих, хто її переживає, а й на наступні покоління. Ми просто поки що не маємо ресурсів для масштабних досліджень, які покажуть, як це позначиться навіть на ще ненароджених дітях – тих, хто з’явиться у сім’ях людей, що пройшли війну. А таких у нас сотні тисяч – і військових, і цивільних.

Тому головне правило для батьків – спостерігати за дитиною. Ви інтуїтивно бачите, що вона робить із тією інформацією, яку отримує. Бо всі діти різні: хтось інтроверт, хтось екстраверт; хтось більш емоційний, хтось раціональний; хтось реагує дією, хтось – замиканням у собі; хтось легко говорить, а хтось мовчить і "перетравлює" всередині. Якщо дитина ставить запитання – причому глибокі, осмислені, – це вже сигнал, що вона опрацьовує інформацію. І тоді з нею можна й потрібно говорити серйозно, але доступно. Наприклад, на запитання: "Чому я не народився в США?" можна відповісти не через страх, а через сенс: "Ти народився тут, бо це наш дім. А ми зараз воюємо за те, щоб світ був для тебе відкритий. Щоб ти міг жити, навчатися, створювати сім’ю там, де захочеш – хоч у США, хоч у Японії. Саме за це ми боремося". Такі пояснення формують не тривогу, а гідність і опору.

Чи варто деталізувати війну? Скоріше – ні. Діти надзвичайно емоційно вразливі. Деталі про руйнування, загибель людей, перегляд новин із кадрами катастроф – це те, що дитяча психіка не здатна повноцінно переробити. У дорослих для цього є досвід, у дітей – ні. Це може проявлятися у кошмарах, тривожності, тілесних реакціях. Тому інформацію важливо подавати дозовано і переводити емоції в дію. Не "чого ми боїмося", а "що ми можемо зробити". Отже, розмови з дітьми про війну потрібні. Але без жорстких вікових меж. Чим менша дитина – тим більше тілесної підтримки, присутності. Чим старша або внутрішньо зріліша – тим більше пояснень, сенсів, розмов про допомогу іншим і про власні почуття. Саме так ми допомагаємо дитині не зламатися – а адаптуватися і зберегти внутрішню цілісність.

– Чи варто відправляти дитину до школи після повітряних тривог? Наскільки це безпечно для психіки, якщо діти й так у стресі, втомлені й недосипають?

– Ні, це не шкідливо. Я своїх онуків після тривог до школи відправляю. Добре розумію, що для дитини це велика спокуса – посачкувати, залишитися вдома. Але школа – це режим. А режим – це порядок. Порядок дисциплінує наш мозок і повертає відчуття керованості життя. До того ж дитячий мозок значно гнучкіший за дорослий – він швидше перемикається й адаптується. У школі є чітка структура: урок триває певний час, потім перерва, потім знову урок. Є взаємодія, живе спілкування з однолітками. Це набагато ефективніше перемикання, ніж залишати дитину вдома після тривоги. Що він буде робити вдома? Нічого. Ви самі часом не знаєте, що з цим часом робити. Дитина просто зависає в екрані, а тривога нікуди не зникає – вона лише маскується.

Тому я – за колективну дію. За школу, садочок, за спільний простір. І ще раз наголошу: режимність, порядок, розклад, графік – це рутина. А рутина повертає мозок у старі нейронні ланцюги, де життя асоціюється зі спокоєм, передбачуваністю, роботою, взаємодією – а не лише з війною і небезпекою. Звісно, безпека – понад усе. Якщо тривога триває, якщо є реальна загроза – жодних компромісів. Але коли небезпека минула – дитину варто повертати до звичного ритму. Школа й колектив у цьому сенсі – не додатковий стрес, а одна з форм психологічної стабілізації.

– Багато батьків підтримують ідею введення в школах предмета "Критичне мислення". Але поки його немає, питання залишається відкритим: як розвивати у дітей критичне мислення, особливо в сучасному світі, де на них постійно впливають соцмережі та різноманітні інформаційні потоки?

– Я підтримую ідею введення предметів з логіки та критичного мислення. Це не просто альтернатива окремим кризовим епізодам, наприклад війні, яка, хай як важко, рано чи пізно завершиться. Це короткочасний епізод божевілля конкретної людини і конкретної системи, яка, впевнений, здохне і зникне. Йдеться про більш глобальні запити, з якими стикаються діти сьогодні. Сучасна дитина отримує інструменти мислення, які часто є алогічними та фрагментарними. Це стосується не лише соцмереж, а й новітніх технологій, таких як штучний інтелект, який може створювати величезний потік інформації без критичної перевірки. Розвиток критичного мислення – це необхідність для того, щоб дитина навчилася відрізняти правду від маніпуляцій, аналізувати джерела, співставляти факти та робити власні висновки. Саме тому я за такі предмети, як і уроки щастя, до речі.

– Ой, як цікаво!

– Це не моя вигадка – такі уроки вже існують у світі, їх упроваджують у різних країнах, зокрема й у школах. Про що йдеться? Про елементарне, але водночас складне усвідомлення: від чого саме ти отримуєш задоволення. Здається, банальне запитання. Але варто поставити його дитині – і вона губиться. Часто відповідає щось узагальнене: "від інтернету". Тоді починаєш уточнювати: а що саме в інтернеті? Відео? Ігри? Спілкування? І раптом з’ясовується, що за цим словом нічого конкретного немає. Просто звичка. Просто фон. І от ми доходимо до рівня живого досвіду: "А ти отримуєш задоволення, коли ми разом пішли до годівнички, насипали крихти зі столу – і ти на власні очі побачив, як прилетіли синички?" – "О… так. Оце – задоволення". Бачите, що відбувається? Я включаю зовнішній світ у дію, за якою стоять справжні емоції, тілесний досвід, присутність "тут і тепер". І саме так формується усвідомлення: щастя – це не абстрактна картинка в екрані, а конкретна жива подія, у якій ти береш участь. Тому такі речі надзвичайно потрібні. Вони повертають людині, і особливо дитині, відчуття реальності, сенсу і контакту з життям.

– Цікаво, ви особисто користуєтеся штучним інтелектом?

– Так, звісно. Користуюся платною версією GPT‑5.2. Як науковець просто не можу ігнорувати такі інструменти – вони справді корисні у фаховій роботі. Але водночас добре усвідомлюю всі ризики й обмеження, які з ними пов’язані. Я багато про це говорю, читаю лекції, зокрема на тему: чи може штучний інтелект бути психотерапевтом? І тут є дуже багато нюансів.

– Якось ми брали інтерв’ю у Вадима Яценка – відомого диригента й керівника хору "Гомін". Готуючись до розмови, попросила штучний інтелект скласти список п’яти найкращих диригентів України та світу. А Вадим, послухавши цей перелік, сказав: "Тут усе неправильно. І українські не ті, і світові не ті".

– Чому так сталося? Штучний інтелект працює зі статистикою. Він аналізує величезні масиви вже наявних даних: кількість згадувань, популярність, прослуховування, запити. І робить це надшвидко – у цьому його величезна перевага. Але він не створює нових сенсів. Він не мислить творчо. Повертаючись до музики, якщо оцінювати диригентів за популярністю – хто частіше звучить, кого більше слухають, – то на перших місцях будуть ті, хто диригує зручну, добре впізнавану, часто спрощену музику. Грубо кажучи, яку можна насвистіти.

Але це нічого не говорить про глибину, автентичність чи художню цінність. А ви говорили з творчою людиною, яка оцінює зовсім за іншими критеріями: сміливість експерименту, інтерпретацію, сенси. Те саме стосується й психології. Штучний інтелект може швидко видати узагальнену відповідь. Але живу, творчу, по-справжньому людську оцінку – може дати лише людина. Тому я користуюся ШІ активно, але усвідомлено, чітко розуміючи межу між інструментом і мисленням.

– Як ви вважаєте, зараз на часі веселі вистави, фільми, чи краще більше документалістики, розповідати про те, що відбувається? Що психологічно допомагає більше?

– Потрібно балансувати. Однозначно не можна подавати лише жорстоку хроніку війни. Але й надмірна люксоризація життя теж шкідлива – коли хтось демонструє, що можна влаштовувати свята, відпочивати на Багамах чи гриміти феєрверками, ніби нічого страшного не відбувається. Наша реальність зараз – війна. Але постійно жити в страху теж не можна – організм почне розплачуватися психосоматикою, гормональними збоями. Тому потрібен перемикаючий ресурс – те, що радує, розвантажує, дарує позитивні емоції. Але тут важливий баланс: не можна переборщувати і створювати неадекватну картинку щастя.

У мене є фраза, вона для мене концептуальна: "Сміятися над війною не можна, але сміятися на війні потрібно". Подивіться на ролики з нашими хлопцями на фронті: там є й серйозні обличчя, і смішинки, і жарти, і танці. Тільки сильний народ здатен у такій ситуації жартувати, підтримувати настрій, видавати приколи. Сміх і розрядка – це необхідний ресурс. От з чого ми починали розмову – з егоїзму. Починай день з себе: створи свій настрій вранці. Усвідомлено, з маленьких радощів, з дрібних перемог і позитивних емоцій. Тільки так можна зберегти психіку та життєву силу.

– В одному інтерв'ю ви сказали, що у вас годинник, якого немає в Україні більш ні в кого: там лише одна стрілка.

– Я так сміливо кинув фразу, що більш ні в кого немає – не можу бути на 100% в цьому упевнений. Купував його у Швейцарії. Відразу уточню: він недорогий, щоб ніхто не подумав інакше. Мене дуже здивувала ідеологія та підхід засновника компанії. Він звернувся до історичного контексту – мандрівників, які подорожували країною, століттями тому. Це були митці: поети, актори, які концентрувалися на проживанні моменту. Суть ідеології – slow life, сповільнене життя: оцінювати своє життя, робити паузу. У ті часи були годинники з однією стрілкою, і засновник вирішив повернутися до них. Вони досить сучасні за своєю концепцією, бо циферблат дуже деталізований: якщо зробити паузу і придивитися, можна зрозуміти, що стрілка показує годину, але водночас вона вже "заїхала" на наступний маркер. Тобто можна визначити час з невеликою похибкою і при цьому відчувати його інакше.

Годинник філософський: він змушує сповільнити час у своїй голові – ти бачиш весь циферблат, бачиш 24 години, розумієш ритм дня. Я періодично надягаю його, і він відповідає моїй сутності. Зараз на мені інший, але той люблю особливо. На моєму YouTube-каналі є психотерапевтичний етюд, де я звертаюся до батьків: якщо ви хочете розвивати у своїх дітей мислення та відчуття часу, приберіть з їхнього життя цифрові годинники. Замініть їх на класичні аналогові – з круглим циферблатом і двома стрілками. Так діти зможуть бачити всю добу перед собою: коли 10:10 – що робити, о 19:00 – плани на вечір, а о 22:00 – пора спати. Цифровий годинник ніколи не дасть повної картинки. Час летить надзвичайно швидко, він "пожирає" тебе, якщо ти цього не контролюєш. Не віддавайте його соціальним мережам чи безглуздим заняттям.

– Нещодавно у вас вийшла книга під назвою "Психотерапевтичні етюди" – видання, яке базується на вашому професійному досвіді та спостереженнях. На презентації сказали, що це вже 21 книга, написана вами.

– Можливо, трохи помилився – можливо, їх 22, а може й 19. Це залежить від того, як рахувати: я говорив про всю літературу, яку пишу, включно з науковою. Її значно більше. А от художніх творів у мене небагато – власне, ця книга є четвертою художньою. "Психотерапевтичні етюди" мають свій особливий шарм. Якось я подумав: а чим зайняти людину в тривожному стані? Їй потрібно дати щось маленьке, коротке, але таке, що зачепить емоційно. І тоді я почав придумувати короткі життєві оповідання – повчальні, життєві, часом смішні, часом серйозні. Їх легко прочитати за кілька хвилин. І створені саме для сучасного ритму життя, коли люди мало читають. У голові крутилося багато історій не лише про пацієнтів – про взаємини, дітей, психологію, роботу. Видавництво BookChef зробило чудову роботу: вони допомогли систематизувати тексти, відредагували їх бездоганно. Кожен може в цій книзі знайти щось своє.

– Пане Олеже, як налаштувати себе на думку, що весна все-таки прийде?

– Самим фактом, що саме так і буде. І зараз я зроблю для вас маленьке, але, можливо, геніальне відкриття: після зими завжди настає весна. Спробуйте мені заперечити. Це незмінний закон життя – я не обманюю, щирий з вами. Після найдовшої й найтемнішої ночі, навіть якщо вона була безсонною і страшною, обов’язково настане день. І завтра буде день. І весна прийде – без жодних сумнівів. А за весною буде літо. Як оптиміст я вірю, що правда зрештою перемагає. Що гуманність і людяність виявляться сильнішими за дурість і хаос. Так, поряд із цим будуть труднощі, сумніви й втрати – без цього не буває жодного справжнього руху вперед. Але ми рухаємося в правильному напрямку. Саме зараз я готую велику презентацію під назвою "Залюднення України та ментальне здоров’я". Залюднення – це повернення людей. І люди повертаються не туди, де вже все ідеально або абсолютно безпечно, а туди, де є перспектива, де є сенс жити і причина радіти. У цю перспективу я щиро вірю.

Саме заради неї варто діяти і не втрачати надії. Бо, зрештою, наші мізки – це унікальна структура, настільки складна, що її важко порівняти навіть із космосом. І якщо вони дані нам у цьому житті, то їх потрібно використати максимально повно – і додивитися це кіно до кінця. Адже фінали бувають абсолютно неочікуваними. Я переконаний: кожен може отримати в цьому житті кайф, якщо зосередиться не лише на страхах, а й на можливостях. У мене є терапевтичний етюд із дещо фривольною назвою – "Як не проср*ти своє життя". Але слово, погодьтеся, цілком літературне (сміється). І тут якраз важливий момент оптимізму – не стільки в тому, як його досягти, скільки в тому, що робити, аби не стати песимістом. Ми знаємо тисячі способів зіпсувати своє життя: бути пригніченим, нещасним, зневіреним. І лише десяток – як його оптимізувати. От я саме за цей десяток.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з Василем Попадюком, видатним українським скрипалем, що мешкає в Канаді, – про заможних українців на соціалці за кордоном, тестя Степана Хмару та страхи Василя Зінкевича.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!