"Здохнете без нас!" Дмитро Оскін – про скандали з росіянами, таємниці Руслани Писанки та принизливі моменти на зйомках "Слуги народу"

Дмитро Оскін – актор театру й кіно, багаторічний ведучий концертів, режисер та постановник. Один з найвідоміших конферансьє України – у різні часи працював із найпопулярнішими артистами. Також знімався у культових серіалах і фільмах, а нині продовжує залишатися в професії.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA Дмитро Оскін пригадав шалені аншлаги співака Ярослава Євдокимова, якого в Росії обожнювали доти, доки він не став на бік України. А ще поділився спогадами про свою подругу Руслану Писанку, розповів про відверто антиукраїнську позицію Оксани Байрак та свій непростий досвід роботи в серіалі "Слуга народу".

– Дмитре, дозвольте почати з актуального. Ви кілька років працювали конферансьє з артистом Ярославом Євдокимовим, який нещодавно пішов із життя. Він був надзвичайно популярним у Радянському Союзі, а згодом і в Росії, однак після початку війни відкрито виступив проти кремлівської агресії та виїхав із Москви за кордон. Розкажіть, будь ласка, як ви познайомилися? З чого все почалося?

– Це було в Москві, якийсь час я працював у Росконцерті. Потрапив туди ще в часи Радянського Союзу. В Київське естрадно-циркове училище, де навчався, на випускний приїжджали так звані покупці – пропонували працювати в філармоніях. У мене було три пропозиції: поїхати на Волинь, де працювали Мареничі, в Луцьку філармонію, у Ворошиловградську філармонію (тоді так називався Луганськ), або до Тульської філармонії – однієї з найкращих у Радянському Союзі.

Багато їздив з артистами як сценічний ведучий їхніх концертів. Якось повернувся з гастролей, і тут дзвінок: "Не хочеш поїхати в Єкатеринбург на п’ять днів із Ярославом Євдокимовим?" Чесно кажучи, я вже дуже давно не був вдома, добряче стомився, і їхати знову зовсім не хотілося. Сказав: "А що, на нього хтось ходить?" Бо, крім "Фантазера" і "За Дунаєм", мало що знав. Мені кажуть: "Та що, тобі важко? Десять концертів гарантовано". В Єкатеринбурзі якраз виступав дуже популярний на той час Кіркоров. Ми приїхали туди й дізналися: у нього продано приблизно 70% квитків, а в Євдокимова – повні аншлаги. Ба більше, навіть додали ще один концерт. На нього ходила публіка за 40, в більшості жіноча аудиторія – успіх він мав просто несамовитий. Для мене це стало справжнім відкриттям. Отак ми й познайомилися.

Потім була поїздка з концертами до Білорусі. Він приїхав без музикантів і запитав мене, чи не можу когось порадити. І я запропонував київських, які потім працювали з ним понад 10 років. Вони кияни, я з ними і зараз спілкуюся – мої хороші друзі. Мушу сказати: за ті три роки, коли ми були поруч, таких аншлагів, як у нього, я більше ніде не бачив. Це була якась фантастична популярність. Наприклад, приїжджаємо до Владивостока – там одночасно виступає Олександр Сєров, і в нього проблеми з квитками. А у нас – биток. Євдокимова дуже любили. Хоча працювати з ним було важкувато – він людина специфічна. Мені завжди здавалося, що він дуже самотній, хоча постійно в розмовах згадував Ірину, яка згодом стала його дружиною. Одного разу вона була з нами на гастролях – чарівна жінка, просто чарівна.

Коли виходив на сцену, завжди просив: "Будь ласка, сиди в кулісах. Якщо раптом не вийде контакту з глядачем, я вискочу під час оплесків, а ти мені щось порадиш, підкажеш". І я так робив. Але якось подумав: ну що мені сидіти там на кожному концерті? Вирішив трохи вийти. Він прибіг за куліси, мене не побачив – і влаштував грандіозний скандал. Ми тоді добряче посварилися. Характер у нього був такий – вибуховий. Але вже наступного дня, а часом навіть за годину, він відходив.

– Попри те, що Ярослав Евдокимов був великою зіркою, його похорон у Мінську пройшов дуже скромно, як писали медіа, "у вузькому колі родини та близьких". Чому, на вашу думку, так сталося?

– Я впевнений, що це пов’язано з політичною позицією Ярослава Євдокимова. Він відкрито критикував Путіна, заявляв, що той винен у війні, що саме він причетний до загибелі людей. Абсолютно однозначно був на боці України і завжди підтримував її. Відкрито виступав, наголошуючи, що Кремль винен у страшній трагедії. Можливо, саме тому все склалося так.

– Поет-пісняр Вадим Крищенко в розмові з нами у день смерті Євдокимова, який народився й виріс в Україні, згадував, що навіть із роками той зберігав українську ідентичність. У його домі висіли вишиті рушники, у бібліотеці були твори Шевченка.

– На кожному нашому концерті був момент, коли він виконував пісню "Молитва". І після цього завжди наголошував, що родом з України. Я бував у нього вдома: про рушники й українські книжки – це правда. Він завжди казав: "Я українець". Народився Ярослав, як відомо, у в’язниці на Рівненщині – його матір заарештували за націоналістичну пропаганду. Виховувала хлопця бабуся – він часто про це згадував. І був дуже патріотично налаштований щодо України.

– Ви довго працювали в Росії. Яким було ставлення до українців у професійному середовищі та поза сценою?

– Я завжди, повертаючись до Києва, вдома розповідав, що там до нас ставилися зверхньо. Хоча мені довго не вірили. А це було постійно: приїжджаєш у якусь глуху провінцію, а там: "Ти киянин? А от Москва, а от Росія!" Пригадую одну історію. У концертному залі "Росія" готували велике помпезне шоу. Режисером був тоді один із найвідоміших майстрів театралізованих вистав і свят – Анатолій Силін. До слова, він родом із Києва, заслужений діяч мистецтв, лауреат Держпремії СРСР – інтелігентна людина. Я теж брав участь у тій постановці. Того дня якраз приїхала моя дружина з Києва й привезла наші легендарні купоно-карбованці. Для мене це було величезне щастя. Підходжу до Силіна: "Анатолію Дмитровичу, дивіться, які наші українські гроші!" А він глянув з-під лоба, відкинув їх убік і холодно кинув: "Здохнете без нас!" І це, повторюю, інтелігентна людина. А тепер уявіть, що при цьому говорили інші – менш освічені та толерантні.

Я дуже боляче на це відреагував, бо ще з 1989 року, як тільки з’явилися обкладинки для паспортів з написом "громадянин України", одразу її одягнув на свій документ. У номері готелю завжди ставив невеликий синьо-жовтий прапорець. Це викликало іронію – страшну просто. Але з часом звикли. Свого часу мені навіть пропонували залишитися в Москві. Але була умова: ніде не вказувати, що я з України, киянин. Звісно, відмовився. Був час, коли поїхав звідти, але потім знову повернувся. Вже добре почувався в Києві й мав багато роботи, коли зателефонував товариш: "Я ведучий Винокура, у нього два концерти в Запоріжжі, можеш підмінити?" Я поїхав, відпрацював. Треба сказати, що мене зустріли холодно, навіть з певним напруженням. Але після виступу Винокур сказав: "Я тебе заберу до себе". Так я знову поїхав до Росії. Але вже в 1994 році повернувся додому назавжди.

– Коли розпочалася велика війна, вам хтось телефонував звідти?

– Жоден товариш, хоча у мене було їх багато. Ба більше, була одна цікава історія. В мене є знайома в Самарі – ми подружилися ще дітьми на відпочинку в Ялті. Дуже товаришували: вони з родиною приїжджали до Києва, ми їздили до них. Вона – докторка наук, керівниця Самарського економічного університету. Коли почалися обстріли, я записав звуки сирен й відправив їй. А відповідь була дивна: "А нефіг було вибирати клоуна!" Виходить, це ми винні, уявляєте? Мені зателефонував лише один росіянин. Це було в 2023 році. Щоправда – з Лондона. Подякував за те, що погодився з ним розмовляти. Сказав, що йому соромно за те, що відбувається.

– Скажіть, а ви вірите, що російські артисти, той же Володимир Винокур, з яким ви працювали, щиро підтримують Путіна?

– Мене позиція Винокура не здивувала. Всі вони там маріонетки. Проурядові артисти, повністю залежні від системи. Але мені здається, у своїх публічних посланнях вони таки брешуть, бо все прекрасно розуміють. Попри те, що ставилися до нас як до "молодших братів", січуть, що все це несправедливо. Вони приїжджали до Києва, були вражені містом, бачили, що тут немає ніяких, прости господи, нацистів. Я багато працював з ними вже тут, зустрічався і на концертах, і на приватних вечірках – майже з усіма. І всі були в захваті від Києва… Але, відверто кажучи, мені байдуже, що вони думають та кажуть. Мені огидні всі ці люди.

Тут би зі своїми розібратися. У мене під Києвом, в Гореничах, дім. На початку вторгнення влучили в сусідній будинок, який за парканом просто. Ми будувалися майже одночасно, і від того житла нічого не залишилося. Коли ми приїхали туди десь у середині весни, зустрів сусіда, з яким живемо на одній вулиці. Почали розмовляти, і раптом він каже: "Ну так це ж наші в той будинок поцілили. Все не так однозначно". Ми дуже сильно посварилися на цю тему. І таких "все не так однозначно" досі вистачає навколо.

Нещодавно я відправив знайомій віршоване привітання українською мовою. Вона подякувала. Потім я написав російською: "Люблю тебя". Ми дуже добрі знайомі, вона знає мою дружину. І раптом вона відповіла, мовляв, от так приємніше, на "нормальном языке". Я запитав: а українською – що тут ненормального? Чим тебе мова здивувала? Відповіді не було. А для мене все це дуже гостро, бо під час лютневого наступу росіяни не дійшли до моїх Гореничів якихось 700 метрів.

– Акторка Леся Самаєва, яка теж мешкає під Києвом, розповідала нам, що окупантів зупинили за кілька кілометрів від її населеного пункту.

– Ми живемо недалеко від Лесі Самаєвої, а через дорогу від мене – дім Руслани Писанки. Ми були друзями й навіть у одному кінопроєкті грали чоловіка і дружину. Познайомилися, коли вона була шалено популярною. В моєму житті є кілька людей, з якими одразу відчув, ніби знайомий усе життя. Це Руслана Писанка, Сергій Іванов (у фільмі Леоніда Бикова "В бій ідуть тільки "старики" зіграв роль Кузнєчика) та режисер Анатолій Матєшко. З ними завжди було легко. З Русланою – особливо. Вона справжня, весела, щира. Є люди, які в будь-яку хвилину готові дуркувати, – от це Руслана. Коли зустрічалися у нашому "Сільпо", весь магазин знав, що ми побачилися.

Чоловік Ігор її шалено кохав. Якось ми з нею вдвох вели приватну вечірку у президента Казахстану Нурсултана Назарбаєва. Ми тричі працювали на його заходах. Я приїхав з дружиною, вона – з Ігорем, ми вже були знайомі з ними як парою. До того Руслана мені відверто казала: "Ти знаєш, мене чоловіки чомусь бояться". А тут Ігор – і все йшло так чудово. Він дуже її любив і любить досі. Вона могла підкрикнути, щось покомандувати – він спокійно це приймав. І от ми відпрацювали, на ранок пішли з дружиною погуляти по Алма-Аті. Повертаємося – Ігор сидить у фойє на стільчику. "Не хочу шуміти в номері, нехай вона відпочине", – пояснив. Він ставився до неї із захопливим трепетом… У липні ми збиралися на чергову зустріч по її смерті. Ігор наварив борщу за рецептом Русі – це вже свого роду ритуал. Був ще телеведучий Микола Канішевський – він відкрив Руслану телебаченню і фактично створив Руслану Писанку як зірку. До речі, він теж живе у Гореничах, і ми кілька днів ночували у нього з дружиною, коли в сусідній з нашим будинок влучив снаряд.

– У вашій кінобіографії є ролі у фільмах режисерки Оксани Байрак, яка на початку вторгнення публічно підтримала Росію, а згодом втекла до Санкт-Петербурга. Для вас це стало несподіванкою?

– Я знав, що вона така – Оксана цього не приховувала. Я тільки починав на зйомках говорити про Майдан, вона одразу: "Все, закінчили! На моєму майданчику не треба". І це було не через те, що серед знімальної групи було багато росіян – практично всі, а тому, що вона особисто не хотіла це чути. Мені було боляче, я всюди про це говорив. А вона: "Дімо, я цього слухати не хочу!" Після вторгнення ми вже не спілкувалися. Останній раз бачилися у 2019 році. Але треба визнати: зніматися в неї було цікаво. Окрім того, що вона режисерка, була авторкою сценаріїв, писала їх сама. І точно знала, як бачить картинку, як має виглядати персонаж, яким він має бути. Все було продумано до дрібниць, розписано. Вона професіонал, але водночас українофоб – це дуже засмучувало.

– У серіалі "Слуга народу" ви зіграли Михайла Ройзмана, одного з трьох олігархів, які фактично керують країною. В якомусь інтерв’ю зізналися, що це прообраз Ігоря Коломойського. Це режисер вам так сказав?

– Так, режисер Олексій Кирющенко. Чи важко було втілювати образ? Свого часу я вів вечірки, де був присутній Коломойський, ми навіть спілкувалися – тому все нормально. Я чув різні версії про наше кіно: нібито сценарій фільму задумали так, щоб Зеленський став президентом. Але от дивіться: ми знімаємо весь день, наприклад, готові 7-8 сцен. Приходить Зеленський, і щось йому не подобається. Він разом із Кирющенком і сценаристом починає переписувати сцени. Багато чого змінювалося по ходу зйомок, тому в мене є сумніви, що ця версія правдива.

З Кирющенком було тяжко працювати, і не тільки тому, що він дуже лайливий. Іноді мені казали: "У тебе сьогодні знімальний день", а я не хотів йти… Бачив якось, як йому не сподобалася гра однієї акторки, і він прямо в очі заявив: "Що ти тут влаштовуєш підготовчі курси театрального інституту?" А вона – народна артистка України. Він так поводився майже з усіма. Не дозволяв собі подібні речі тільки з Володимиром Горянським та Стасом Бокланом.

А от з Зеленським працювати було комфортно. Коли він приходив на майданчик, було видно, що це лідер – його поважали. Все було чітко: зйомки, зарплата, оплата позанормово. Ми познайомилися з Володимиром Олександровичем ще в 1998 році, коли "Квартал 95" тільки перебрався в Київ. Знаєте, я до останнього не вірив, що він піде в президенти. Навіть коли побачив новорічне привітання, де був озвучений намір, вирішив, що це невдалий жарт – спроба підігріти інтерес до "Слуги народу". Не розумів, навіщо це йому: небідний чоловік, який багато досяг своїм розумом, людина, яку всі люблять. 

– Дмитре, а як складається зараз ваше творче життя? За віком (актору 67 років. – Ред.) ви ж уже можете не працювати.

– Активно працюю: в Академічному ансамблі пісні й танцю Національної гвардії України – режисером, постановником і ведучим. І ще вас, мабуть, здивую: граю у виставах, навіть маю власну сольну. Концертів зараз небагато, і всі взагалі забули, що я конферансьє, – думають, що актор. І коли питають: "Що б ти вибрав – театр чи кіно?", раніше я б сказав: кіно. А зараз, думаю, відповів би: театр. Це серйозна професія, розумієте? Кіно – відіграв і забув. А театр – справжня творчість. Ось днями були з колегами в Харкові – шалений аншлаг. Вийшли в парк: така краса там, музика, світло. І постійні тривоги… Але, попри це все, відчуваєш, що мистецтво живе, дає надію і підтримку.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з народною артисткою Оленою Галл-Савальською, яка пережила окупацію в Херсоні, – про спроби завербувати, пенсію від РФ та секрети зрадників України

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!