Блог | Стус і Алла. Усім нам смерть судилася зарання
Назва / автор: Стус і Алла. Засіяли. Різдвяний детектив / А. Боровенський
Театр: Театральна спільнота DSP / Try Teatry
Режисер: Алекс Боровенський
"Стус і Алла. Засіяли" - вже не перше звернення Театральної спільноти DSP до постаті поета. Та цього разу акцент зроблено не на творчості, а на Стусі як людині: друзі, відпочинок, відношення з жінками і безпосередньо Аллою Горською. Імерсивний вертеп від Алекса Боровенського, у якому залучення до дійства глядача передбачено механікою постановки.
Сьогодні — ти. А завтра — я,
і пустить нас Господь до пекла.
В. Стус на похороні А. Горської
Відрубанням двох пальців, побиттям батогом "без жалю" та висилкою до Сибіру були "віддячені" тверські скоморохи за глузування над царем під час Масляних свят 1666 року. Зазвичай карнавальні витівки в ці дні блазням прощалися. Але з 1648 року діяв царський указ, що строго забороняв будь-яку – окрім духовної – артистичну самодіяльність. Самодержець Олексій Михайлович остерігався, що скомороше мистецтво віддаляє підданих від церкви та підживлює ґрунт для смут. І тверські бояри не забарилися вислужитись перед царем. До речі, після підписання Переяславської угоди (1654 рік) заборона акторства діяла і на території українського Лівобережжя, зокрема, й в Києві.
Слід нагадати, що театр як мистецтво народився з діонісових містерій – ритуалів до свята родючості. Під час цих дійств протоактори в козлячих шкурах співали два типи пісень: про бідкання в житті бога-байстрюка (трагедії – "пісні козлів") та жартівливу похабщину про діонісові гулянки й оргії (комедії – "п’яні пісні"). Тобто, кепкування над святим лежить в основі сценічного мистецтва, подобається нам це чи ні.
Режисер Алекс Боровенський в пошуку нових сценічних форм не забуває про першооснови. В самій назві вказані й імена сакральних корів, до чиїх ший він придивляється, й дата для заклання. "Стус і Алла. Засіяли. Різдвяний детектив". Дійство, в якому нещодавно забронзовілих митців спускають з Олімпу на землю (на сцену Try Teatry). Це спроба показати художницю-монументалістку та поета-дисидента людьми, нічим не відмінними від глядача. А детектив у цій історії реверсивний – треба розгадувати, які дії митців призвели до того, що радянська система була вимушена позбутися їх.
Для сюжету Боровенський використовує не історичні матеріали, а плітки та легенди. Його Стус (Максим Бурлака) сходить з п'єдесталу, щоб померзнути та зустріти Аллу з потягу. Не вірші, а друзі й жінки в цій оповіді для Василя виходять на перший план. Алла (Анна Чернявська) тут піклується не про чергове мозаїчне панно, а про вибір між чоловіками. А поет Іван Драч (Алекс Боровенський) та критик Євген Сверстюк (Олег Микитась) в просторі Try Teatry більше переймаються свіжоспеченими пиріжками, ніж складними відношеннями з владою. Та історія все одно вийде на всім відому трагічну розв’язку. Аллу зарубають та скинуть у підвал, а хворого Стуса доб’ють тюремною шконкою.
Особливістю вистави є не її панібратське відношення до шістдесятників. Ніякої крамоли до згаданих творців тут немає, а "Стус і Алла" органічно вкладаються черговою цеглинкою у п’єдестал нововідкритих класиків. А ось імерсивність, рівень залучення публіки запам’ятовується. Автори постановки намагаються зробити все, щоб глядачі могли доторкнутись до небожителів, відчути себе поруч з ними. Випити гарячого під час очікування на вокзалі, подриґатися на дискачі, пограти у Биківні в футбол черепами та порівняти поезію шестидесятників з сучасною, популярною (зокрема, й з "свіжим" класиком Степаном Гігою).
Якщо розглядати роботу DSP через так улюблену театралами призму течій, то "Різдвяний детектив" Боровенського зависає між шестидесятницьким паратеатром Єжи Гротовського і сучасним імерсивним феноменом Punchdrunk. Паратеатр Гротовського не потребував п’єс чи декорацій. Глядач відшукував в середині себе актора, щоб потім продемонструвати образ-інсайд іншим глядачам-акторам. Відсутність глядача як функції ріднили паратеатр водночас з діонісійськими містеріями й з гештальт-терапевтичними практиками.
В детективі "Sleep No More" від Punchdrunk глядач опиняється в нью-йоркському п’ятиповерховому готелі. В номерах розігруються сцени з "Макбету" Шекспіра. Спостерігачі в готелі ніби привиди, актори не помічають їх присутності. Можна обрати шлях по номерах з одним із провідників-персонажів або самостійно три години оглядати готель. Попри особистий, суто індивідуальний досвід від перегляду кімнат, кінцівка для всіх глядачів спільна. Подорожування публіки під час вистав отримало назву променада-театру.
Від Гротовського Боровенський взяв активне залучення у виставу глядача. Йому постійно пропонують включатись в дійство: бити м'ячем у пику вусатого вождя, вигадувати рими чи шукати серед своїх сексота. Все, що публіка пам’ятає про Стуса та Горську, буде задіяно у виставі (і використано проти неї самої).
Спільність "Стуса й Алли" з Punchdrunk у багатолокальності. Вистава відбувається у всіх просторах Try Teatry і використовує їх по максимуму. Так сексі-поетику Степана Гіги від персонажа Аліси (Вікторія Бурлаченко) ми почуємо в одному з коридорів. На відміну від звичних постановок, тут публіці не дадуть сидіти на місці. Але в порівняння з масштабом Punchdrunk перед нами – мовою відеоігор – не "відкритий світ", а лінійний сюжет, по якому глядач переміщується синхронно з персонажами.
Та не завжди публіка настільки включалася в імпровізаційний процес, наскільки цього потребувала механіка постановки. Це виглядало як затягнуті паузи, що актори намагалися заповнювати власними імпровізаціями. В теорії, це мало б підсилювати відчуття щирості, ненаграності події, унікальності досвіду. На практиці це підкріплювало відчуття, що перед нами не ретельно вибудований твір, а творчий балаган, вертеп, скоморошення.
Іноді й актори не були готові до такого глибокого занурення в роль та гри без четвертої стіни. Згадані скоморохи не стільки заради мистецтва ризикували пальцями. Акторство для них було єдиним засобом існування: скільки в шапку накидають – стільки й наїсися. Об’єктивним показником їх таланту стало вміння вижимати – в буквальному сенсі – публіку.
Про обов’язковий для скоморохів ритуал жебракуання в "Стусі та Аллі" теж згадують. Та я якось мав вдачу спостерігати, як відпрацьовували "бабки в шапку" популярні рок-музиканти. Виходило настирливо і переконливо: і перші ряди вимушено розставалися з кровними. Шоу було настільки "вдалим", що після чергового виступу вокаліст відсидів 10 діб у волгоградському СІЗО за жебрацтво.
В Try Teatry по-справжньому трясти глядача, який вже і так віддав гроші за квиток на чужий експеримент, будемо відверті, посоромилися. Що й не дивно. Подібні "Різдвяному детективу" постановки поки рідкість, а тому визначення дозволеного між актором і глядачем - ще справа спроб та помилок. Та й в артистів окрім тутешніх є й інші ролі, щоб занадто вжало тригерити глядача.
Єдиний же для мене тригер, що не отримав порозуміння в художній доцільності, – це частий негативний нейдропінг від режисера, іронічне згадування відомих акторів й колег. З одного боку це відповідає як традиції діонісових нахабних пісень, так і скомороших балаганів. Але за гамбурзьким рахунком, згадані всує митці – хоча б за кількістю публіки, що приходить на їх вистави – успішніші за Боровенського. Тому адресні підколки звучали як діогеновий лай із будки-піфоса: хтось почув у цьому незручну правду від новатора-неформала, а хтось – нотки творчої заздрості.
Авангардна частина вистави "Стус і Алла. Засіяли" відчутно домінує над сюжетною чи видовищною. Задоволення від постановки Театральної спільноти DSP значною мірою залежить від готовності глядача хильнути разом з акторами та поганяти з ними м’яча. Без цього занурення дійство Боровенського може видатися сирим чи навіть образливим до мертвих і живих класиків. Та для публіки, що схильна до експериментів, це добра нагода ще раз впевнитись, що для театральних митців – попри загрозу відрубання пальців та інші біди – немає недоторканих постатей, з яких не можна б було глузувати.
