"Чи, може, я залякана з дитинства?" Олена Зарецька – про вбивство бабусі-дисидентки Алли Горської, критику Дмитра Стуса та втечу в Португалію з 5 дітьми

Українська мисткиня, кураторка й очільниця Фонду Алли Горської та Віктора Зарецького Олена Зарецька активно займається збереженням і популяризацією спадщини шістдесятників. Чи сподобалося художниці, як її бабусю в мюзиклі "Ребелія [1991]" проєкту МУР зіграла акторка Альона Якименко? Як це – відчувати відповідальність за колосальний родинний спадок? Чому після вбивства Горської її онуці часом хочеться бути "тихішою"?

Також в інтерв'ю для OBOZ.UA – про вимушений рік у Португалії, перехід на українську мову, чому не засуджує сина Василя Стуса – Дмитра та за що найбільше вдячна своєму батькові.

– Олено, через повномасштабне вторгнення ви були змушені виїхати за кордон. Чому країною тимчасового притулку обрали саме Португалію?

– 24 лютого 2022 року ми з чоловіком були в Карпатах у родинному таборі, де наші діти навчалися кататися на лижах. Отримавши запрошення від друзів їхати до Португалії, вирішили, що я з дітьми вирушаю машиною, а чоловік повертається до Києва – він працював в оборонній сфері й бачив себе виключно в столиці.

Тоді, у 2022 році, допомагали всі й усім. Португальські колеги моїх друзів, дізнавшись, що я їду сама з п'ятьма неповнолітніми дітьми (окрім моїх, зі мною були ще племінники та донька друзів), наполегливо рекомендували зупинитися в їхньому готелі. Я ввела надіслану адресу в навігатор і їхала в стані повної рішучості. За п'ять днів дороги ми нарешті дісталися місця. Виявилося, що це старий готель у горах, а коли вранці я розсунула штори, то побачила, що з вікна ще й відкривається вид на музей. Справжня дивина! Адже до цього я багато років прагнула бути наближеною до музеїв – хоча, звісно, не за таких обставин.

Через те що я приїхала з п'ятьма дітьми, соціальна служба завітала до мене вже наступного дня – подивитися, що ж відбувається, адже за португальськими законами мені потрібно було оформити офіційну опіку над племінниками та донькою друзів. Ми пройшли всі необхідні процедури з їхніми батьками онлайн. Як на мене, Португалія як держава зробила для нашої родини максимум підтримки.

Поруч із готелем був дитячий садок. Громада містечка допомогла, щоб туди прийняли мою меншу доньку, якій на той момент виповнилося два з половиною роки. Неподалік розташовувалася школа – туди пішли мій старший син і дев'ятирічний племінник, а старші дівчата навчалися онлайн в українських школах. До того ж ми проживали безкоштовно й харчувалися разом із персоналом. Окрім виплат для біженців, мені виділили ще й додаткову допомогу для багатодітних родин. Ми були єдиними українцями в тому містечку, тож для португальців це також був новий досвід.

У такому режимі ми прожили рік. Звісно, всередині все рвалося на частини від усвідомлення війни, від величезної відстані до дому та родини. Але, з іншого боку, ми перебували в дуже добрих і турботливих умовах. Коли португальці дізналися, що за освітою я художниця, у мене почали замовляти роботи – я стільки на замовлення не малювала в Україні, як за перший рік у Португалії. Також ходила на курси португальської мови для біженців і згодом уже могла відвезти племінника до лікарні й на реєстратурі пояснити, що в нього болить вухо.

Та з часом ми все ж вирішили повертатися в Україну, адже зважили всі ризики життя дітей без батька. На той момент Київ був більш захищеним, ніж, на жаль, зараз. Однак після повернення до столиці наша родина не витримала всіх соціальних випробувань, які відбуваються навколо, і ми з чоловіком ухвалили рішення розійтися. Та принаймні наші діти тепер бачать батька значно частіше, ніж коли ми жили за кордоном.

– Нещодавно до Лісабона з лекцією приїжджала "(не)культурна блогерка" Софія Безверха. Сьогодні тут про шістдесятників – покоління української інтелігенції кінця 1950–1960-х років – розповідали ви. Чому вирішили провести лекцію саме в португальській столиці?

– Для мене досить складне питання, як розповідати про шістдесятників та українське дисидентство саме в Португалії, адже там у ті роки відбувалися зовсім інші політичні процеси. Тут треба дуже тонко й правильно подавати інформацію. Задля чого? По-перше, для підтримки української спільноти, а по-друге – для зміцнення зв'язків між Україною та Португалією.

Звісно, мені хотілося б бути однією з тих культурних дипломаток, які відкривають феномен шістдесятництва за кордоном. Але поки що навіть в Україні це не сприймає широке коло людей, тому я спокійно ставлюся до того, коли на лекцію приходить небагато слухачів. Та все ж такими точковими кроками треба займатися, і я сподіваюся, що з часом охоплення буде більшим.

– Якщо подивитися на колосальний успіх мюзиклу "Ребелія [1991]" від МУР про шістдесятників, то, думаю, сьогодні ця тема справді стала ближчою для українців.

– Коли почалося повномасштабне вторгнення, знову виринула ця тема: у нас укотре намагаються знищити саме українство. І виявляється, що те, що робили з шістдесятниками, яким тоді або затуляли роти, або просто вбивали, відбувається й з нами. Не хочу називати це неприємне прізвище, але президент ворожої країни казав: де є російська мова, там "його країна". Тому й недарма шістдесятники переходили на українську, недарма намагалися закласти українську культуру й традиції у свої монументальні твори по всій радянській Україні.

Зараз ми знову на цьому ж етапі, знову мусимо відроджувати все українське. Ми всі знову одягнули вишиванки, бо прагнемо показати, ким ми є. І якщо хтось каже, ніби це зараз гіперболізовано – мовляв, ми вже занадто "у вишиванках", – то це нам просто необхідно! Це потрібно, щоб долати ворога й самостверджуватися в цей вирішальний момент.

Звичайно, ми як культура й нація не можемо стверджуватися лише за допомогою вишиванок, адже в нас є шістдесятники, які збагатили нас глибокими цінностями. Саме тому так потужно зрезонувало ім'я Алли Горської на виставці "Боривітер. Алла Горська" в "Українському домі" у 2024 році.

Моя бабуся проходила ті самі процеси, які зараз долає чимало людей із мого оточення. Вона перейшла на українську мову після 30 років, відкрила для себе українські традиції та щиро їх полюбила. Алла Горська так само прагнула створювати сучасне, професійне, суто українське мистецтво. І в нас усе це відбувається прямо зараз: створюються нові бренди, відкриваються затишні кав’ярні, а лідери думок свідомо ходять на заняття з української мови та публічно діляться, як складно їм дається цей перехід. Але вони про це говорять, щоб повести за собою інших.

Надзвичайно схожі процеси відбувалися й у шістдесятників! Виявилося, що це не якийсь далекий епізод чи припорошена пилом сторінка з підручника, яку хочеться якнайшвидше здати в бібліотеку. Ні, вони неймовірно круті, завзяті й стільки всього зробили для нашої історії та нашої держави! Як на мене, саме на таких живих, конкретних історіях – про Аллу Горську, Івана Світличного, Євгена Сверстюка, Леся Танюка та багатьох інших – варто показувати людям реальний приклад і творити власних українських героїв.

– На лекції ви згадували про юридичні нюанси у співпраці з засновниками проєкту МУР – вони радилися з вашим фондом щодо використання картин Алли Горської в мюзиклі "Ребелія [1991]" і ви загалом залишилися задоволені цією колабoрацією. А чи узгоджували вони з вами образ вашої бабусі, яку зіграла акторка Альона Якименко, а озвучила співачка Kazhanna?

– Щодо цього питання зі мною не радилися – і це, я вважаю, стосується суто творчості. Це той момент, коли ніхто не має впливати на творчий акт, який чинять митці з МУР. Інша річ, що можливе викривлення образу чи самих історичних подій, однак мені здається, що чітких механізмів реагування на це досі немає. Тобто якби МУР відтворили якусь дуже викривлену історію, то ми як фонд і як родина могли б зреагувати: написати, наприклад, офіційну скаргу чи гнівний допис у соцмережах. Але вони зробили свій творчий вияв, а я зробила свій – у формі критики. І це здорові процеси, коли ніхто нікого не регламентує й не ставить бар'єрів, як це було в Радянському Союзі.

На щастя, у них усе вийшло добре, мені особисто сподобалося. Я люблю Kazhanna, стежу за нею в TikTok та Instagram, нещодавно була на її концерті – і мені взагалі дуже імпонує сучасна культура. Я намагаюся дивитися ширше, хоча, звісно, мають бути межі здорового глузду. Вже сам факт, що з іменами, про які ще десять років тому знали лише відмінники та високопрофільні фахівці, зараз працює молодь і створює нові продукти, – це чудово. Хочеться, щоб такого було більше. Буває, що мені щось не подобається, але я стримую реакцію, бо не хочу вставляти нікому палиці в колеса й гальмувати творчі прояви.

– Про кого із шістдесятників у вас найтепліші спогади? Чи був хтось із них для вас орієнтиром на шляху становлення?

– Деякі друзі моїх бабусі й дідуся зараз є для мене справжніми рольовими моделями. Буквально сьогодні я була на зустрічі з Володимиром Прядкою – одним із наймолодших шістдесятників, який, на щастя, досі активно працює як художник. У ньому б’є якийсь внутрішній фонтан життєвих сил! Він дуже цікаво сказав про свою відповідальність перед тими, кого вже немає поруч: "Раніше вони стояли переді мною, і я був за їхніми широкими спинами. А коли їх не стало, моїм обов'язком стало йти першим". Цей приклад мене дуже підтримує.

Не можу не згадати й Людмилу Семикіну, покійну подругу Алли Горської. Це була мініатюрна жінка із завжди гордою поставою та чіткою дикцією. Або Євгена Сверстюка – критика, публіциста, філософа й теолога, який у своїх спогадах писав про розмови з Аллою Горською надзвичайно теплими словами. У ньому відчувалася природна, якась особлива світла інтелігентність. Кожна зустріч із ним – а їх, на жаль, було не так багато – сприймалася як доторк до великої мудрості, розуму й доброти. Я не надто релігійна людина, але таке масштабне добро відчувається одразу. І дуже підтримує думка, що ці люди – не якісь недосяжні постаті. Вони ходили поруч із нами, бували в квартирі моїх бабусі й дідуся, залишили книжки, які й досі стоять на наших полицях. Це надзвичайно цінно, і на них справді хочеться рівнятися.

– Ви також розповідали про сина Василя Стуса – Дмитра. Які у вас із ним стосунки?

– Цього року я познайомилася з Дмитром Стусом, адже на території Національного музею Тараса Шевченка, де він працює директором, ми робили виставку Віктора Зарецького до сторіччя від дня його народження. Це знакове місце й один із небагатьох прикладів у Києві, де стару забудову вдало поєднали із сучасною архітектурною формою. Співпрацею з музеєм я дуже задоволена. Пан Дмитро, як казали його співробітники, не з усіма іде на контакт і не з усіма погоджується на інтерв'ю чи спільні події. Але нам він приділив час і навіть став одним зі спікерів.

Моє покоління та сучасна молодь лише нещодавно відкрили для себе імена шістдесятників і зараз перебувають у стані захоплення, а Дмитро Стус працює з ними все життя. У нього вже немає цього захвату, який відчуваю я. Пан Дмитро мислить більш раціонально та, ймовірно, просто на іншому етапі опрацювання цих постатей – етапі, до якого я лише прямую. Цими словами я зовсім не принижую себе, а просто реально дивлюся на речі, адже я публічно опікуюся спадщиною лише два роки, тоді як він робить це десятиліттями. Та все одно ми пливемо в одному човні. Для мене честь знати, що Дмитро опікується Стус-Центром. У них триває активна робота та відбуваються схожі з нашими процеси: це і авторське право, і співпраця з брендами чи виданнями, але водночас – і більш фундаментальні, наукові практики.

У нас із паном Дмитром різні стилі спілкування: ми з різних поколінь, маємо різне інформаційне оточення. І коли я читаю критику на його адресу, то відчуваю подвійні почуття. Адже, з одного боку, я можу зрозуміти цих критиків, а з іншого – стою на боці Дмитра. Бо він – син із дуже складною долею, який не сховався, не відштовхнув це, а живе власне життя й продовжує залишатися в цьому інформаційному полі. І цей тягар відповідальності – бути дитиною такої постаті, такого імені – він гідно несе.

Мені дуже цінно перечитувати його тексти, де він рефлексує щодо цієї ролі: як це – бути сином, сердитися на батька, не розуміти його, тобто все те, що кожен із нас може переживати у стосунках із власними батьками. Тільки от інших за це не засуджують, а його починають критикувати, бо "твій же батько – Василь Стус!", забуваючи, що для нього він передусім просто тато. Насправді пан Дмитро дуже грамотно окреслює цю різницю ролей. Мені в цьому плані легше, бо я все ж таки онучка, а не донька. Це зовсім інше.

– Читала, що ви по крихтах збирали спогади про вашу бабусю – Аллу Горську. На вашу думку, в чому ваша найбільша схожість та відмінність?

– На мій погляд, головна схожість – зовнішня. Хоча я зовсім іншого типу, але в шкільні та студентські роки, коли малювала автопортрети для навчання, в якийсь момент помітила цікаву річ: поки не зафарбувала очі й волосся темним – я дійсно дуже схожа на бабусю. Але щойно вводила свої кольори, ця схожість зникала, адже бабуся була світлоокою і більшу частину життя ходила зі світлим волоссям.

Очевидно, що я не така смілива, як вона. Але якщо себе й хвалити, то я свою сміливість проявляю по-іншому. Я не можу уявити себе на її місці в багатьох ситуаціях, у яких вона фігурує, бо просто не змогла б так – мені страшно. Тому й хочеться бути тихішою та скромнішою за Аллу. Я вам це зараз озвучила, і від цього навіть трохи смішно стало... Чи, може, я залякана з дитинства? Цікаво досліджувати це далі.

– Аллу Горську жорстоко вбили у Василькові через її правозахисну діяльність та розголошення правди про злочини радянського режиму в Биківні. КДБ, намагаючись приховати політичне вбивство, звинуватила свекра художниці – мовляв, це була "особиста неприязнь". Наступного дня Івана Зарецького також знайшли мертвим. Ця трагедія назавжди змінила вашу родину... Якими у ваших спогадах залишилися дідусь і ваш батько?

– Мати в родинній історії таку страшну трагедію, жити з цим і публічно проговорювати, бо йдеться про важливі для українців постаті, мені, мабуть, не так боляче, як моєму батькові. Я не була свідком тих подій і не відчула на собі реакції суспільства на офіційну версію – нібито Горську вбив її свекор. З дитинства, а я пам'ятаю себе з початку 90-х років, з часів здобуття незалежності, я жила з розумінням: це було політичне вбивство.

Така дистанційованість від трагедії дає мені можливість говорити про загибель Горської та Івана Зарецького водночас із двох позицій: зсередини родини та ніби збоку – як дослідниця. Дідуся я пам'ятаю дуже мало, буквально декілька моментів, але з дитинства ціную його колосальну постать у своєму житті – як художника. На нашій дачі й досі лежать його старі жупани з радянських часів у фарбі. Збереглися також етюдник і палітри – уже як справжні музейні експонати.

У художній школі всі знали мого дідуся, як і в художній академії, тому поруч зі мною постійно була невидима постать цього великого митця. Звісно, це в чомусь дуже допомагало – умовно, відчинялися двері, але водночас на тлі цієї великої постаті я ставала зовсім маленькою і непомітною. І це нормально. Це реальність кожної людини, у чиєму житті хтось із близьких досяг таких видатних професійних вершин. Останні кілька років я багато про це рефлексую.

Я дуже вдячна батькові за весь той доробок, який він залишив по собі. За життя він не ділився цим зі мною надто щедро й завжди казав: "Читай книжки". Тому зараз я його ніби заново для себе відкриваю.

З дитинства для мене була великою постать дідуся, а тепер, під час роботи у фонді – коли шукаю архівні матеріали чи втілюю нові проєкти, хай то створення виставки, комерційна співпраця чи дитяча розмальовка з наліпками, – зі мною всюди присутній батько. Я постійно звертаюся до книжок, які він написав, до його подачі. Я працюю зі спадщиною не так, як він: у нього були свої методи, у мене – свої. Але мене надзвичайно наповнює все, що він зробив, і від цього найчастіше виникає відчуття глибокої вдячності.

Дякую, тату, що ти не побоявся, не відступив, а так ретельно все зібрав, описав і видав, що я можу робити свої наступні кроки, спираючись на твою працю...

– Як це – відчувати відповідальність за колосальну спадщину вашого роду?

– Зараз мені абсолютно комфортно, бо я нарешті на своєму місці. Раніше ж це відчувалося як постійний тягар і обов'язок. Зараз усі мої сили спрямовані на становлення себе як українки, мисткині та людини, яка щиро любить мистецьке середовище й живе ним. Мені зараз дуже спокійно й затишно всередині, хоча я й не знаю, чи триватиме це відчуття завжди.

– До повномасштабного вторгнення ви спілкувалися російською. Як вважаєте, чи є ризик, що після війни вона знову поверне домінуючі позиції в Україні?

– До 2022 року в побуті я була російськомовною, а остаточно перейшла на українську вже в Португалії. Хоча в публічному просторі та сфері обслуговування послуговувалася нею давно. Загалом моє життя до і після повномасштабного вторгнення змінилося кардинально – зокрема й через те, що я заснувала Фонд імені Алли Горської та Віктора Зарецького. Якщо раніше я була фрилансеркою і домогосподаркою, то після повернення з Португалії стала, не побоюся цього слова, бізнес-леді. У мене радикально змінилися ритм життя та оточення – іноді навіть не встигаю висвітлювати всі виставки, які відвідую.

Якщо порівняти 2022–2023 роки з теперішнім часом, то, як на мене, люди стали свідомішими. Серед моїх знайомих є ті, хто лише за останній рік перейшов на українську. Я ставлюся до них із повагою й без жодного осуду, адже вони нарешті внутрішньо це переосмислили та прийняли суспільно-політичні зміни.

Мені б дуже хотілося вірити, що більшість уже усвідомлює: такої України, як до 2022 року, більше не буде – вона стане кращою, і в нас справді тривають позитивні процеси. Вірю, що після війни не станеться шаленого відкату назад, проте розслаблятися не варто – ми мусимо й надалі дбати про це з щирою любов'ю.

– Розкажіть про своїх дітей. З вашого Instagram видно, що старший син теж гарно малює. Яка ви мама?

– Похвалюся і тут: і старший син, і донька дуже добре малюють. Не хочу нічого знецінювати, але це той випадок, коли я навіть не знаю, чим іще зайняти дітей, окрім малювання, бо сама тільки це й умію (усміхається). Можливо, інші батьки вчать дітей фінансової грамотності чи ще чогось, а я лише малюванням із ними займаюся і по музеях тягаю. Вони, буває, сваряться зі мною, не хочуть іти, та щоразу переконуюся: це недаремно, адже потім ми повертаємося додому, і вони граються, ніби роблять музей. Як на мене, це чудова гра! У нашій країні є очевидні проблеми з пам'яттю та спадщиною, бо її десятиліттями нищили, тому якщо діти вдома граються в музей – хай граються.

Перші роки материнства я була дуже залученою мамою: не працювала, постійно з дітьми носилася, спала з ними, завжди й усюди була поруч. Тому перехід у режим, коли я почала більше працювати, дався важко. Зараз трохи звикла, та й діти підросли – садок і школа стали мені в допомозі, батько дітей теж дуже залучений... Звісно, хотілося б проводити з ними ще більше часу, та як тільки цей час з'являється, одразу починаєш на них сердитися (сміється).

– Дозвольте зробити вам комплімент: маєте дуже гарний вигляд. Як відновлюєте сили в такі складні часи?

– Мені дуже імпонує, що в соцмережах зараз багато говорять про самовідновлення та черпання сил із природи. Я не нехтую порадами й намагаюся пробувати все: працюю з психотерапевтом, на вихідних намагаюся бути з дітьми та вимикати телефон. Щоправда, відкласти його важко – це вже якась залежність. Також стежу за базовими речами: якісним харчуванням і сном. І, власне, моя поїздка до Португалії стала чудовою нагодою просто видихнути й перезавантажитися.

Окрім цього, я займаюся улюбленою справою, тому, виходить, не обманюю себе. Мені здається, це дуже важлива складова. Хотілося б сказати, що в мене не було шкідливих звичок, але вони були – ніде правди діти (усміхається). Багато років я курила, але, слава Богу, кинула. Наразі можу спокійно випити трохи вина й не приховую цього. Та найбільше внутрішньої сили мені додає відчуття, що я на своєму місці.

Читайте на OBOZ.UA інтерв'ю португальською журналісткою Іриною Шев – про враження від України, роботу на лінії фронту і рідний Збараж: "Всюди можна розрахуватися телефоном. В Європі такого нема!"

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з художницею по костюмах і авторкою "Воїнів світла" Лесею Патокою – про українську мову до 24 лютого, кокошники Полякової і те, чому залишила Португалію заради України: "У мій будинок прилетіли уламки ракети".

Лише перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!