"Мене переконували, що все українське – це щось сільське і другосортне". Софія Безверха – про комплекс меншовартості, хейт у мережі та "що скажуть люди"

Амбасадорка всього українського Софія Безверха, відома в мережі як (не)культурна блогерка krapka.krapka, виросла з відчуттям меншовартості у зросійщеному Кременчуці, де української мови в публічних місцях просто соромилися. Проте, пройшовши через булінг та неприйняття, сьогодні вона веде успішний блог, закохує сотні тисяч підписників у рідну культуру й більше не боїться бути собою.

В інтерв'ю OBOZ.UA блогерка розповіла про зворотний бік популярності: як інтернет породив абсолютну безкарність, чому хейтери погрожували інтерв'юерці Еммі Антонюк та як позбутись установки "що скажуть люди". Також Софія щиро поділилася тим, що їй найбільше болить, чому вона прагне жити виключно в Україні та що особисто для неї означає бути українкою у 2026 році.

– Софіє, чим ви займалися до того, як стали амбасадоркою всього українського?

– Я закінчила Київський національний університет імені Тараса Шевченка за спеціальністю "Літературна творчість і українська філологія". Там мені дуже подобалося вивчати теми, про які в школі не розповідали так детально, – про походження української мови, Розстріляне відродження та шістдесятників. Також ми читали козацькі літописи, якими я неймовірно надихнулася. Українська мова, хоч і була мені рідною, розкрилася набагато об'ємніше, а книжки з університетської програми показали всю її силу та красу. У той період я писала вірші, п'єси, оповідання й була повністю занурена саме у творчість.

На четвертому курсі я зрозуміла, що час шукати роботу, адже до того мала лише поодинокі підробітки. Наприклад, писала рецензії на книжки, і це переважно були російські видання. Через це мені навіть довелося вивчити граматику російської мови, якої для такої роботи я раніше не знала.

Пізніше я зацікавилася маркетингом і копірайтингом – писала тексти для сайтів і соцмереж. Пригадую, якось треба було підготувати статтю для одного видання. Коли вони побачили результат, попросили "переписати нормальною мовою". Моє творче письмо й те, як я відчувала текст, виявилися не зовсім зрозумілими для широкого загалу. Тоді довелося переучуватися і звикати писати "простішою мовою", орієнтованою на середньостатистичного читача новин.

Далі я потрапила в PR-агенцію Ярослави Гресь – Gres Todorchuk, де пропрацювала два роки. Власне, це було моє останнє офіційне місце роботи перед тим, як повністю зосередитися на блозі. Перші пів року я показувала прикраси, які вишивала, влаштовувала інтерактивні вікторини про митців – щоправда, більше про зарубіжних, адже в мені тоді ще відгукувався той самий комплекс меншовартості. Здавалося, що розповідати широкій аудиторії про Віктора Зарецького чи Аллу Горську не так цікаво, як про Фріду Кало чи Клода Моне. Проте з початком повномасштабного вторгнення мій блог стрімко виріс – сьогодні він налічує вже 235 тисяч підписників.

Я абсолютно не була готова до такого масштабу й швидко зрозуміла, що ця справа вимагає колосальної кількості часу. Поєднувати повноцінну роботу в офісі з блогом, де мені одній потрібно зробити книжку, зняти сценарій, змонтувати відео, стало просто неможливо. Тому з агенції довелося звільнитися. Виходить, ось уже чотири роки я просто блогерка.

– Свій блог ви бачите як інструмент просвіти чи швидше як розважальний контент?

– Спочатку я була заручницею образу, який сама ж собі й створила: така собі гарна українка у вишиванці, яка цілими днями вишиває, читає Стуса й ходить на традиційні танці. Коли ж я почала показувати інші грані своєї особистості – як я п'ю пиво, чудернацько жартую, ходжу з друзями в бар чи танцюю на хілсах (High Heels – сучасний зухвалий стиль танцю на високих підборах, що поєднує елементи хіп-хопу, джаз-фанку та пластики. – Ред.), у людей стався справжній error.

Чомусь аудиторія дуже важко сприймає багатогранність, коли це стосується української культури. У багатьох вона досі асоціюється з чимось виключно "калиново-солов'їним", майже святим. Панує стереотип: якщо ти розповідаєш про українську спадщину, то маєш бути такою собі "людиною 2D" – чорно-білою, наче персонаж зі старого підручника літератури, умовна Леся Українка.

Хоча, коли ми заглиблюємося в особисте життя наших письменників – читаємо про те, як вони розважалися, кохалися й творили, – то чудово розуміємо: вони зовсім не були тими пласкими образами, до яких нас привчили. Але в нашому суспільстві чомусь склався стереотип: якщо ти говориш українською, то обов'язково маєш звучати без жодного суржика чи матюка. Якщо цікавишся культурою – мусиш ходити в традиційному вбранні, цілими днями присвячувати себе лише етніці й бути такою собі смиренною та скромною "україночкою".

З часом я збагнула, що хочу показувати себе справжню, не вигадуючи штучного образу для соцмереж. Коли я почала це робити, чимало людей відписалися. Пригадую, як виклала бекстейдж зі зйомки, де була в топі, накинутій кофті та короткій спідниці-шортах, – і від мене миттєво відписалися близько двох тисяч осіб. Звісно, блог – це моя робота, а підписники – моя аудиторія, з якою я комунікую. Проте для мене набагато цінніше залишатися собою.

Були люди, які мало не шизофренічку з мене робили, вимагаючи створити три окремі сторінки: одну – для історичного контенту, другу – для танців, третю – для лайфстайлу. Для мене це абсолютно неприйнятно. Я сучасна людина 21-го століття. Мій день реально може мати такий вигляд: прокинулася, погуляла з собакою, почитала історичну розвідку, зняла відео про Чорнобиль, а ввечері пішла танцювати на підборах під Леді Гагу. Але для багатьох це досі якийсь когнітивний дисонанс. Навіть мої батьки дотримуються схожих поглядів: вони ніколи не лайкнуть сторіз, де я гуляю з подругами, жартую чи танцюю, – підтримують лише той контент, де я в "правильному", слухняному світлі.

Насправді це велика проблема нашого суспільства – неприйняття інакшості, яскравості та самовираження. Установка "що скажуть люди" намертво вкорінилася у свідомість покоління наших дідусів, бабусь та батьків. Мені здається, місія нашого, молодшого покоління – вщент зруйнувати цю парадигму й нарешті перестати жити так, аби сусіди, родичі чи односельці не подумали, що ти "якийсь не такий".

– Я слухаю і думаю: звідки у вас стільки внутрішньої сили та впевненості в собі?

– Я б не сказала, що це якась особлива віра в себе. У дитинстві я завжди трохи відрізнялася від інших дітей, і в школі мене добряче булили. За те, що я вчилася на відмінно, мене любили вчителі, я їздила на олімпіади. Водночас у моєму щоденнику червоною ручкою вони ж писали про мою погану поведінку: "їсть цукерки на уроці", "рот не закривається". Тобто в мені поєднувалися не зовсім зразкова поведінка та навчання на відмінно. Я ніколи не була чемною дівчинкою, хоча виховання в родині було доволі суворим, а на додачу я ще й ходила до церкви московського патріархату. Усе це дуже сильно стримувало.

Десь у 10 класі я зірвалася: почала випивати, прогулювала уроки. Впевнена, що батьки та знайомі вважали це банальним підлітковим бунтом. Але зараз мені майже 30 років, і "бунт" досі триває. Я й сьогодні можу собі дозволити співати в супермаркеті чи танцювати на вулиці – і взагалі не бачу в цьому проблеми.

Але коли я починала вести блог, знімати сторіз і висловлювати власну думку спершу було важко. Коли ти жертва булінгу, то постійно здається: що б ти не сказав – тебе обов'язково зацькують. Та в якийсь момент я зрозуміла, що саме блог відіграв для мене терапевтичну роль. Завдяки йому я змогла зрозуміти себе, усвідомила, що можу висловлюватися, як хочу – нехай ретельно підбираючи слова, але транслювати свої думки на велику авдиторію. І головне – мені окей не подобатися всім. Раніше я прагнула бути ідеальною для кожного, боялася припуститися помилки бодай у слові, аби ніхто не подумав, що я якась дурна. А зараз – нехай пишуть, що я тупа чи страшна, мене це більше не ображає.

Водночас я часто обговорюю з Еммою Антонюк те, як інтернет породжує абсолютну безкарність. Люди можуть погрожувати твоєму життю, писати, що вб'ють тебе чи виріжуть твоїх дітей, і за це ніхто не несе жодної відповідальності! Невже вони не розуміють, що по той бік ґаджета – теж людина? Бо якою б упевненою в собі я не була і як би не розуміла, що об'єктивно гарна, коли мені вкотре пишуть якусь гидоту, я все одно іноді підходжу до дзеркала й думаю: "Невже я реально жирна?".

– Розумію. Я записую відео для каналу OBOZ.LIFE і на собі відчула, що таке хейт, і що найскладніше після цього – готувати наступний подкаст. Як вам вдається взяти себе в руки?

– У мене теж було таке, коли після цькування довго не могла вийти з новим відео чи опублікувати танець. Я відчувала страх перед кнопкою "опублікувати". Але зараз я розумію, що завжди будуть ті, хто тобою захоплюється, ті, хто хоче тебе принизити, і ті, хто відверто ненавидить і чекає моменту, поки ти зробиш помилку, щоб створити з цього всеукраїнську сенсацію, вирвану з контексту. Що й сталося з інтерв'ю Емми Антонюк: коли вона сказала мемну фразу про "русскоязичну челюсть", це рознесли так, ніби вона шовіністка й західнячка, яка ненавидить східняків. Там страшне відбувалося...

Мені здається, що всі люди, які виходять у публічне поле, мають розуміти: чим більше підписників, тим більше буде хейтерів. Якщо глянути на зірок, то будь-яка вирвана з контексту фраза чи якийсь інтимний момент, який став відомим, як у випадку з Оленою Тополею, миттєво несеться інтернетом, і це дуже важко витримати. Особливо важко, коли тебе публічно не підтримують. Психіка влаштована так, що 99% класних коментарів чи відгуків, які мені пишуть, я сприймаю як належне. А на той 1% із критикою чи образами реагую дуже гостро. Це ефект прожектора – коли тобі здається, що саме цей 1% визначає тебе, і що ці негативні відгуки, цей "шакалячий експрес" – це і є ти.

Раніше я намагалася вступати в якісь діалоги, щось доводити, а зараз маю прекрасну стратегію – блокування. Я просто не хочу витрачати на це енергію. Якщо це конструктивна критика в стилі: "у вас неправильна дата" чи "тут помилка" – окей, дякую. Але якщо починається: "ти перекручуєш інформацію", "ти дебілка", "взагалі самозванка" або що "в мені розчарувалися, бо я пішла на інтерв'ю до alyona alyona" – чому я маю це читати?Хтось скаже, що бан – це дитяча захисна реакція, але для мене це захист власної психіки, яка під час війни й так дуже вразлива. Суперечки лише псують нерви й забирають час, який краще витратити на зйомку корисного відео для авдиторії або на читання книжки.

Коли ти публічна особистість, на початку здається, що коментарі та вподобайки тебе визначають. Якщо якийсь допис не залетів, ти думаєш не про те, що невдалим виявився формат чи Instagram знову змінив алгоритми, а про те, що це ти нікому не цікава. Важливо усвідомити: охоплення не мають визначати твою цінність як людини, адже цифри часто взагалі від тебе не залежать. Потрібно вирощувати внутрішній стержень і розуміти, що ти прекрасна, розумна й самодостатня. Треба знайомитися з собою: чітко знати, хто ти, на що погоджуєшся, а на що – ні. Тоді набагато легше тримати удар і не реагувати на хейт. У мене це вже трохи виходить, але подекуди все одно буває дуже важко. Люди, які бачать мене через екран, думають: "О, вона така сильна, її нічим не зачепити, вона себе так любить!" Але насправді це не так.

Зрештою, страх хейту – те, що найбільше зупиняє людей проявлятися. Одна моя знайома каже, що найгостріші теми в нашому суспільстві – це релігія, політика, ЛГБТ та російська мова. Але намагатися всім сподобатися, уникати конфліктів і не висловлювати власну думку – це образ амеби. Це просто нецікаво. Завжди є ризик, що тобі прилетить хейт у коментарях, від тебе відпишуться чи взагалі зненавидять. Але ті люди, які залишаться, підтримають тебе в будь-якій ситуації. Навіть якщо завтра я піду продавати білизну – вони купуватимуть її, бо знають мене, мої переконання та мою історію.

Зараз у публічному просторі найбільше цінуються щирість, свідомість, емпатія та розуміння контексту, в якому живе країна. Кожному автору варто прагнути, щоб не було розриву між екранним образом і реальністю. Раніше мені писали, що в блозі я дуже строга, а в житті – класна. Зараз я помічаю, що цей розрив зник: люди бачать мене однаковою і в Instagram, і в житті.

– Як ви шукаєте ідеї, які найбільше резонують авдиторії? Наприклад, для лекції "Girl Power: сильні жінки української культури" у Лісабоні ви обрали саме тему фемінізму.

– У мене така особливість психіки – мене цікавить абсолютно все підряд, я не можу концентруватися на одній темі. Мій фокус може стрибати від затоплення сіл під час будівництва водосховищ до традиційних українських прикрас; від Василя Стуса до видів рослин із прикольними назвами. Я маю величезну кількість ідей, але мені банально бракує часу й сил на їхнє втілення. У моїх нотатках зберігається величезний перелік імен і тем, які я мрію порушити, але втілювати це все в життя вдається лише потроху.

Де я беру теми? Наприклад, читаю якусь книжку, помічаю там ім’я, починаю шукати інформацію про цю людину – і так воно ниточками все поєднується. Окрім того, багато всього підказує контекст навколо. От зараз російське місто Туапсе постійно з’являється в новинах, а я все ніяк не зроблю відео про те, що в романі Агатангела Кримського "Андрій Лаговський" є цілий розділ про це місто. Саме завдяки цій книжці я свого часу дізналася про Туапсе та його історію. Це ж теж окупована московитами територія з абсолютно винищеними корінними народами, які там колись жили.

Також у Києві постійно відкриваються різні виставки. Наприклад, у мене лежать відзняті, але досі не змонтовані матеріали про проєкт "Весна. Жіночі імена бойчукізму". Позавчора я побувала на виставці про Чорнобиль і тепер хочу зробити про це кілька випусків під різними кутами. Ідеї буквально літають у повітрі, головне – сісти й зробити. Але в мене постійно як не депресивні періоди, то інші плани, і я, на жаль, просто не доводжу задумане до кінця. Це моя найгірша риса – відкладання на потім. Є відео, яке я знімала три роки тому в Кременчуці: хотіла зробити великий матеріал про його козацьку історію та кременчуцькі пороги. Надіюся цього літа все ж його змонтувати і викласти. Хоч зараз маю зовсім інший вигляд (сміється). Що вже вдієш?

– А не плануєте читати лекції в Європі для українців, які там проживають?

– Коли я була в Лісабоні, через погану погоду не дуже вдавалося гуляти. Тому я вирішила провести дві лекції, а заодно допомогти своєму другу зібрати кошти на медикаменти для фронту. У мене взагалі є такий пунктик: мені обов'язково потрібно в усьому шукати користь. Навіть художню літературу не можу читати просто так – маю взяти таку книжку, щоб потім розповісти про неї авдиторії й поділитися чимось цінним. Інакше здається, що це марнування часу. І це теж синдром, який мені ще треба пропрацювати.

Тому, коли я їжджу за кордон відпочивати, то намагаюся поєднувати приємне з корисним, щоб зібрати донати. Але цілеспрямовано їхати кудись на гастролі – мені не цікаво. Мені хочеться сидіти вдома, ходити рідними вулицями, гуляти з собакою – одним словом, бути в Україні. Мені морально важко довго перебувати за кордоном.

– Так, я пам’ятаю ваші сторіз із Португалії. Ви справді писали, що дуже хочете додому, навіть попри вимкнення світла, і не плануєте жити ніде, окрім України.

– Це правда. Я відчуваю, що за кордоном є наші люди, але коли ти йдеш чужими вулицями, не знаєш місцевого контексту й мови – все одно почуваєшся туристом. А тут, серед своїх, усе інакше. Люди навколо проживають ту саму реальність, що й ти, тому всі ці локальні жарти й меми – щось неймовірно близьке.

Окрім того, наша кухня, ці місця зустрічей, каштани... Хоча Київ і не є моїм рідним містом, незважаючи на те, що я живу тут із 2013 року, не уявляю еміграції. Можливо, колись у Львів переїхала б, але як подумаю, скільки речей треба перевозити – бажання відпадає (усміхається).

– Читала, що ви розмовляли українською з дитинства, але соромилися говорити нею в публічних місцях.

– Мені пощастило мати українськомовних батьків, але поза домом – у магазинах, маршрутках, з друзями, на танцях – завжди панувала російська. Якщо ти говорив українською, на тебе дивилися так, наче в тебе не все гаразд із головою. Я пам’ятаю, як у 9 чи 10 класі до нас перевівся хлопець із села під Кременчуком. Він розмовляв українською, але через тиждень перейшов на російську, тому що його просто зацькували.

Я росла з нав’язаним усвідомленням, що Кременчук – це місто суто імперської культури. А коли згодом дізналася про реальну козацьку історію – не про ті сухі легенди, які нам поспіхом розказували в школі, а про те, що тут реально стояли полки й сотні, що моє прізвище козацьке, і я, найімовірніше, походжу з козацького роду, – мені стало водночас і цікаво, і дуже сумно. Чому я не жила з цим знанням раніше? Чому замість цього мене змалечку переконували, що все українське – це щось сільське, другосортне й нікому не потрібне?

Раніше, коли люди переїжджали до міст, вони прагнули стати "городськими" й соромилися свого походження. А насправді наші містечка й села – це місця козацької слави, звідки походять українські класики, де процвітали традиційна культура, мова й література. Проте все це роками стиралося й заміщалося імперськими міфами про Петра Першого та Катерину Другу. Мені дуже хочеться повернути людям віру в те, що своїм корінням варто пишатись. І мені неймовірно болить, що рештки наших палаців та маєтків сьогодні у жахливому стані. Навіть те, що не зруйнували більшовики в радянські часи й не розтягнули люди по цеглинах, просто не охороняється. І це величезна трагедія.

– Як, попри все, продовжувати любити українське та вірити в нього?

– Напевно, через те, що я постійно читаю про людей, яких репресували, закатували, зламали, я усвідомлюю, крізь що пройшли українська культура, українська мова та наші діячі. Я розумію, через які кола пекла пройшов український народ – Голодомор, репресії, розкуркулення, депортації. І ми вижили як народ, як нація! Вижила наша мова, вижила наша культура. Мені хочеться робити все від мене залежне, щоб і наступні покоління знали про це, щоб наша нація жила далі. Очевидно, що в часи, коли тобі, твоїй нації та твоїй країні загрожує знищення, ти ніби ще дужче прагнеш бути тут. Ще більше хочеш шукати своє коріння, стверджуватися в тому, хто ти й з якого ти роду, та чітко бачити це розрізнення – свій–чужий.

Я народилася в незалежній Україні в 1996 році й росла в цьому спільному російсько-українському просторі з українсько-російськими ведучими та телевізійними шоу. Ми дивилися російські канали, і тоді все було наче окей. А зараз є величезна потреба остаточно відокремитися, чітко заявити: "Ми, українці, – такі, а вони, московити, – зовсім інші". Тепер ми нарешті розуміємо, що всі ці постійні спроби поєднати нас і нав'язати міф про "братів" – це абсолютна брехня.

Історії, свідками яких ми стали під час повномасштабного вторгнення, відображають менталітет московитів та українців. Ми побачили, як наші люди без зброї в руках просто йшли назустріч російським танкам та озброєним солдатам. При цьому росіяни ховалися за концепцією "маленьких людей" – не вийшли на протести й навіть не спробували змінити режим. Мародерствували, крали все, що бачили, пхали награбоване у свої танки й лишали по собі лише гори сміття та екскрементів... Читаєш про все це і на якомусь фізичному рівні усвідомлюєш: ти – не вони. У тебе принципово інші цінності, інший менталітет, абсолютно інші патерни поведінки та мислення.

Те, що українці так сильно зацікавилися своїм, просто вражає. Мені постійно пишуть, як знаходять на горищах старий шматок рукава й запитують, з якого це регіону, бо хочуть відтворити цю вишивку. А раніше ж ці сорочки роками гнили в скринях або просто роздавалися за безцінь! Зараз українці нарешті усвідомили, який це насправді скарб. Скарб, який вони самі або їхні бабусі свого часу рвали на ганчірки чи викидали на смітник — просто тому, що в радянські часи їх системно переконували, що це непотріб.

Тішить, що моя свідома бульбашка постійно розширюється. На жаль, це досі невеликий відсоток українців, бо навіть просто ходячи вулицями Києва, досі можна почути речі, які відверто жахають. Але попри все – це зросійщення з нас потроху вибивається.

– Які поради ви дали б людям, щоб підтримувати українське?

– Підтримувати українське військо. Якщо його не буде, якщо ми не виженемо росіян з нашої землі, то, власне, нічого українського не існуватиме – ні мови, ні культури, ні брендів, нічого. Також я завжди закликаю підтримувати українські бізнеси, особливо малі, бо наша економіка зараз у вразливому стані, і ці креативні, крафтові виробництва страждають найбільше.

Читати українські книжки. Зараз є так багато крутих видавництв, які видають і класику, і сучасну літературу. Максимально відмовлятися від піратства та російських видань, читати своє, переходити на українську мову. Зараз для цього створено безліч курсів – безкоштовних, платних, яких завгодно. На YouTube є купа якісного українського контенту, тож варто максимально оточувати себе всім своїм.

Щовечора запитувати себе: "Що я сьогодні зробив корисного для України, для війська, для українців, для підтримки своєї менталочки?". Бо в принципі життя українця не має сенсу, якщо за день не зробити нічого, щоб трохи наблизитися до перемоги чи до звільнення себе від цього російського впливу.

– Що для вас означає бути українцем у 2026 році?

– Я завжди була впевнена в тому, що мати паспорт, де написано "українець", ще не означає бути українцем. Дуже часто зустрічаю людей, які взагалі не цікавляться тим, що відбувається в Україні, не знають її історії, зневажають мову і військо тощо.

Як на мене, бути українцем у 2026 році – це усвідомлювати, що відбувається та через кого; це відмовитися від російського контенту, що фінансує війну, та російської мови, яка є не просто засобом спілкування, а цілою картиною світу.

Бути українцем – це виховувати дітей українською. Особливо болить, коли діти, народжені під час повномасштабного вторгнення, говорять російською, дивляться російські мультики, а батьки за цим не стежать.

Бути українцем – це поширювати збори і донатити, волонтерити і пройти курси з домедичної допомоги, розуміти, як накладати турнікет чи допомогти ближньому під час обстрілу.

Це зовсім не означає, що ми маємо цілодобово сидіти в укриттях чи оплакувати долю. Ми можемо ходити в кафе, купувати речі, але при цьому не забувати, завдяки кому це все відбувається.

Читайте на OBOZ.UA інтерв'ю із засновником МУР Олександром Хоменком – про націоналізм, відмову від усього російського і "місце жінки в Google-календарі": "Я передав, щоб вони йшли на три букви".

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з художницею по костюмах і авторкою "Воїнів світла" Лесею Патокою – про українську мову до 24 лютого, кокошники Полякової і те, чому залишила Португалію заради України: "У мій будинок прилетіли уламки ракети".

Тільки перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!