Юля Юріна – співачка родом із російської Анапи, яка вже понад десять років живе в Києві. Широку популярність їй принесла участь у шоу "Голос країни" та гурт YUKO, який об'єднав елементи народної пісні та електронної музики. У 2019 році колектив брав участь у Нацвідборі на Євробачення, а через рік припинив існування. Наразі співачка виступає сольно, досліджує та популяризує український фольклор.

Відео дня

В інтерв’ю OBOZ.UA Юля Юріна відверто розповіла, як це – жити в Україні без українського паспорта і роками виборювати громадянство, а також – на чому заробляє сьогодні та як складаються її стосунки з родиною в Росії. А ще прокоментувала свій гучний допис про артистів, які, на її думку, паразитують на українському фольклорі, й пояснила, чому сороміцькі пісні – це не просто епатаж, а частина традиції, через яку українці колись говорили про найінтимніше.

– Юліє, пропоную почати з останніх новин: нещодавно ви повідомили про зрушення у боротьбі за українське громадянство, але вам наразі доводиться користуватися російськими документами, які ймовірно мають термін дії, їх потрібно оновлювати. Як ви це вирішуєте?

– Я живу в Україні з 2012 року, і за цей час змінювала паспорт один раз – ще в студентські роки. Якщо не помиляюся, документ підлягає заміні у 20 років, потім, здається, в 45. Зараз ключовий документ для іноземця в Україні – закордонний паспорт. У мене посвідка на постійне проживання чинна до 2028 року, з нею все гаразд. А от закордонний паспорт якраз нещодавно підходив до завершення строку дії, і його потрібно було терміново оновлювати.

І саме тоді збіглося так, що я знову публічно порушила питання громадянства – це була, здається, вже друга чи третя хвиля моїх спроб. Тому дуже не хотіла їхати до російського посольства. Але залишатися з протермінованим паспортом – ще більший ризик. Тому ми з командою вирішили діяти обережно: поїхали до Молдови, заздалегідь підготували всі документи, знайшли юристів на місці – на випадок, якщо щось піде не так. І вже там, у російському посольстві, я подала документи на новий паспорт.

– Кілька років тому в інтерв’ю нашому виданню акторка Даша Волга, що жила та працювала в Україні, розповідала, як опинилася напередодні вторгнення в Москві, куди приїхала поновити паспорт (підлітком з батьками виїхала до РФ, потім емігрувала до Нової Зеландії, мала два громадянства – російське та новозеландське): "І я розумію, сидячи у квартирі подруги, що в мене в документах написано: народилася в Києві, приїхала з Києва, і в моїй біографії у Вікіпедії вказано, що засудила вторгнення росіян до Криму та Донбасу. За бажання з мене можна зробити такого шпигуна, що письменники детективів заздритимуть".

–У мене були дуже схожі відчуття. Я страшенно нервувала. Настільки, що коли вийшла з російського посольства, мене буквально знудило – це була реакція на стрес. Але, як не дивно, сама процедура виявилася максимально формалізованою. Усе поставлено на потік: на людину відводиться буквально 4-5 хвилин. Заходиш, подаєш документи – і все. Ніхто особливо не заглиблюється в твою історію. Це мене й врятувало.

– Вас же теоретично могли затримати? Це ж фактично їхня територія – такий собі "острівець" Росії за кордоном.

– Так, звісно. Саме тому мої менеджерки стояли під воротами й чекали. Всередину пускають тільки тебе самого, без супроводу – це стандартна практика. Заходиш – і фактично одразу відрізаєшся від зовнішнього світу. На вході здаєш усе: телефон, годинник, гаджети. Далі проходиш кілька рівнів контролю: ворота, пропускні пункти. На першому – залишаєш речі в комірці, верхній одяг. І вже потім проводять далі – у внутрішні приміщення, де відбувається оформлення. І це такий процес, що ззовні ніхто навіть не зрозуміє, що відбувається всередині. І знаєте, що цікаво: я не подавалася на паспорт на 10 років – обрала на п’ять. Хоча жінка у віконці здивувалася: "Ви ж могли на 10 оформити". А я сиджу й мовчу. І думаю: "Боже, у мене інші плани. Дасть Бог, за цей час я вже матиму українське громадянство".

– А взагалі, Юлю, розкажіть, як це – жити в Україні без українського паспорта?

– Якщо чесно, в повсякденному житті це не виглядає як щось критично інше. Я з 2021 року зареєстрована як ФОП, у мене третя група, і всі фінансові питання щодо артистичної діяльності – податки, надходження – проходять через нього. З банками маю картки і ПриватБанку, і Monobank. Фактично, у мене працює вся стандартна інфраструктура: є "Дія", де підтягнуті документи. В цьому сенсі повністю інтегрована в систему. Але нюанси все одно є. Наприклад, у "Дії" в мене регулярно – десь раз на кілька місяців – "злітає" ідентифікаційний код. І тоді доводиться знову йти в банк, оновлювати дані. Чому так відбувається – не знаю. Можливо, якісь системні збої або особливості обліку для іноземців.

– В одному з інтерв’ю ви розповідали, що вже склали мовний іспит, що є обов’язковою умовою для отримання громадянства. Причому на 95 балів зі 100.

– Думаю, могла б отримати і 100 балів, але припустилася помилки в останньому завданні. Сам іспит складається з трьох етапів. Перший – письмовий: тобі дають текст, де потрібно працювати з логікою і контекстом, вставляти пропущені слова. І там не просто треба знати правила – тебе спеціально намагаються заплутати, перевіряють, наскільки відчуваєш мову, розумієш зміст і нюанси. Другий етап – аудіювання. Слухаєш записи й відповідаєш на запитання. І знову ж таки – там багато моментів, де легко збитися, якщо не вловиш деталі або підтекст.

І третя частина – усна. Тобі дають тему, вмикають камеру, і ти маєш одразу, без підготовки, висловитися. Фактично це перевірка того, як ти мислиш і володієш мовою в реальному часі. От якраз на цьому етапі в мене й сталася накладка. Спочатку мені випала одна тема, я почала відповідати. А вже потім, коли переглядала результати, побачила, що в системі чомусь відобразилося інше завдання. Тобто сталася технічна плутанина. Але, на щастя, це врахували, і в підсумку все завершилося добре.

– Чи стикалися ви з пропозиціями вирішити питання за гроші, щоб пришвидшити процес? Бо, наприклад, телеведучий Олексій Суханов розповідав, що йому таке пропонували в процесі набуття українського громадянства.

– Так, таке було. І неодноразово. Незнайомці знаходили мій номер телефону чи Telegram і писали: "У нас є люди, давайте зробимо швидше". Це були посередники – не в офіційних органах, а просто приватні фірми. Кілька років тому мені пропонували за 3 тисячі доларів пришвидшити подачу документів. Але коли спробувала з ними поговорити – це був навіть платний прийом – вони на багато моїх питань просто не змогли відповісти. Тобто видно було, що компетентності фактично немає. Я живу в Україні вже 14 років, знаю, скільки коштують стандартні послуги. А вони пропонували ціну втричі більшу. Наприклад, просто за інформацію, куди подати документи, мені називали шість тисяч гривень! І я думаю: "Боже, Березняківська, 4А – центральне управління міграційної служби Києва".

Тому моя порада тим, хто опинився в такій ситуації, як я: якщо немає особливих фінансових можливостей, краще робити все самостійно. Переклади, нотаріуси, подача документів – це реально зробити власними силами. Державне мито, яке я сплатила зараз для подання документів на українське громадянство, це 28 гривень. Через посередницькі компанії це могло б коштувати 28 тисяч. Крім того, такі компанії нічим не пришвидшать процес у ДМС, бо на кожен етап є певні терміни, які ніяк не змінити.

– Розкажіть, будь ласка, чим заробляєте на життя? Співачка Тоня Матвієнко в інтерв’ю розповідала нам, що сьогодні основний дохід артистів – не концерти, а перегляди на YouTube та музичних платформах.

– Насправді роялті від прослуховувань – це скромні суми. Один мільйон прослуховувань на Spotify приносить приблизно 700 доларів (близько 31 тис. грн). Якщо говорити про 100 чи 500 тисяч прослуховувань – це зовсім невеликі гроші. При цьому запис пісні, мастерінг, зйомка кліпу обходяться часом значно дорожче, ніж можна заробити на переглядах.

Мій основний заробіток зараз – викладацька діяльність. Я викладаю вокал, традиційний український фольклор, проводжу авторські курси. Також у мене є кілька гуртів та сольних артистів, які звертаються за консультаціями, допомогою зі звукозаписом або продюсуванням треків. Це по суті навколопродюсерська діяльність, яка дає стабільний дохід. І зараз почнуться концерти. Традиційно вже шостий рік поспіль проводжу сольний виступ у свій день народження – 22 травня. Цього разу розпочнемо концерт з традиційної української фольклорної музики, а завершимо українським рейвом. Така собі етноеволюція.

– А які наразі ваші заробітки? Допустимо, ви їздите по Києву на метро чи таксі?

– Часто користуюся метро – це швидко і зручно. Чи впізнають? Я намагаюся одягатися максимально нейтрально, непомітно. Для мене метро – ще й можливість абстрагуватися. Я їду з точки А в точку Б, у навушниках слухаю музику – і для мене це маленький острів спокою. Коли ж їду на виступи, у костюмах, які треба берегти, – замовляю таксі.

– Ваша дипломна робота у виші (співачка навчалася на кафедрі українського фольклору у Київському національному університеті культури та мистецтв. – Ред.) була присвячена українцям на Кубані, і заради неї ви їздили в експедиції російською глибинкою. Що вас найбільше вразило в цих поїздках?

– Сама ідентичність людей. Я їздила по кубанських селах, спілкувалася з родинами. І от що цікаво: ці люди не називали себе ні українцями, ні росіянами. Вони казали: "Ми – кубанці". Тобто така третя, окрема ідентичність. При цьому мова, якою вони говорили, була дуже близькою до української – з великою кількістю українських слів і форм. Але чисту українську вони не завжди розуміли. Але коли справа доходила до пісень – тут не було жодних сумнівів. Усі пісні, які мені співали, були українські: від "Реве та стогне Дніпр широкий" до "Йшли воли з-під діброви, овечечки з поля".

Тобто музична пам’ять збереглася набагато сильніше, ніж мовна чи ідентифікаційна. Мене як дослідницю цікавило, що саме з української культури там збереглося. Адже є цілий пласт календарно-обрядових пісень – зимових, весняних, літніх. І от якраз цього у них залишилося дуже багато. Вони вже не завжди можуть пояснити, що це за традиція, звідки вона і яке має значення. Але продовжують співати – про Маланку, про Василя. Знають різдвяні пісні, збереглися веснянки. І це, мабуть, найсильніше враження: культура може існувати навіть тоді, коли люди вже не до кінця усвідомлюють її походження.

До слова, я зараз читаю наукову монограму про українців на Кубані – дуже багато цікавого. Історично ж після переселення запорізьких козаків на Таманський півострів, а потім і по всій Кубані, ці території фактично формувалися як українські. Протягом століть там домінували українська мова, традиції. Дуже цікавий момент – роль жінки. Саме вона часто була центром родини: поки чоловіки воювали, жінки тримали на собі все – господарство, дітей, культуру. Фактично вони були носіями цієї ідентичності. І взагалі музика та культура – це те, що залишає найглибші сліди. З їх допомогою можна простежити, як усе формувалося, як передавалося з покоління в покоління – і, на жаль, як почало зникати. Бо після 2014 року українське на Кубані почали активно викорінювати.

– У вас є українське коріння?

– Батько завжди казав, що мій прадід був із Дніпра. Він не раз про це згадував, особливо коли мова заходила про війну. І саме на цій темі в нас завжди виникають гострі конфлікти. Наші позиції кардинально різняться, і ці розмови майже завжди закінчуються сварками. І це складно. Змагатися з російською пропагандою практично неможливо – це величезна, добре налагоджена система, яка роками формувала свідомість людей. Іноді в мене виникає бажання щось довести, пояснити, переконати. А іноді – просто опускаються руки. Це постійні суперечливі почуття: ми можемо рік спілкуватися, а потім рік – ні.

Якщо повернутися до теми коріння, то під час однієї з наших суперечок батько якраз і наполягав: "Твій прадід воював проти нацистів, дійшов до Берліна, і він був родом із Дніпра – а ти?!" Він кілька разів це підкреслював. Саме так я дізналася що в мене є українське коріння. Але щоб це підтвердити, потрібно шукати архіви, документи, докази. А для цього треба підтримувати контакт з рідними, а з цим якраз складно.

– Коли в Україні обстріли – вони телефонують, питають, як ви?

– Взагалі ні. Кажуть, що так і треба – там немає співчуття чи розуміння. Коли розповідаєш, що поруч був приліт, що це буквально за кількасот метрів – у відповідь можеш почути: "Ну це ж не п’ять метрів". Мама й бабуся намагаються взагалі не підіймати тему війни, бо знають, що я болісно це сприймаю і ми починаємо сваритися. Часом простіше просто не спілкуватися. Ми можемо привітати одне одного зі святами, іноді зідзвонитися. Але це зовсім не ті родинні стосунки, які хотілося б мати. Навіть Різдво тепер у нас різне (усміхається). І, мабуть, найболючіше – що повноцінного батьківського зв’язку фактично не існує. Хоча я – єдина дитина в родині.

– А коли ви востаннє були в Росії?

– Це було після Національного відбору на Євробачення у 2019 році. Чи пишаються мною рідні? Мабуть, той самий Нацвідбір – це був єдиний момент, який відзначили. Бабуся іноді каже: "Краще б ти залишилася в Краснодарі й співала в Кубанському козачому хорі". Мені здається, вони до кінця не розуміють мого шляху – ні мого вибору, ні того, чим я займаюся.

– Юлю, в контексті гучного скандалу під час ювілейного концерту Віктора Павліка, коли артист заявив про приниженні та тиск, не можу не запитати: чи доводилося вам стикатися з некоректною поведінкою з боку тих, хто вирішував вашу участь у виступах?

– Мені в цьому щастить – подібного не пригадую. Але один неприємний випадок усе ж був – під час того ж Нацвідбору на Євробачення. Перед самим виходом на сцену мені зробили зауваження щодо зовнішності. Казали, що костюм від Фролова має одягатися, коли є прес на животі. Навіть завели в режисерську рубку, щоб я подивилася на себе збоку. Мовляв, костюм сидить жахливо. Але, чесно кажучи, це єдиний подібний епізод у моїй кар’єрі.

Якщо якісь складні ситуації і виникають, їх зазвичай вирішує менеджмент, і вони навіть не доходять до мене. Тому, коли побачила те відео зі скандалом, чесно, не до кінця зрозуміла, що там відбувається. Але для мене така форма спілкування виглядає неприйнятною. У 2026 році це точно не норма. Щиро бажаю сторонам якнайшвидше владнати конфлікт. Варто пам’ятати: творчість – це важливо, шоу – це частина роботи, але найцінніше – це людські стосунки і здоров’я.

Великі виступи – це завжди хвилююче. Перед концертом буває такий стан, коли просто здають нерви – і ти вже нічого не можеш із цим зробити. Можливо, саме це і стається в подібних ситуаціях. Особисто я перед виходом на сцену максимально абстрагуюся від усього. Моя команда знає: краще мене не чіпати.

– У тому ж 2019 році ви брали участь у проєкті "Голос країни" в команді Івана Дорна, після – активно співпрацювали. Чи стежите зараз за його творчістю, спілкуєтеся?

– Якщо чесно, мене накрило певне розчарування, тому ми не спілкуємося і не підтримуємо зв’язок. Востаннє він написав уже після початку повномасштабної війни – коли ми з гуртом YUKO оголосили про спільний концерт. Він тоді привітав – і все. Тобто того контакту, який був раніше, вже немає.

Щодо творчості – принципово не слідкую. Його музика російською мовою, і мені це не відгукується, неприємно слухати. Яка в нього позиція? Чесно – не знаю. Хочу вірити, що вона проукраїнська, але що насправді в нього в голові – сказати не можу. Мені здається, що в нього могло би скластися зовсім інакше – і, можливо, набагато сильніше – якби він правильно зробив вибір у бік України.

– Коли він згадав вас в інтерв’ю з Юрієм Дудем як приклад співачки з Росії, яка живе та працює в Україні, що відчували в той момент?

– Була, м’яко кажучи, обурена. Можливо, у нього в голові це мало виглядати як певне просування мене, але в реальності це було серйозним наражанням на небезпеку – для мене і моїх батьків. Я завжди вважала, що у Росії мене практично не знають, за мною не слідкують, мене не розглядають як громадянку, яка могла б нести загрозу. Я завжди формувалася як українська артистка. Тому коли моє ім’я оприлюднили в контексті антивоєнної позиції, роботи на підтримку ЗСУ та просування української культури перед величезною російською аудиторією, я вважала це небезпечним. І до того ж навіть не знала, що інтерв’ю вийшло, поки мені не почали скидати посилання українці, які чомусь досі дивляться Дудя.

– У 2023 році ви випустили гучний допис у соцмережі, де звинуватила Полякову, Трінчер, Каменських та Лободу у "скурвленні" української культури. Сказали, що паразитують на вишиванках ті, хто "той фольклор навіть не нюхали".

– Я не відмовляюся від своїх слів. Ну подивіться: і де зараз ця Настя Каменських? Коли вона випустила трек, де з’являлася у вишитій сорочці з мотанкою, для мене це й досі виглядає як пряме експлуатування українських традицій. Вони побачили, що в українців є запит на українське, і почали робити кон'юнктурну музику українською мовою для того, щоб просто втриматися на плаву. Пізніше Настя Каменських десь заявила, що "немає різниці, якою мовою розмовляти". Тому в щирості намірів таких виконавців у мене були й залишаються великі сумніви.

Я займаюся українською народною піснею з трьох років – це майже все моє життя. У мене є профільна освіта, це мій фах, це те, що буквально вшито в мене на рівні ідентичності. І коли бачу, як у цей простір заходять люди, які ніколи не мали стосунку до фольклору, виникає просте запитання: навіщо? Не обов’язково заходити у фольклор, щоб бути частиною української культури. Достатньо робити свій продукт – якісний, чесний, у своїй стилістиці – нашою мовою. І це вже буде внесок і спосіб привести свою аудиторію до українського контексту.

Якщо Настя Каменських добре робить поп – нехай це буде поп, без штучного занурення в традиції, які не є її органічною частиною. І для мене виглядає щонайменше дивно, коли людина публічно ображається на критику – зокрема в інтерв’ю у Маші Єфросиніній, мовляв, Юлія Юріна погана, що вона звинуватила в скурвленні. А потім сама ж говорить, що їй легше співати іспанською, і що російська мова – не проблема. Тож у мене досі відкрите запитання: де саме я не мала рації?

– Так сталося, що на початку повномасштабного вторгнення ви розлучилися з продюсером та режисером Владиславом Байдуном, але в інтерв'ю кажете, що із ескчоловіком, його сестрою та мамою залишилися у гарних стосунках. Як так здобувається таке?

– Ми познайомилися ще на першому курсі університету – це був 2012 рік. І фактично до 2022 року ми були разом постійно. Десять років – це не просто період, це майже половина мого життя, яка нерозривно пов’язана з цією людиною та його родиною. Його сестра росла в мене на очах, і сьогодні вона – частина моєї музичної команди. Його батьки також стали для мене близькими людьми. Ми з Владом пройшли великий спільний шлях – не лише особистий, а й творчий. Він знімав для мене і для гурту YUKO кліпи, мегамікси. І мені здається, що це нормально – пройти шлях від студентів до дорослих людей і в якийсь момент зрозуміти, що напрямки починають розходитися. Ми змогли розійтися без конфліктів, не бачу жодного сенсу після цього ворогувати.

– Зараз ваше серце вільне? Ходите на побачення, на сайтах знайомств вас можна знайти?

– Моє серце наразі вільне. Я намагалася заходити на сайти знайомств, навіть знайомилася, але швидко зрозуміла: у мене банально немає на це часу. Буває, що я не можу відповісти людині тиждень – просто тому, що повністю занурена в роботу. Коли ти молода жінка, яка активно будує кар’єру, знайти ресурс на особисте життя виявляється набагато складніше, ніж здається. І це, чесно кажучи, велика проблема. Бо стосунки – це не просто "є хтось поруч". Це увага, розмови, вміння слухати, підтримувати, бути включеною в іншу людину. А в моєму ритмі життя навіть базові речі інколи складно встигати. У мене, наприклад, двоє котиків із притулку – і я ловлю себе на думці, що іноді не маю достатньо часу навіть для них.

– Знаю, що у вас є колекція ляльок Monster High. Звідки це захоплення?

– Це почалося ще у 2013-2014 роках. Тоді я підробляла тим, що робила відеоогляди оригінальної продукції Monster High для сайту, який привозив ці ляльки в Україну. Щоб підтвердити їхню автентичність, потрібно було розпаковувати коробки на камеру і детально показувати, що всередині, з чого складається лялька, яка в неї якість. Так я, до речі, заробила на свій перший iPhone. Але паралельно просто закохалася в ці ляльки. Там неймовірна деталізація, дуже відчутна увага до дрібниць і любов, яку закладали творці. Тоді вони були для мене досить дорогими, тому могла дозволити собі максимум одну раз на пів року – купувала, ставила на полицю і милувалася.

З часом колекція почала зростати – друзі дарували на дні народження, і зараз у мене вже 77 ляльок. Причому це не лише Monster High. Є й справжні раритети: наприклад, Barbie Beverly Hills 1992 року, а також кілька старих колекційних ляльок, деякі з них навіть старші за мене. У мене є окремий стелаж, і всі ляльки виставлені там. Я, до речі, зараз на них дивлюся (сміється). Поки що в мене немає власного житла – з огляду на те, скільки вкладаю в творчість і які зараз ціни на квартири, ляльки переїжджають зі мною.

– А яка з них найдорожча або найбільш особлива для вас?

– Нещодавно мені на концерті подарували колекційний набір Beetlejuice і Lydia з серії Monster High – їх везли зі США. Але якщо говорити про вартість, то одна з найдорожчих у моїй колекції – це лялька Monster High у колаборації з Леді Гагою, вона може коштувати близько 15 тисяч гривень. Але, чесно кажучи, тут справа не лише в ціні. Багато з них для мене цінні через історію – як і коли вони до мене потрапили.

– І ще хотіла про таке запитати вас, Юль: нещодавно дивилася подкаст співачки Каті Павленко про українські сороміцькі пісні. Що це взагалі за явище?

– Якось мене покликали зніматися в рубриці про сороміцькі пісні для "Телебачення Торонто", а я відповіла: "Не піду, бо соромлюся" (сміється). Насправді сороміцький фольклор – це окремий пласт української традиції, який існував у межах родинно-обрядової культури. Такі пісні виконували під час весіль, застіль, різних обрядових подій – залежно від регіону й контексту. По суті, це була своєрідна форма сексуальної освіти того часу. Наші предки не мали звичних для нас способів говорити з молоддю про інтимні речі, тому передавали ці знання через гумор, метафори, образи, іноді навіть доволі прямолінійно, але все ж у завуальованій, ігровій формі.

Якщо згадати весільні традиції, то вони подекуди були досить жорсткими за сучасними мірками. Наприклад, коли молодят залишали наодинці після весілля, вони часто просто не знали, що і як робити. І тоді з-за дверей свахи або родичі могли співати сороміцькі пісні, фактично підказуючи, що відбувається і як має відбуватися. Сьогодні це звучить дико, але тоді це був один із небагатьох доступних способів передати такі знання. Окрім цього, сороміцькі пісні виконували і як своєрідні "батли" між родинами – жартівливі перегукування, де кожна сторона намагалася переспівати іншу більш дотепним або гострим текстом.

Цікаво, що дуже багато такого фольклору досі збереглося, наприклад, на Прикарпатті. Ми якось їздили туди знімати кліп разом зі Златою Огнєвіч і познайомилися з бабусею, яка знімалася в 14 років у Сергія Параджанова у фільмі "Тіні забутих предків". Коли ми почали спілкуватися, вона буквально засипала нас сороміцькими піснями. Я їх, звісно, записувала – і на відео, і на аудіо. Це було відчуття, ніби ти потрапив у справжню фольклорну експедицію. Я, чесно кажучи, просила її заспівати щось ліричне, але вона вперто продовжувала ділитися саме сороміцьким репертуаром (сміється). І в цьому теж є своя правда: цей пласт культури живий, він передавався з покоління в покоління і зберіг у собі дуже багато про те, як насправді жили, жартували і взаємодіяли між собою люди.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з оперною зіркою Людмилою Монастирською – про повернення росіян на світові сцени, Чайковського в Україні та діаманти від прихильників.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!