Людмила Монастирська – примадонна Національної опери України, лауреатка премії імені Тараса Шевченка, народна артистка України. Її ім’я входить до переліку провідних оперних зірок XXI століття. Співачка виступає на найпрестижніших сценах світу – від Ла Скала у Мілані до Королівського театру Ковент-Гарден у Лондоні та Метрополітен-опера у Нью-Йорку. Та попри міжнародне визнання, незмінно залишається в Києві.

Відео дня

Після початку повномасштабної війни співачка стала однією із найпомітніших культурних амбасадорок України на світовій сцені. На запрошення гендиректора Метрополітен-опера вона виконала партію Турандот, замінивши російську співачку Анну Нетребко, з якою театр розірвав співпрацю через прихильність до кремлівського режиму. В інтерв’ю ОBOZ.UA Людмила Монастирська розповіла про підтримку України в Метрополітен-опера та українське коріння керівництва театру. А також поділилася думками про повернення російських артистів на світові сцени, своє гастрольне життя і родину.

– Пані Людмило, ми з вами записували інтерв’ю два роки тому, і тоді ви тепло відгукувалися про гендиректора Метрополітен-опера Пітера Гелба. Чи знали на той час, що і в нього, і в його дружини – всесвітньо відомої диригентки Кері-Лінн Вілсон – є українське коріння? Чи дізналися вже, коли вони почали активно підтримувати Україну?

– До речі, зовсім скоро я знову їду співати до Метрополітен-опера. Спочатку маю виступ у Латинській Америці – в Буенос-Айресі, в Аргентині, а вже звідти вирушаю до Нью-Йорка. Щодо українського коріння – так, воно є і в Пітера Гелба, і в Кері-Лінн Вілсон. У неї родичі живуть у Чернівцях (тітка і родини двоюрідних сестри та брата-військовослужбовця. – Ред.), а в нього сімейні корені – на Закарпатті (Пітер Гелб – син Артура Гелба, колишнього головного редактора газети "Нью-Йорк Таймс". Дідусь та бабуся Пітера – єврейські іммігранти з прикордонного містечка Великі Ком'яти на території тодішньої Чехословаччини, а нині України. – Ред.).

Але про це я дізналася вже під час повномасштабної війни. Якось ми сиділи, розмовляли – відверто, як то кажуть, по душах. І вони почали розповідати свою родинну історію. Кері-Лінн узагалі дуже цікавиться своїм походженням. Вона вивчила українську. Навіть просить, щоб із нею спілкувалися цією мовою – каже, що дуже важлива практика. Збирає вишиванки.

– У попередньому інтерв’ю ви розповідали, що на початку вторгнення Пітер Гелб особисто зателефонував вам і запропонував замінити в постановці росіянку Анну Нетребко. Коли згодом дізналися про його українське коріння, ваші стосунки ще більше потеплішали?

– Я працюю в Метрополітен-опера вже понад десять років, тож із Пітером Гелбом ми, звісно, знаємо одне одного. Але не можу сказати, що близько спілкуємося – усе-таки його посада передбачає чималу дистанцію. Він не настільки доступний для повсякденного спілкування. Водночас дуже уважно стежить за всім, що відбувається в театрі. Пітер приходить на вистави. Перед особливо важливими постановками може зайти до гримерних, побажати артистам успіху – це традиція. А після вистави часто приходить привітати всіх особисто. Він тримає руку на пульсі всього, що відбувається на сцені. Що ж до тієї історії у 2022 році – для мене це було зворушливо.

Хоча спочатку я спробувала відмовитися від пропозиції. Партію Турандот Джакомо Пуччіні закінчила співати давно, бо в репертуарі багато інших робіт. Однак Пітер наполягав. Водночас мені було приємно, адже є й інші співачки, які могли б виконати цю роль, але він звернувся до мене. І той момент, що зателефонував особисто, здивував: в оперному світі таке не практикується. Зазвичай усі переговори ведуться через агентів – у артиста їх може бути навіть кілька. Наприклад, у мене три менеджери: один працює з американським ринком, інший – з європейським, ще один займається іншими напрямками. Тому, коли Пітер Гелб подзвонив напряму, зрозуміла: для нього важливо почути відповідь без посередників. І це стало знаком великої довіри.

Тоді ж, у 2022 році, він сказав мені, що цей крок має для театру і символічне значення. Це був знак солідарності з нашою країною. Метрополітен-опера таким чином хотіла показати: театр і загалом американське суспільство на боці України. Саме тоді театр скасував виступи Анни Нетребко і запропонував мені виконати партію Турандот. А вже наступного року ситуація повторилася: Метрополітен-опера відмовився від співпраці з іншою росіянкою – Хіблою Герзмавою. Вона мала співати партію Флорії Тоски, яку теж запропонували мені.

– Чи бачилися ви після того з Анною Нетребко?

– Одного разу ми перетнулися в Арені ді Верона в Італії. Там одночасно відбувалося кілька постановок: я виконувала свій контракт, вона працювала в іншій виставі. У таких великих оперних проєктах це звична річ, тож ми побачилися у театрі. Пізніше ще раз перетнулися в Німецькій державній опері у Берліні. Ситуація була схожа: вона співала одну постановку, я – іншу. Привіталися, але ніяких розмов не було. Раніше на гастролях могли перекинутися кількома словами – запитати, як справи. Колись у неї була традиція запрошувати колег до своєї нью-йоркської квартири – провести вечір у неформальній атмосфері. Я одного разу була в неї в гостях на День подяки. Вона живе у хмарочосі – здається, на 32-му поверсі – і з вікон відкривається краєвид на річку Гудзон. Але сказати, що ми підтримували спілкування, – ні. У кожного своє життя. У великому оперному світі це звична історія. Спокійні, рівні стосунки – все.

Театр – складний організм. Артисти – люди амбітні, кожен зі своїм ім’ям та баченням професії. Навіть якщо взяти наш театр: там же в основному народні артисти, заслужені – люди з великим багажем. Так само і на міжнародних контрактах. Коли працюємо за кордоном, зосереджений на своїй роботі. Буває, що випадково перетинаємося десь у кав’ярні біля театру – можемо привітатися. Зустрічі трапляються – цього не уникнути.

– Як ви ставитеся до того, що Анну Нетребко зараз активно повертають на сцену? І чому, на ваш погляд, це відбувається?

– Це гарне запитання. Мабуть, тому, що до них ця війна не долітає – у прямому й переносному сенсі. Міста не здригаються від вибухів, життя не розколоте сиренами. Саме тому там можна почути формулу: we cancel Putin, but not Pushkin – мовляв, Путіна можна "скасувати", але Пушкіна – ні. Тому в Європі – а подекуди й у США – досі намагаються провести межу: ось російська культура і вона поза часом, а ось російська держава та її агресивна політика. Для людей, які не живуть під обстрілами, таке розділення здається природним і навіть елегантним. Але для тих, хто щодня бачить наслідки цієї політики, така відокремленість виглядає щонайменше наївною.

Я це дуже гостро відчула нещодавно, коли була у Відні. Мене запросили виступити на балу в палаці Гофбург, який слугує однією з офіційних резиденцієй президенту Австрії. У Відні, до речі, в один і той самий вечір може відбуватися кілька різних балів – це традиція. Майже щотижня проходять нові події: бали медиків, юристів, музикантів, дипломатів, різних професійних спільнот. Але цей бал був особливим: він об’єднав австрійську та українську спільноти. У залі зібралося понад півтори тисячі гостей, усе дуже урочисто.

А в той самий вечір був ще один бал – у Віденській опері, куди запросили Анну Нетребко. Європа живе у своєму ритмі: спокійно, передбачувано. Тому, можливо, там інакше сприймають питання культури. У європейських театрах продовжують звучати твори російських композиторів – Чайковського, Рахманінова, Прокоф’єва, Римського-Корсакова, Мусоргського та інших. У їхньому репертуарі це частина великої світової музичної спадщини. У нашій Національній опері ці твори давно зняли з репертуару. Балети Петра Чайковського – "Лебедине озеро", "Спляча красуня", "Лускунчик". Так само більше не йдуть опери "Євгеній Онєгін" чи "Пікова дама".

У нас зараз зовсім інші реалії. Водночас українські артисти не зупиняються: ми їздимо виступати й у прифронтові міста. Я буваю з концертами в Запоріжжі, Харкові, Дніпрі, Одесі. Ви ж розумієте, яка там ситуація. Буває, не можна дозволити собі зупинятися через повітряну тривогу. Бо іноді вона триває годинами – буває, що майже цілу добу. Якщо переривати роботу щоразу, то просто неможливо буде нічого зробити. Тому люди змушені працювати, пристосовуватися до обставин, як би важко не було. Сьогодні багато речей переосмислюються.

Наприклад, Національна музична академія в Києві більше не носить ім’я Петра Чайковського. Хоча, звичайно, були ті, хто виступав проти. Аргументували, що композитор певною мірою пов’язаний з Україною: він бував тут, працював. А в моїй рідній Черкаській області, у невеликому місті Кам’янка навіть є його будинок-музей. І, мабуть, в Україні є ще подібні будинки, пов’язані з його життям. Тобто певні культурні перетини, безумовно, існували. Але водночас варто пам’ятати: Чайковський все ж був представником російської імперської культурної традиції.

Дехто каже, що в той час інакше неможливо – мовляв, щоб зробити кар’єру, потрібно було їхати до Москви. І справді, можна згадати багато постатей, яких імперія привласнювала. Але все ж не варто змішувати різні історії. У випадку Чайковського йдеться про композитора, який сформувався і позиціонувався саме як представник російської культури.

А щодо того, чому за кордоном Нетребко знову активно запрошують і чому перед нею відчиняються двері, тут треба розуміти: в її кар’єру багато років вкладалися дуже великі ресурси відповідними спецслужбами. Водночас треба бути чесними: Анна Нетребко – дуже працьовита людина. Я кажу це як колега.

Але водночас її кар’єра багато років розвивалася в тісному зв’язку з російською державною системою. Вона була однією з найбільш підтримуваних і показових фігур російського оперного світу, фактично улюбленицею влади. І зрозуміло, що такі речі не виникають самі собою. Я не відкриваю Америку, розповідаючи таке – це відомі факти. Зараз вона судиться з Метрополітен-опера через скасовані контракти після початку повномасштабної війни. Частину компенсацій їй уже виплатили. Але водночас театр поки що дотримується позиції: там не запрошують артистів, які відкрито підтримують російську агресію проти України.

– Цікаво, чим ви займаєтеся на гастролях, окрім роботи?

– Я дуже люблю ходити на виступи колег. Якщо десь поруч звучить симфонічна музика – намагаюся потрапити. Це те мистецтво, яке, знаєте, поза часом. Живі інструменти, подих оркестру, диригент, який віддає себе музиці, – у цих вібраціях багато справжнього. Якщо є можливість побувати в іншому театрі, і в мене випадає вільний вечір, скористаюся нагодою. Це може бути балет, концерт місцевого оркестру – будь-яка подія, де можна побачити, як працюють інші митці. Я дивлюся, слухаю, захоплююся. У нас життя таке: вік живи – вік учися. Крок за кроком, день за днем – як кажуть американці, step by step, day by day – пізнаємо, накопичуємо досвід, щось переосмислюємо.

– Ви якось винагороджуєте себе – за гарний виступ чи вдалий проєкт? Можливо, маєте якісь маленькі ритуали.

– Я дуже просто себе винагороджую – йду в хороший ресторан. Я про це, до речі, часто кажу в інтерв’ю. У Києві є чудові місця з прекрасною кухнею, і велике задоволення – дозволити собі маленьке гастрономічне свято. Моя слабкість – устриці. Я їх обожнюю. Найкраще – з келихом білого вина. Взагалі дуже люблю морепродукти. Є кілька місць, де точно знаю: все завжди якісне. Ми зазвичай бронюємо столик заздалегідь і їдемо туди або з друзями, або з дітьми.

За кордоном теж буває щось подібне. Інколи приїжджає мій менеджер або навіть обидва, іноді ще й третій долучається – і ми вибираємося на якісь дружні зустрічі. Один із моїх менеджерів, наприклад, живе буквально поруч із Метрополітен-опера. Тож іноді після вистави ми просто йдемо кудись разом. А ще інколи люблю невеликий шопінг. Колись, зізнаюся, робила це частіше, а зараз ставлюся спокійніше. Але, як і будь-яка жінка, можу дозволити собі якийсь новий аромат, гарну косметику або якусь дрібничку з одягу. Це теж своєрідний спосіб сказати собі: ти добре попрацювала.

– Чи приймаєте дорогі подарунки від прихильників?

– Я намагаюся цього уникати. Коштовні подарунки – діаманти, ювелірні прикраси – не приймаю. Були спроби, але одразу їх зупиняю, бо це зобов’язує. Особливо, коли подарунок приходить від чоловіків – вони можуть по-різному це трактувати, й інколи виникає непотрібна напруга. Що стосується близьких людей – тут інше. Власне, я і сама можу дозволити собі купити те, що хочу. І взагалі моє ставлення до коштовностей абсолютно спокійне. Для мене цінно – увага і щирість. Квіти, теплі слова.

– Ви згадали про дітей. Чим вони займаються? Відомо, що ваша донька теж пов’язала себе з музикою, а син Андрій спочатку обрав технічну спеціальність у КПІ, а потім вивчав психологію в Могилянці.

– Зараз Андрій навчається в Інституті керівних кадрів. Загалом мої діти досі шукають себе, не вкорінилися в якомусь одному напрямі. А я терпляча мама (сміється). Розумію: сучасний світ інший. Коли ми були молодими, пішли вчитися, здобули професію і працювали крок за кроком. А зараз діти хочуть спробувати різне, інколи це зовсім полярні сфери. Водночас треба сказати, що Андрій із психологією добре справляється, він абсолютно самостійний і незалежний у всіх аспектах. Хоча, звісно, знає, що я завжди готова підтримати. Щодо Анюти – вона ще пробує себе. Вчиться заробляти в інтернеті, експериментує з різними проектами. Це нормальний процес. У цілому я пишаюся дітьми.

– Хочете вже онуків?

– Дуже! Я вже доросла до того, що хочеться понянчитися з маленьким, побути поруч із бейбиком. Діти виросли так швидко – начебто це було вчора чи тиждень-два тому, а вже пройшло стільки років. Анюті нещодавно виповнилося 28, а Андрійкові – буде 27 у червні. Вони порічки, тож ми колись мусили справлятися одразу з двома малими. З чоловіком, тепер уже колишнім, намагалися організувати все, як виходило: були і помилки, і миті, коли терпіння ледь вистачало – бо ми були молодими батьками. Олександр працює в Київському оперному театрі для дітей та юнацтва, і у нього вже друга сім’я. Його син, Даня – дуже талановитий піаніст, геній. Олександр займається з ним музикою, росте великий музикант. Саша сам дуже цілеспрямований. Щодо наших стосунків – рідко зідзвонюємося, але ми точно не вороги.

– Життя на валізах – воно вам подобається?

– Щиро кажучи, не можу сказати, що я від цього шалено кайфую. Постійні переїзди, чужі апартаменти, готелі – це непросто. Коли ми довго працюємо над постановкою, місяць, три тижні чи навіть п’ять тижнів, зазвичай орендуємо квартиру. А якщо гастролі коротші, десь на тиждень-два, зупиняємося у готелі. Умови бувають різні: одна кімната, дві – доводиться пристосовуватися. Але найскладніше не це, а те, що все навколо чуже. Мова, традиції, менталітет, зовсім інші закони, сприйняття світу. Знаєте, навіть найдрібніші речі – побут, культурні нюанси – відчуваються незвично. Тому завжди намагаюся створити трохи свого простору. Іноді приїжджають близькі: донька або друзі, щоб було відчуття дому.

– А були думки купити житло за кордоном – у тому ж Нью-Йорку?

– Ні, ніколи не було думок жити не в Україні. А у Нью-Йорку я б собі і не дозволила. В Америці ми платимо близько 30% податку з гонорару, і це дуже відчутно. Така ж ситуація й у Європі: там теж високі податки. Навіть коли ти когось "каверуєш" – присутня на виставі, щоб підмінити колегу на сцені в разі форс-мажору – з цього теж знімається податок. Там податкова працює як швейцарський годинник – все суворо і без винятків.

А от росіяни дуже багато років користуються іншими умовами. Для них діють особливі домовленості на найвищому рівні між країнами, і те, що записано в контракті, вони отримують повністю. Мої колеги розповідали, що їм дуже вигідно працювати в будь-якому штаті та будь-якому театрі США – Чикаго, Сан-Франциско, Х’юстон, Клівленд, Лос-Анджелес… Вони фактично обходять податкову систему, чому саме – я не розумію.

– Влітку минулого року до всіх ваших багаточисельних нагород додалася ще одна – відзнака "Національна легенда України". Як згадуєте церемонію? Хто найбільше вас вразив, із ким спілкувалися?

– Поруч зі мною сидів лікар – Андрій Сем’янків, командир роти Першого окремого медичного батальйону. Його теж нагороджували. Нас посадили в першому ряду, і так склалося, що він опинився саме поруч зі мною. І знаєте, в нього був такий світлий погляд… Справив на мене дуже сильне враження. Благородна зовнішність, внутрішня гідність. Дивишся на таких людей і думаєш: ось він – наш генофонд, наша сила. Ми майже не встигли поговорити. Та й він був дуже стриманий, небагатослівний. Але навіть у цій мовчазності відчувалася глибина. Я тільки сказала йому, що дуже вдячна – від себе і, мабуть, від імені України – таким людям, як він і його колеги. І знаєте, в той момент подумала: такі нагороди передусім мають отримувати саме ці люди. Якщо чесно, я й досі не до кінця розумію, як сама опинилася серед лауреатів. Для мене це було дуже несподівано.

Подивіться, яке в нього обличчя, які неймовірні очі… Точно треба їхати в Голлівуд і зніматися в кіно. Ніколи не скажеш, що ця людина щодня працює там, на передовій, рятуючи життя. Уявіть собі: такий зовні спокійний, навіть трохи кінематографічний образ – і водночас людина, яка щодня здійснює подвиг.

Знаєте, я часто думаю про це ще й тому, що коли співаю у Нью-Йорку в Метрополітен-опера, туди на реабілітацію приїжджають наші військові. Їх відправляють до США на лікування та відновлення, і організовують культурну програму. Серед іншого вони приходять і на вистави Метрополітен-опера. Після виступів у мене були зустрічі просто в театрі. Ми спілкувалися, фотографувалися. І я дивилася на них – які вони красиві, сильні, молоді. Справжні красені. І водночас це дуже боляче бачити. Бо багато хто з них поранений: хтось без руки, хтось без ноги… Страшна ціна, яку платять. У мене збереглося багато фотографій із тих зустрічей. І кожного разу, коли я їх переглядаю, думаю: які ж у нас неймовірні хлопці. Просто хотіла вам про це сказати – бо це дуже щемке відчуття.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з однією з найшанованіших кастинг-директорок України Аллою Самойленко – про спекуляції війною на екрані, одні й ті ж обличчя в кіно та славетного сина.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!