Акторка, фронтвумен рок-гурту "ШАNA", дружина актора та військовослужбовця Павла Алдошина – Катерина Алдошина (Леонова), як і тисячі українських жінок, переживає біль розлуки з чоловіком, а також самостійно виховує маленьку донечку. Напередодні повномасштабного вторгнення пара випустила спільний кліп, активно гастролювала та не вірила, що буквально за декілька днів їхнє життя зміниться назавжди.

Відео дня

У відвертому інтерв'ю OBOZ.UA Катерина поділилася, які неочікувані труднощі їй довелося подолати, назвала причину остаточного переходу на українську мову та пояснила, чому вважає злочином спілкування з дітьми російською. Також вона пригадала своє життя в Росії, зізналася, про що її застерігав вітчим, та розповіла, чому її чоловік – батько трьох дітей – не скористався правом на демобілізацію.

– Катерино, яким було 24 лютого 2022 року для вас?

– Я була серед тих, хто до останнього не вірив, що це станеться. Але про всяк випадок вирішила зіграти сольний концерт у Харкові 19 лютого – щоб у разі чого бути поруч із рідними. Тоді всі вважали: якщо щось трапиться, то саме 20-го.

Ми були неймовірно натхненні тим, як минув концерт, як презентували кліп і як провели час разом. У чудовому настрої поверталися до Києва з нашою подругою Соломією (акторкою Соломією Кириловою. – Авт.). Дорогою співали дурні пісні про Путіна, раділи й узагалі вирішили, що все це лише "лякалки". А за кілька днів отримали ляпас реальності: рожеві окуляри розбилися склом усередину...

Ввечері 23 лютого Павло мав виступ із "Дизель-шоу" в Палаці "Україна" – повна зала глядачів, усі сміялися, адже це розважальний проєкт. Але в якийсь момент у повітрі зависла тривога – у Telegram-каналах почали писати про введення надзвичайного стану. Близько опівночі ми вийшли надвір, сіли в машину, і я запитала Павла: "Ти ж туди не підеш, якщо почнеться?". На що він спокійно відповів: "Авжеж піду". У мене почалася істерика, якої не було ніколи в житті.

Ми ще до другої ночі їздили порожнім Києвом. Павло заправив повний бак – це дуже важливий нюанс, адже за кілька годин почнеться справжній колапс. Удома я, заплакана, звалилася спати, сказавши чоловікові, що треба зранку дозбирати тривожну валізу. Тільки-но заснула, як відчула, що Павло торкається мого плеча і каже: "Вставай, будь ласка, нам треба зробити те, що ми планували, ЗАРАЗ". Спершу я відчула лише злість через те, що він мене будить, але за мить почула вибухи – і я все зрозуміла.

У нас була домовленість: якщо щось почнеться – забрати Соломію і їхати до Львова. Так ми і зробили. Проте, застрягши в заторі на виїзді з міста, Павло повідомив, що залишає нам машину, а сам прямує до своїх друзів-військових, щоб приєднатися до них. У той момент ми з Соломією теж вирішили залишитися в Києві. Так почалася наша довга історія волонтерства, виживання та адаптації до нової реальності. Радію, що в той перший період, коли я залишилася сама, поруч була моя найкраща подруга.

Десь за два тижні Павло написав, що "війна надовго", тож мені час збиратися і їхати в Європу будувати своє життя. Я відповіла: поки він не приїде додому, не сяде переді мною, поки я не побачу його очей і не зрозумію, що моя відсутність справді піде йому на користь, – нікуди не поїду. За тиждень він приїхав дуже втомлений, сів навпроти і довго говорив про все на світі. Тоді я зрозуміла, що залишаюся з ним. Це була точка неповернення. І я пройшла б її ще мільйон разів, якби знадобилося. Жодного разу не пошкодувала про це рішення.

– З якими труднощами вам як парі довелося зіштовхнутися? Як війна вас змінила? Наприклад, українська ведуча Марічка Падалко, чоловік якої також на війні, зізнавалась, що звернулась по допомогу до психолога. Шлюб акторів Наталки Денисенко та Андрія Федінчика взагалі розпався.

– Перед повномасштабним вторгненням Павло був успішним актором, а я тільки-но переїхала до Києва. Писала сценарій на курсі Дмитра Собчука, готувала до випуску альбом після довгої паузи, грала у виставах і почала викладати акторську майстерність у Харкові. Взагалі ми перебували в дуже класному періоді й планували своє найкраще життя.

Через повномасштабне вторгнення всі мої проєкти або зупинилися, або взагалі припинили існування. Музиканти з гурту "ШАNA" виїхали за кордон і досі перебувають там. Усі творчі плани та ідеї стали на паузу, яка сильно затягнулася, адже на зміну творчості прийшло мистецтво виживання, яке довелося опановувати швидко й з нуля. Я розповідаю це, бо переконана: стосунки між людьми залежать від того, наскільки змінилися їхні особисті шляхи.

У кожного українця своя історія та свої наслідки. У нас змінилося все: Павло з успішного актора перетворився на військового, а я – на домогосподарку, маму та дружину, яка чекає.Його потреби, почуття та обставини стали для мене пріоритетом. Я відсунула на задній план власні мрії та амбіції, бо головне для мене зараз – щоб він залишився живим. І не тільки фізично.

Перші два роки, поки не народилася дитина, мені здавалося, що я була трохи навіть неадекватна. Постійно у своїй свідомості, у своїй молитві тримала його. Мені здавалося, що від цього залежить його виживання. Був період, коли я засинала з молитвою і уявляла, що Павло перебуває під захистом. Коли ж була надто втомлена і лягала, не помолившись, то прокидалася посеред ночі в паніці, бо здавалося: через те, що я цього не зробила, зараз із ним щось станеться. Ми бачилися більш-менш регулярно, але з кожним поверненням додавалися контузії та ПТСР, і це виявилося несподівано важко. Найтяжчий період припав на мою вагітність. Тому, відповідаючи на ваше запитання, з якими труднощами ми зіткнулися, – з усіма, які тільки можна собі уявити.

Ми переїхали зі столиці в будинок під Києвом, завезли до себе маму Павла, яка була в окупації. Почали облаштовувати оселю і займаємося цим уже четвертий рік. Це потребує безлічі часу, сил і грошей, які в нас доволі швидко закінчилися – на відміну від війни, що триває і триває. Але найголовніше: усе це потребує присутності двох. І, звісно, народження доньки ці процеси лише загострило.

Батьківство саме по собі – дуже непростий етап для пари, а тут ще й накладається постійна відсутність чоловіка поруч. Коли ж він приїжджає додому, я прекрасно розумію: людині хочеться тиші, щоб про неї піклувалися. Натомість тут є інша маленька істота, яка потребує уваги 24/7, і нескінченно втомлена жінка. Нескінченно втомлена…

Найскладніше було, коли в мене остаточно вичерпався ресурс. Раніше, коли Павло повертався в нересурсному стані, я заплющувала очі на багато речей. Наповнювала його всім прекрасним, чим тільки могла, поки він не розслаблявся і не ставав тим Павлом, яким є насправді. Процес його повернення потребував багато мого власного ресурсу і нашого – як пари. Але в якийсь момент у мене його не стало. Ресурс забрала дитина, забрав побут, забрало нескінченне чекання – моя особиста яма. Я зайшла у свій темний етап, де мені неймовірно була потрібна допомога, яку ніхто не міг дати. Коли зустрічаються дві абсолютно виснажені істоти, і одна всередині кричить: "Допоможи мені!", а інша відповідає: "Ні, це ти мені допоможи", – отут і починається найцікавіше...

Дві реальності, які просто втоптали тебе в багнюку, і треба якось із них вигрібати. В якийсь момент питаєш себе: "Скільки можна? Я ж стільки зробила, тепер мій час!". А потім усвідомлюєш: ніхто тобі нічого не винен. Просто так буває, що у двох людей, які дуже кохають одне одного, одночасно нема сил і немає звідки їх узяти. Згодом ми достукалися одне до одного і зрозуміли, що перебуваємо в однакових позиціях, хоча я й не на фронті. Ніколи не забуду, як якось написала Павлові: "Як ти?", а мій чоловік, який п'ятий рік служить у самому пеклі, відписав: "Я краще, ніж ти". У ту мить я розплакалася. Досі не розумію, як я це пережила. Хотілося вийти у вікно.

Ми пройшли цей етап минулого року, і я вважаю, що це і є наша велика перемога. А ще нас завжди рятувало переконання: любов – це вибір. Це не емоція і не почуття, це вибір, який ти робиш щодня. Іноді потрібно собі про це нагадувати навіть у моменти повного неприйняття та відчаю.

Сьогодні, коли я дивлюся на себе п’ять років тому, то бачу інфантильну пані з дуже хибними уявленнями про справжнє життя. Але я потрапила в іншу реальність, де треба ухвалювати життєво важливі рішення, нести величезну відповідальність, та ще й води з криниці набрати, дров нарубати, піч розтопити... Зараз рівень комфорту в нас уже набагато кращий, але в перші роки доводилося вчитися всьому з нуля. Зрештою ця реальність відкрила мені очі та дала стільки сили, що я ще маю збагнути, що з нею робити.

– А як ви з Павлом познайомилися?

– Ми познайомилися на театральному марафоні в Харкові ще у 2008-му. Це була миттєва закоханість, яка понад рік залишалася суто платонічною: вірші, спільні пісні, прогулянки нічним містом. Павло розповідав мені про свої магічні сни – він бачить їх і досі. Усе було так, як буває лише в юності (усміхається).

Але життя розвело нас у різні боки. Наступні 13 років ми йшли кожен своєю дорогою, хоча продовжували дружити й знали про справи одне одного. Аж поки одного разу я не запросила Павла на чай. Тоді між нами нарешті відбулося щось нове та потужне – пручатися було безглуздо. Це почуття стигло й набирало сили понад десятиліття. Ми зустрілися вже дорослими, вільними людьми із сімейним досвідом за плечима, тому одразу домовилися: у нас усе серйозно, без зайвих цукерково-букетних реверансів.

– Коли народилася ваша спільна донька – третя дитина для Павла, – чи були у вас розмови про те, щоб на законних підставах звільнитися зі служби?

– Цей важіль тихо існував лише в моїй голові. Павло – неймовірно патріотична людина: він добровільно зробив свій вибір і продовжує робити його щодня. Проте зараз він у дуже виснаженому стані. Ви ж уявляєте тих, хто пішов на фронт у перші дні? Це не ті, кого сьогодні ловлять працівники ТЦК... Таких вмотивованих і досвідчених бійців ніхто не збирається відпускати, скільки б дітей у тебе не було.

– До 9 років ви жили в Росії, зокрема на острові Сахалін. На сторінці у Facebook ви згадували, що країна вже тоді викликала у вас відторгнення. Проте у 2013-му ви знову поїхали туди працювати в одному з московських театрів. Розкажіть про той період у вашому житті.

– Так, на жаль, у моїй біографії є історія з Росією. Я народилася в Харкові в абсолютно російськомовній родині інтелігентів, де напам'ять знали Чехова, Достоєвського, Буніна. Не знаю, чому так склалося, але з дитинства від Росії в мене залишився осад, і я за це дуже вдячна.

Багато років мені снилося якесь далеке північне російське місто: ожеледиця, людей здуває вітром, а я дивлюся на небо – воно таке низьке, що чорні хмари, здається, можна дістати рукою. Цей сон повторювався як жах. Отой стан, у якому я перебувала уві сні, – це для мене і є Росія. Навіть коли у 2013-му я поїхала до свого майстра працювати в театр, займатися улюбленою справою, то переступала через себе, бо мені там не подобалося. У Харкові завжди звучала ця легенда: мовляв, поїдеш у Росію – і перед тобою відкриється великий шлях, а свою "меншовартість" ти заміниш на "велику російську душу".

При всьому тому я не вважала, що ми різні народи. Коли я їхала до Москви, вітчим казав: "Ми різні люди". Я не вірила. Думала: у нас одна мова, ми такі близькі... А він повторював: "Ти побачиш, це інші люди". І я побачила.

Я працювала в театрі, який мав покровителів серед чиновників. Вони були готові дарувати нам землі, будинки, обіцяли громадянство... А в мене складалося враження, що я для них – наче екзотична мавпочка. У мені було світло, відкритість серця, талант і сила. Коли такі люди бачать у комусь справжню енергію та життя, вони прагнуть згрібати їх під себе, засипати матеріальними благами, аби тільки володіти ними й харчуватися цією силою. Я саме так це відчувала. Коли почалася Помаранчева революція, мене ледь стримали: хотіла поїхати в Київ того ж дня. Вдячна другові, який мене тоді зупинив, бо я була абсолютно скажена – це могло погано закінчитися. Але одразу після Нового року я все ж забрала речі й поїхала з Росії назавжди.

– А як ви опинилися у Львові? Саме там, здається, почалося ваше глибоке захоплення українською культурою та поступовий перехід на українську мову?

– Повернувшись із Мордора, я вирішила спрямувати всі сили на створення власного гурту. На той момент мій матеріал був повністю російськомовним, українською була лише пісня "Малюк".

Я переконана: творча людина має не просто перейти на українську, а настільки вільно нею мислити, щоб ніхто не відчув колишнього російського сліду. Професійне володіння мовою – це зовсім інший рівень, ніж побутове спілкування. Я не хотіла нікого обманювати: мовляв, розмовляю, думаю і кохаю російською, а коли треба створити "музичку" – сідаю і пишу українською. Я не з тих людей.

У 2015 році я приїхала до Львова на виставу свого друга Артема Вусика – і закохалася. У чоловіка і в місто. Я неймовірно йому вдячна, адже саме він занурив мене в український контекст, в українську мову! Люди, яких я там зустріла, стали моїми найближчими друзями. Львів зіграв у моєму становленні величезну роль. Проте після повернення до Харкова під час пандемії я почала толерувати російську. Переходила на неї з кожним, хто так звертався. А оскільки зверталися практично всі, у якийсь момент я перестала помічати, якою мовою говорю – українською чи російською. Всередині просто стерлася межа: здавалося, що це взагалі не має жодного значення.

Коли ми з Павлом почали зустрічатися, постійно стрибали з однієї мови на іншу: у нас обох за плечима величезний російськомовний бекграунд. Ви ж розумієте, наскільки це мужній вчинок для творчої людини — перекреслити 20 років своєї роботи? Не співати, не використовувати старі тексти, які насправді були дуже крутими. Але ти більше цього не робиш, бо з'явився принцип, з'явилася позиція. На жаль, ми не були готові повністю відмовитися від минулого раніше – доки бомби не полетіли просто в наш дім. Тільки тоді усвідомлюєш: скільки ще можна сидіти на двох стільцях?

– А з дитиною ви спілкуєтесь якою мовою?

– Винятково українською. Вона взагалі не розуміє російську.

– Як ставитеся до батьків, які продовжують розмовляти зі своїми дітьми російською?

– Я вважаю це злочином й абсолютною безвідповідальністю. Такі батьки шкодять власній дитині. Я навіть не згадуватиму про шкоду державній ідеї – це й так зрозуміло. Для мене це прояв інфантильності та ліні. Я – людина, яка перейшла на іншу мову не лише в роботі, а й у творчості. Щоб почати писати знову, але вже українською, мені знадобилося багато років тиші. Що таке тиша для творчої людини? Це смерть. Тебе просто немає. Ти ж була, співала – чому тепер мовчиш? Тому, коли кажуть: "Мені мама російською співала колискові", – я відповідаю: "Ну то й що? А ти співай українською!"

Для мене це надзвичайно болюче й гостре питання. Я не знаю, що робити. Розумію складність завдання, але зараз у мені зовсім немає толерантності. Ми живемо в селі, і мені подобається, що тут люди більше спілкуються українською, ніж у Києві. Про Харків узагалі мовчу, хоча обожнюю його, як і всі харків'яни. З іншого боку, як мешканка цього міста, я усвідомлюю: те, що там подекуди вже чути українську – це велика перемога, хоч її й катастрофічно мало. Перейти на рідну мову в Харкові складно, проте ситуація в Києві – це просто ганьба. Торік ми з дитиною були у Львові: там теж звучала російська, і для мене це – абсолютне несприйняття.

Мені неймовірно боляче від того, що я змушена захищати свою дитину від російськомовного середовища. Живучи в Україні, я витрачаю купу сил і енергії лише на те, щоб моя донька не чула на вулицях, у садочку чи на дитячих майданчиках російську. Навіть від родичів... Це жахливо – виборювати право на рідну мову вдома.

– Попри все, чи маєте ви сьогодні творчі плани?

– Плани є. І нарешті з’являються сили та час для їхньої реалізації. Побачимо. Зараз я даю собі можливість почути себе заново. У пріоритеті – сім’я та наш дім. У цьому дуже багато сили й сенсу. Оскільки я зараз у декреті, нехай поки так і буде. Взагалі, з акторством та музикою цікава історія: чим довше не виходиш на сцену, тим цікавішим стає момент повернення. Ти накопичуєш досвід, який неможливо просто "зіграти" з уяви. У мене так неодноразово траплялося з моновиставами – з часом вони стають тільки глибшими.

Учора я записувала голос для одного проєкту. Коли згодом ішла по дитину в садочок, мала неймовірний настрій, хоча до того почувалася виснаженою після чергового обстрілу й розлюченою через погоду, яка сильно ускладнює життя в селі. Та щойно я вдягла навушники й узяла до рук мікрофон, настільки наповнилася натхненням, що дорогою нарешті побачила красу навколо (усміхається).

Музика – це магія. У моєму житті вона є завжди, і насправді неважливо, чи чують її інші, поки її чую я. Але зізнаюся: останні кілька років я не чула музики взагалі. Якби кожен митець мовчав тоді, коли насправді не відчуває звуку всередині, наскільки менше було б інформаційного "шлаку". Видавати щось лише тому, що ти в тренді або мусиш бути "на хвилі" – це не про мистецтво.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з українською співачкою Всюдисвоя – про закулісся "Х-Фактора" і "Голосу країни", тугу за Україною та знаковий концерт у Норвегії: "Коли співали Потапа і Каменських, журі розверталося".

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю танцівницею і колишньою дружиною Віктора Павліка – Ларисою Созаєвою – про втрату єдиного сина, зради Віктора Павліка і геніальну зірку, яку недооцінюють в Україні: "Я виходила з дому і вила, кричала..."

Лише перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та у Viber. Не ведіться на фейки!