Українська співачка Всюдисвоя (справжнє ім'я Уляна Малиняк) пережила глибоку депресію через еміграцію до США, яка не відпускала її протягом багатьох років. Але завдяки європейському туру, у який вона вирушила зі своїм чоловіком, реп-виконавцем VovaZiLvova, а трохи згодом сольному – Україною, вона нарешті змогла прийняти нову реальність і допомагати своєю творчістю й виступами іншим іммігрантам.

Відео дня

В інтерв'ю для OBOZ.UA Уляна Малиняк відверто розповіла про знайомство із VovaZiLvova, участь у популярних шоу "Х-Фактор-4" та "Голос України-10" і зізналась, з ким із українських артистів мріє заспівати дуетом. Також співачка поділилась, яким є життя на валізах із двома маленькими дітьми, згадала про найбільш незвичний концерт у Норвегії та пояснила, чому не захоплюється Тіною Кароль.

– Уляно, коли мова заходить про Україну, ви часто плачете. Я також це помітила, коли ви співали на концерті в Лісабоні. Вас не покидає давня мрія про українську сцену та ностальгія за Батьківщиною?

– Цього року вперше можу щиро зізнатися: я відпустила цю мрію. Усвідомила, що прожила за кордоном занадто довго. Я й надалі залишатимуся українською мисткинею та писатиму пісні українською, проте більше не плекаю ілюзій щодо масової популярності. Це буде творчість "для своїх", щось дуже нішеве. І, знаєте, мені нарешті з цим спокійно.

– Ви брали участь у популярному шоу "Х-Фактор-4", де до вас розвернулися всі члени журі. Тоді ви дуже хотіли потрапити в команду Серьоги – білоруського виконавця, який згодом підтримав повномасштабне вторгнення. Чим вам найбільше запам’ятався той етап?

– Сьогодні завдяки соцмережам ти можеш бути почутим рівно настільки, наскільки сам цього хочеш. Ти створюєш контент – трендовий чи ні – і потрапляєш у стрічку людей так часто, як забажаєш. Раніше все було інакше: успіх залежав від телебачення, тому ми всі й бігали по кастингах. Тоді в мені ще жили несвідомі, інфантильні сподівання: "Ось я прийду, мене помітять і все зроблять за мене..."

Насправді це так не працює. Працює лише твоя власна дисципліна і те, що ти вкладаєш у свою справу. Моя викладачка з вокалу в академії Глієра Тетяна Русова, яка колись навчала Тіну Кароль та Злату Огнєвіч, завжди казала: "Не треба ходити по кастингах. Ідіть на студію звукозапису і ростіть як музиканти: записуйте пісні, слухайте, аналізуйте". Вона ніколи не схвалювала наші "походеньки", і лише тепер я розумію чому.

Далі тренувального табору на "Х-Факторі" я не пройшла. Пригадую, як за кулісами до мене підійшла жінка з продюсерської команди й запитала: "Ти можеш бути менш академічною? Можеш бути менш правильною?". Проблема була в тому, що я завжди намагалася бути "хорошою дівчинкою", а для телебачення такий образ не підходить.

Наприклад, у мене брали інтерв’ю і запитували: "До тебе розвернулися всі члени журі, ти щаслива?". Я відповідала, що так, але по-справжньому буду щаслива лише тоді, коли пройду весь шлях у шоу. Тоді вони вимикали камери й наполягали на "картинці" – просили підскочити чи якось інакше проявити бурхливі емоції. Їм завжди було потрібне шоу, а я або не вміла, або просто не хотіла цього робити. Пізніше в мене з’явилося багато друзів на телебаченні. Я навіть деякий час працювала на студії "1+1", поки навчалася, і часто чула: "Це все шоу, тут потрібно продавати емоції".

Пригадую, як Серьога прийшов до нашої команди й дуже все нагнітав, чим викликав у багатьох страх та почуття провини. У той момент я зрозуміла, що не дуже хочу там залишатися. На "Х-Факторі" сильно розхитували психіку, і насправді там проходив не той, хто найкраще співав, а той, хто зміг вистояти психологічно. Адже прямі ефіри – це випробування не для кожного. Вже на етапі відборів створювали максимально стресові умови, щоб перевірити, чи здатні конкурсанти опанувати себе та зібратися в потрібну мить.

До речі, коли я пробувала свої сили на "Х-Факторі", там також була співачка KOLA. Вона виконувала пісню "Квіти в волоссі" гурту "Бумбокс" і навіть не потрапила в ефір. Проте те, як вона співала, вразило навіть Ігоря Кондратюка – він зізнавався, що шокований. Це був 2013 рік, і це вже було справжнє мистецтво. Лише уявіть, скільки років і яка сила волі їй знадобилася, щоб стати великою співачкою. Ми всі з чогось починали, всі намагалися: комусь вдалося раніше, комусь – пізніше.

– На іншому шоу, "Голос країни-10", навпаки – до вас не розвернувся жоден із членів журі. Чи правда, що конкурсант не завжди має можливість обрати пісню, і це стає причиною поразки?

– Для "Голосу країни-10" я сама обирала пісню зі списку, який узгоджували заздалегідь, щоб уникнути повторів. Про якийсь тиск не йшлося, але все одно там було емоційно складніше, ніж на "Х-Факторі". Водночас я ніколи не вірила в "зради" і не розганяла їх, мовляв, там усе куплено. Я живу у світі, де врешті-решт існує справедливість, тому мене ніколи не ображало, що мене не обрали.

Згодом я аналізувала "Голос країни" і помітила цікаву річ: коли конкурсанти обирали традиційні українські пісні, члени журі до них часто не розверталися. Але, наприклад, коли хтось виконував "У нас на районі" Потапа і Насті Каменських, де було мало співу, проте багато пихи, – тоді вони поверталися. Зараз усе змінилося, а тоді, напевно, це вважалося "крінжем" – мовляв, знову хтось там зі Львівщини виступає...

– Чи відчули ви хоч якусь щирість у підтримці від Потапа та Тіни Кароль, які заохочували вас повертатися в Україну?

– Їм треба щось говорити. А що вони могли сказати іншого, якщо від цього постраждав би їхній рейтинг? Навіть якщо вони й думали: "Поїхали в Америку з VovaZiLvova – то й будьте вже собі там!", озвучити це не могли. Насправді на телебаченні дуже багато нещирості: коли думають одне, а говорити мусять зовсім інше. Тому телевізор варто дивитися значно рідше, ніж люди звикли це робити.

– До речі, як можете прокоментувати нову пісню Тіни Кароль "У нас немає світла", яку дуже захейтили? Серед емігрантів популярною є ваша пісня "Свій тил", яка і мені дуже відгукується, проте деякі українці писали під відео досить неприємні речі. Як ви взагалі ставитеся до хейту?

– Не можу сказати, що мені подобається творчість Тіни Кароль. Я салютую її силі волі, вона талановита артистка, але суто музично ми різні.

Щодо хейту, то мені дуже допомогла поїздка в Україну. Коли я вперше за чотири роки поїхала додому, то, крім підтримки, радості, любові та сили духу, я нічого в людях не побачила. Ніхто не насмілився сказати мені в очі щось неприємне. Я просто зробила висновок раз і назавжди: образливі речі пишуть нещасні та несміливі люди. Людина може дозволити собі зайве в інтернеті, бо знає, що їй за це нічого не буде, але наживо вона не готова до конфронтації, тому й мовчить. Хейт – це неприємно, але в ньому приховане потужне паливо для зростання. Якщо сприймати його правильно, він лише додає сили.

– З ким із українських артистів ви б хотіли зробити колаборацію?

– Із Валерією Вовк (співачка і продюсерка з Одеси, яка поєднує традиційні українські мотиви з сучасним інді-фолком. – Ред.). Нещодавно я навіть написала їй, що я її найбільша фанатка. А ще дуже хотіла б заспівати разом із гуртом "Один в каное", хоча й не думаю, що це колись відбудеться.

– Як фізично ви витримували квартирники та концерти у США з півторарічною донькою, будучи вагітною вдруге? Торік ви взагалі вирушили у тримісячний тур Європою "Ми тут недаремно" з двома маленькими дітьми. Як вам це вдалося?

– Тому що ми офіційно артисти-авантюристи (усміхається). Ми вже це визнали, прийняли й визначили свою нішу: для нас це нормально. Я дуже люблю людей, неформальне спілкування та оригінальні виступи. Через свій характер на запланованих, "серйозних" концертах мені складно бути собою. Намагаюся поводитися відповідно до офіційності заходу, але виникає враження, ніби я в кайданах. У мене бували виступи, де, крім дурниць, я нічого не говорила.

Та коли все більш-менш спонтанне, без претензії на "найкраще шоу у вашому житті", коли я розповідаю про реальні речі, мені здається, у цьому є справжня користь для людей. Я б хотіла розповідати про "успішний успіх", але зі мною цього не сталося. Можна мати одні плани на життя, а отримати зовсім інше. І як потім це сприймати? Миритися чи боротися? Саме такі теми мені цікаві, і я сама залюбки ходжу на подібні заходи.

Наприклад, я була на виступі "Пісні та розмови" американського співака Джона Ледженда. Він половину часу співав, а решту – розповідав про свій творчий шлях. Ми так насміялися, це було надзвичайно цікаво! Я бачила на сцені людину, яка, так само як і я колись, не знала, чи складеться її музична доля. Словом, я відчула щось дуже близьке мені.

Тому такі тури – це просто найкращий час у моєму житті. Я згадуватиму їх, скільки житиму, і чекатиму на наступні. Мені подобається бути зайнятою, я люблю дорогу та постійну зміну локацій. Для мене, навпаки, складно щодня ходити на одну й ту саму роботу. Проте я аплодую людям, які це роблять, адже без них настав би хаос.

– А який концерт вам запам'ятався найбільше?

– Надзвичайно цікава історія трапилася в Норвегії. Мені написала жінка й розповіла, що їй наснився наш концерт у їхньому містечку. Вона почала так щиро вмовляти нас завітати до них, що ми зрештою вирішили змінити свій маршрут! Я розповідаю це вам зараз, а в самої мурахи по шкірі.

Буквально за два дні ми організували виступ у селищі десь у глибинці Норвегії. Під час концерту я, як зазвичай, ділилася своєю історією та співала, аж раптом помітила, що всі глядачі плачуть. Вже після виступу я дізналася, що ці люди опинилися в Норвегії абсолютно випадково. Вони не були вдома вже понад три роки. Це були ті, хто приїхав до Львова у перші дні повномасштабного вторгнення, не розуміючи, що буде далі й куди рухатися. Коли з’явилися автобуси на Норвегію, вони просто сіли й поїхали. Це люди, які в моменті ухвалювали рішення тікати куди завгодно, аби врятуватися від смерті, яку принесла розв’язана Росією війна. Вони просто рятували життя своїх дітей.

Я бачила, як ми всі разом – завдяки розмовам і пісням – зцілювалися, і в той момент мені стало легше. Моя еміграція була необдуманою, проте добровільною. Мій шлях був непростим і болючим, але, можливо, мої пісні мали бути написані саме для таких людей, як я. Це було вперше, коли я по-справжньому зрозуміла: у всьому цьому був сенс. Якщо ці пісні допомогли мені прожити біль і втілити його у словах, то цей шлях був пройдений недаремно.

Тому я писатиму нову музику, бо чітко відчула: ті концерти допомогли мені пережити всю тугу за Україною. Коли втрачаєш, наприклад, рідну людину, яка перша стадія? Відторгнення – коли не приймаєш і не віриш. Наступна стадія – це горювання, яке в мене зайняло 11 років. Це було прощання із тим життям, яке закінчилося після нашого від’їзду. Потім ми були прив’язані до документів, не могли виїжджати. Можна було зробити сміливий крок: усе залишити й повернутися в Україну, але було шкода часу та шляху, який уже пройшла тут, шкода коштів, вкладених у документи. І коли горювання нарешті завершилося, прийшло справжнє прийняття.

Завдяки тому, що ми мали 41 концерт у Європі, я 41 раз розповідала про свій шлях, 41 раз співала пісні про еміграцію і 41 раз давала собі можливість прожити це знову й остаточно відпустити...

– З вашим чоловіком VovaZiLvova ви разом майже 15 років. Яка історія вашого знайомства?

– Детальна історія нашого знайомства описана в пісні "Янголу" – ми познайомилися на зйомках кліпу. Я завжди була сором’язливою і думаю, що не змогла б самостійно побороти свої страхи, якби не присутність Вови, його любов і підтримка. Хоча пісні я писала сама, те, що всі вони зрештою з’явилися на світ, – це справді його заслуга. Я дуже йому вдячна за це.

– Коли ви були в Україні, то виступали сольно. Який формат вам ближчий – у дуеті з чоловіком чи наодинці?

– Я ніколи не хотіла бути бек-вокалісткою чи залишатися на другому плані, бо завжди мала великі амбіції. Проте проєкту Vsiudysvoia у такому вигляді не було б, якби не мій досвід спільних виступів із Вовою. Я бачила, як він спілкується з публікою: на сцені та поза нею він залишається собою, тобто не "вмикає" артиста. Раніше я вважала, що на сцені потрібно бути кращою версією себе або поводитися якось особливо. Але ця простота з’явилася в мені та в моєму проєкті саме завдяки тому, що я багато років виступала з ним у дуеті. Хоча я й була "в тіні" – мало говорила, проте багато слухала, спостерігала та вчилася.

Власний проєкт мені, звісно, ближчий, адже в ньому я можу проявити себе саме так, як хочу я. У спільній роботі завжди є місце компромісам: ми постійно про щось домовляємося та радимося.

Зізнаюся, не весь наш спільний репертуар мені до душі. Буває так: Вова написав пісню, він від неї у захваті, а мені вона "не заходить". Він благав мене її записати – ми це зробили, а тепер він перед кожним концертом вмовляє мене її заспівати (усміхається). Але в нас усе по-людськи, адже ми партнери не лише на сцені, а й у житті.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з VovaZiLvova – про переїзд до США, хейт і відчуття себе вигнанцем через мову: "Бог дав нам право вибору. Ми можемо обирати, де бути під час війни".

Ще OBOZ.UA публікував інтерв'ю з музичним продюсером та автором пісень Morphom – про співпрацю з росіянами, перехід на українську та невідоме про Михайла Клименка: "Краще говорити суржиком, ніж мовою меншовартості".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!