Українська акторка театру і кіно, зірка фільму Олесі Моргунець-Ісаєнко "Щедрик" Яна Корольова через повномасштабне вторгнення разом із мамою виїхала до Ірландії. Однак саме там їй довелося пережити велике горе – втрату найдорожчої людини.

Відео дня

У відвертому інтерв'ю для OBOZ.UA артистка розповіла, чи важко українському акторові потрапити в іноземне кіно, чому вона відхилила пропозицію зіграти російськомовну повію та через що зараз не знімається. Також знаменитість поділилася, що найбільше її здивувало за кордоном, як знайомила ірландців з українською культурою та розвіювала їхні стереотипи про наших співвітчизників.

– Яно, я була переконана, що ви живете в Ірландії, але фото в Instagram свідчать про інше. Ви зараз ви в Англії?

– Я повернулася з Ірландії в Україну, бо тут мій чоловік, але останнім часом не могла спати ночами через часті обстріли. Кожен, хто живе в Україні, зрозуміє цей стан: коли на будь-який шурхіт одразу реагуєш перевіркою телефона. Здавалося, що я за крок до панічних атак. Тому в якийсь момент я відчула, що мені на певний час потрібне спокійніше місце для перезавантаження.

– Чому саме Англія?

– Це було інтуїтивне бажання поїхати й щось змінити. Я така людина, що коли в житті тривалий час бракує подій, починаю згасати.

– Яким було для вас 24 лютого 2022 року?

– Я постійно моніторила новини й була майже впевнена, що війна почнеться, хоча близькі – чоловік та мама – мене заспокоювали. Проте я змусила їх закупити ліки та підготувати запаси продуктів. Коли ми прокинулися від вибухів, я розуміла, що залишатися в Дніпрі досить небезпечно, тому вирішили їхати в село до моєї свекрухи. Згодом ми вирушили на захід України до родичів по батьковій лінії.

Ситуація ускладнювалася ще й тим, що у моєї мами був цукровий діабет. Крім того, потрібно було багато медикаментів для щитоподібної залози, а в Україні почалася паніка з ліками. Тому я вирішила, що треба їхати за кордон хоча б на один–два місяці, щоб мати можливість купувати препарати.

Так ми з мамою виїхали до Ірландії, де в неї... діагностували рак. Лікування виявилося неуспішним, і мама померла (плаче). Вибачте, я думала, що зараз уже буде легше про це розповідати... Я поїхала в Україну, щоб її поховати, а потім повернулася до Ірландії, бо розуміла, що в такому стані не зможу працювати в театрі. На перший час знайшла роботу в кав'ярні та вчила англійську мову.

– Наскільки складно українському акторові потрапити в іноземне кіно?

– Насправді складно потрапити і в українське кіно (усміхається). Але головне – пробувати: реєструватися на спеціальних ресурсах, створювати портфоліо і постійно шукати. Як кажуть, хто хоче, той досягає. Я надсилала резюме всюди, куди тільки можливо, і зрештою мене знайшов режисер Том Гопкінс і запросив у свій фільм "Бердянськ".

А до того, ще коли тривала прем'єра фільму Олесі Моргунець-Ісаєнко "Щедрик" на міжнародному кінофестивалі Galway Film Fleadh в Ірландії, мене помітила продюсерка. Я відвідала цей показ разом із мамою – це вперше вона побачила мене на великому екрані. Мене запросили у короткий метр Below the Window ("Під вікном"), який знімали студенти National Film School у Дубліні. У цій же стрічці знімалася відома акторка Керрі Кроулі; фільм "Тиха дівчина" за її участю було номіновано на премію "Оскар" кілька років тому. Також я знімалася в рекламі – усе якось складалося гармонійно.

– Що залишилося у спогадах зі зйомок фільму "Щедрик"? Чи підтримуєте стосунки з колегами?

– Я згадую все з величезною любов’ю та вдячністю. У нас була дуже крута команда, на майданчику панувала атмосфера сім’ї. Діти гралися між собою, я грала на піаніно, ми вчили пісеньки. Звісно, я була трохи налякана, адже це моя перша головна роль, тому хвилювалася: чи нормально граю, чи не переграю.

З Олесею Моргунець-Ісаєнко ми зустрічаємося в Києві, коли я приїжджаю, іноді спілкуємося телефоном.

– Які сцени вам важко давалися? Як взагалі вживалися в роль?

– Психологічно важкою була сцена втрати чоловіка, де моя героїня приходить додому, починає знімати одяг у ванній та прати його. Емоційно дуже багато віддаєш і потрібно тримати цей стан, адже сцену треба зняти кілька разів із різних ракурсів. Можливо, є актори, які можуть вмикатися технічно, та я поки що таким мистецтвом не володію.

Ще було складно зняти сцену, коли моя героїня слухає радіо, де оголошують про початок війни, і в неї збігає молочна каша. Так-от, каша ніяк не збігала! Вже там щось і підсипали в неї, а я сиділа й мусила триматися, відігрувати певний стан. Це радше кумедна історія, бо ми думали, що витратимо десять хвилин, а натомість згаяли кілька годин на одну лише сцену.

Я люблю зануритися в певний історичний період, щоб глибше все розуміти. Звісно, Олеся надсилала мені багато цікавого матеріалу: документальні та історичні фільми, лекції про пісню "Щедрик" та про композитора Миколу Леонтовича, але загалом вона давала максимальну свободу. Не було такого: "Робіть мені так, так і так". Вона просто розповідала, як це бачить, і довіряла нам. У неї є режисерська інтуїція та хист тонкого психолога: вона веде тебе так, щоб дістати саме серце, щоб достукатися до самої глибини...

– Чи слідкуєте за українським кіно?

– Я була на Одеському кінофестивалі на прем' єрі фільму Павла Острікова "Ти – космос", на який дуже чекала і писала всім своїм друзям, щоб обов'язково пішли. Також сподобалися фільми: "БожеВільні" Дениса Тарасова, "Яса" Сергія Маслобойщикова, "Сірі бджоли" Дмитра Моєсеєва та "Дім за склом" Тараса Дроня.

– Чи спілкуєтеся з українськими колегами, які також проживають у Лондоні? Наприклад, Кариною Химчук.

– Ні, я не знайома з нею, бачила лише у фільмі Мирослава Латика "Королі репу". Я живу в Лондоні лише близько двох місяців, тому ще не встигла познайомитися.

– Чи пропонували вам іноземні агентства роль "хорошої росіянки"?

– Так, але спочатку завжди пропонують кастинг, тобто треба пройти певні етапи відбору. Була одна пропозиція, про яку я не можу розповідати, бо підписувала документи про нерозголошення. Можу лише сказати, що то був фільм про радянський період, та мені все одно зовсім не хотілося до цього торкатися.

Пізніше надсилали роль української повії, яка в деяких сценах спілкується російською. Мені не сподобався сценарій: я не хотіла втілювати персонажа, де розмиті межі між українцями та росіянами, ще й у міжнародному проєкті. Мені важливо, щоб нас сприймали як дві різні нації, тому не хотілося створювати образ українки-повії в контексті того сценарію.

Наприклад, коли я вперше спілкувалася з Томом Гопкінсом, то обережно розпитувала, про що буде фільм, яким він бачить кінцевий результат. Я тоді навіть не знала, що він співпрацює з українською сценаристкою Катериною Пайдою, яка його консультувала, – цю історію вони створювали разом. Я хвилювалася, що ірландці не відчувають усю глибину цієї теми. Крім того, не хотілося хайпу, бо тоді всі знімали фільми про російсько-українську війну. У цьому питанні теж треба було дуже обережно обирати матеріал. Коли я зрозуміла, що цей фільм про війну, але передусім це історія двох сестер та їхніх взаємин, – погодилася. Дотепер його показують на різних кінофестивалях.

– Яка відмінність у роботі між українськими та іноземними режисерами?

– Мені здається, що різниці немає – є лише відмінність у підході кожного режисера. Тобто значення має не національність, а бачення людини, тому що робота режисера з актором – це передусім психологічна історія.

– Чи знайомите іноземців з українською культурою?

– Коли на Різдво всюди лунає відома на весь світ пісня Carol of the Bells ("Щедрик"), я розповідала всім, що це українська щедрівка, написана нашим композитором Миколою Леонтовичем. Ірландці були шоковані. А ще коли я знімалася в короткому метрі Below the Window, то запропонувала додати українську колискову "Ой ходить сон коло вікон", яку я наспівувала, заколисуючи дитину. Згодом її навіть обрали саундтреком до фільму.

Крім того, я познайомилася з ірландськими музикантами, які якось запросили мене в паб заспівати наших пісень. Ми зібрали українців та ірландців і разом співали свої традиційні твори. Таким чином я знайомила їх із нашою музикою. Я досі підтримую зв'язок із музикантами – вони люблять поспілкуватися про політику та інші теми.

– Неодноразово доводилося чути, як європейці намагаються перекласти всю відповідальність за війну в Україні лише на російську владу, а народ, мовляв, є "жертвою". Таку думку висловлювала нам в інтерв'ю і письменниця Ірена Карпа, яка багато років живе у Франції, і одна відома португальська акторка. В Ірландії чи Англії вам щось подібне говорили?

– Ірландці нас дуже підтримували, співчували. Можливо, тому, що вони переживали схожу ситуацію у своєму становленні та боротьбі за незалежність, і їм ця тема близька. Щоб вони прямо казали щось подібне [про "хороших росіян"], я не чула, але така думка іноді в них пробивається. Напевно, тому, що війна в Україні сприймається ними як абстракція – це ж відбувається не з ними. А для українців це життя, вони живуть у цій війні, у цьому стані.

Не можна казати, що винна лише російська влада. Виходить, вони перекладають відповідальність тільки на неї, а як же суспільство? Воно ж теж несе відповідальність за свій вибір, за бездіяльність чи мовчання. Хіба може бути так, що за всю країну відповідає тільки одна людина?

– Чи відчуваєте, що іноземці втомилися від новин про Україну?

– Я не помічаю втоми, радше – певну байдужість. На початку великої війни ірландці активно цікавилися нашими справами; дехто з них досі пише мені, підтримує. Здебільшого це представники старшого покоління, адже молодь більше зосереджена на власних справах

Часом траплялися кумедні, а подекуди й образливі стереотипи: ніби ми жили ледь не в печерах і користувалися лише кнопковими телефонами. Один чоловік мене неабияк розлютив зауваженням про те, як нам "пощастило" опинитися в Ірландії. Я тоді прямо запитала: "Ви справді думаєте, що ми мріяли покинути все, залишити улюблену роботу й починати життя з чистого аркуша у чужій країні?". Це його дещо протверезило.

Ірландія – чудова, але я переконана, що кожен українець прагне додому. У нас дивовижна країна й надзвичайні люди. Попри війну, ми продовжуємо розвиватися: відкриваємо бізнеси, знімаємо фільми, створюємо проєкти. І щоразу виникає думка: якби не цей сусід, ми б уже досягли неймовірних висот...

– З якими труднощами довелося зіштовхнутися за кордоном?

– Найважче давалася англійська мова – спершу я зовсім нічого не розуміла. Бачила, як знайомі українки швидко "вбирали" мову самостійно, навіть без допомоги педагогів. Мені ж доводилося наполегливо працювати: займатися з викладачами, дивитися мультики та серіали в оригіналі, щоб мова постійно була на слуху

– Зате українська мова у вас чудова. Ви завжди нею спілкувалися?

– Мій тато родом із заходу України, тому наполягав, щоб я навчалася виключно в українській школі. На той час їх було небагато, але ми все ж таку знайшли. Згодом я закінчила театрально-художній коледж, де викладання також велося українською. Потім була робота в Дніпровському національному академічному музично-драматичному театрі імені Т. Г. Шевченка – я грала у виставах рідною мовою.

Попри це, в побуті довгий час переважала російська. Остаточно ми з чоловіком перейшли на українську вже після повномасштабного вторгнення. Звісно, це непростий шлях, але я щиро стараюся.

– Що вас найбільше здивувало за кордоном?

– Мені дуже подобається, як живуть літні люди за кордоном: вони захищені й можуть дозволити собі, наприклад, поїхати на вихідні в готель. В Ірландії є місця, куди старше покоління приїздить саме на вікенди. У кожному такому готелі обов’язково є бар, де грають музиканти, а люди співають, танцюють, спілкуються і просто живуть своє прекрасне життя. Бари для них – це все, що в Ірландії, що в Британії (усміхається).

Дуже хочеться, щоб і в Україні літні люди могли так само подорожувати й не думати про базові потреби: житло, харчування чи медицину. Кожна людина заслуговує на цей спокій, щоб мати простір для доброти та любові. А ще – на відчуття безпеки, те, чого нам зараз так бракує.

– На початку нашої розмови ви згадували про роботу в кав’ярні. У Лондоні ви вже не працюєте офіціанткою?

– Я працювала баристою в Ірландії. Мене взяли без досвіду, всьому навчили, і за якийсь час я навіть стала менеджеркою. Тоді подумала: нарешті моя вища освіта за спеціальністю "Менеджер-економіст" знадобилася! (усміхається). Це був непростий досвід, адже з математикою я не товаришую, тож довелося з творчої сфери піти в організаційну, ще й з матеріальною відповідальністю. Спочатку я взагалі відмовлялася – мовляв, у мене мова недосконала. На що мені відповідали: "Вона у тебе прекрасна!" (сміється).

– А власниками кав'ярні були ірландці?

– Так.

– Ви більш сором'язлива чи наполеглива?

– Чесно кажучи, у мені є таке дивне поєднання: я ніби й сором'язлива, але водночас дуже вперта та цілеспрямована. Якщо мені чогось хочеться, то обов'язково пробую, проте мені бракує рис для нетворкінгу. Почуваюся ніяково через те, що маю представляти себе як продукт – від цього мені некомфортно, але я над цим працюю. Водночас із людьми не з моєї професійної сфери я набагато відкритіша.

– Чим займаєтеся сьогодні?

– Знаєте, оце відчуття – "синдром самозванця" – у мені досі присутнє: усе здається, ніби я ще недостатньо знаю. Я постійно навчаюся, навіть зараз здобуваю магістерський ступінь із перформативного мистецтва, бо однієї вищої освіти мені замало. Час такий – усе дуже швидко змінюється. Це не так, як було 10-20 років тому, коли здобув професію і потихеньку в ній розвиваєшся. Сьогодні світ інший, тому треба постійно вдосконалюватися, щоб бути корисною.

Зараз відбувається трансформація моєї діяльності. Насправді це дається досить важко. Певний час я взагалі перебувала в доволі депресивному стані. Зараз уже наче з’явився ресурс, можу працювати, але поки не до кінця розумію, у якій саме формі має проявлятися моя творчість.

– Своє професійне майбутнє бачите за кордоном чи в Україні?

– Чесно кажучи, я готова хоч зараз поїхати в Україну. Сподіваюся, що, можливо, ближче до літа стане спокійніше. Але ми плануємо собі завжди одне, а виходить інакше...

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю із зіркою культового фільму "Кримінальне чтиво" Марією де Медейруш – про роль української лікарки, справжнього Брюса Вілліса та зйомки з путіністом: "У цій жахливій війні думаю про Одесу".

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з режисером Ростиславом Держипільським – про містику "Довбуша", прокляття гуцулів та родичів в окупації: "Розмовляти російською – це показник рівня інтелекту".

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!