Блог | Які поступки і за яким правом? Головне питання навколо переговорів з Кремлем
Будьте першими у курсі головного — підпишіться на Новини на OBOZ.UA у Google
Коли міжнародне право заважає політичним планам, його починають не виконувати, а обходити.
Саме це сьогодні виглядає як одна з найнебезпечніших тенденцій навколо російсько-української війни.
У період президентства Дональда Трампа бачимо численні телефонні розмови з путіним, прийом арештованого злочинця на власній території в супереч міжнародному праву, заяви про дружбу з диктатором, неодноразово повідомлялося про різноманітні неофіційні контакти щодо можливих переговорів між Україною та росією. Незалежно від того, хто саме був їх учасником, виникає принципове питання: чому дедалі частіше акцент робиться не на виконанні міжнародного права, а на пошуку політичного компромісу з державою-агресором?Відповідь може бути очевидною.
Ще у 2017 році сам Дональд Трамп підписав закон CAATSA. Відтоді він став федеральним законом США і частиною американського національного законодавства. Його логіка проста – притягнення росії до відповідальності та системний санкційний тиск за агресивну політику.
Водночас Статут ООН, численні резолюції Генеральної Асамблеї ООН, рішення Міжнародного Суду ООН та інші міжнародно-правові акти також вимагають не переговорів про розподіл української території, а припинення агресії та повного відновлення територіальної цілісності України.
Саме тому офіційно доручити комусь вести переговори, результатом яких могли б стати поступки агресору всупереч міжнародному праву, означало б поставити під сумнів власні законодавчі та міжнародні зобов’язання. У звʼязку з цим Трампом було запропоновано підкилимну роботу "консультацій" Стіва Віткоффа і Джарольда Кушнера, які не мали офіційного державного мандата – ціль яких була очевидна цілому світу – їх суцільні консультації з путінським режимом з метою тиску на Україну, підписати "мирну угоду" з кремлем, поступитись територіями, щоб у майбутньому путін включив хвилю власного "відбілювання" із заявами, що Україна не жертва агресії, а "сторона" конфлікту, оскільки пішла на поступки, визнала свою "провину" і підписала мирну угоду на умовах кремля. Очікувані наслідки такого фіналу – були би очевидними.
І ось тепер, після словесного бомбардування, досягнення мети, що світ уже звик до такого розкладу поза межами права, ми бачимо новий, але вже небезпечніший етап.
Марко Рубіо, який сьогодні обіймає посаду Державного секретаря США, розуміючи абсурдність ініціатив – вже офіційно говорить не про необхідність виконання рішень міжнародних судів, не про виконання резолюцій Генеральної Асамблеї ООН, не про примушення агресора до припинення війни, а про необхідність "відновлення переговорів", а це вже не "приватні особи", а офіційний представник.
Одночасно Дональд Трамп заявляє, що і Зеленський, і путін повинні піти на поступки і як за сценарієм таку ж риторику підтримує Марко Рубіо.
Постає питання.
Які саме поступки і по якому праву ?
Чи йдеться про поступки держави, яка захищається відповідно до статті 51 Статуту ООН?
Чи про поступки територіями?
Чи про відмову від жертв агресії, від мільйонів українських громадян, які перебувають під окупацією чи у вимушеній міграції, від десятків тисяч сиріт, викрадених дітей, полонених над якими тривають суцільні катування ?
Чи про фактичне визнання результатів агресії?
Якщо саме це мається на увазі, тоді світові пропонують не мир.
Світові пропонують легалізувати наслідки агресії.
Історія вже знає подібні приклади.
У 1938 році також говорили про компроміс заради миру.
Теж пропонували поступитися територіями.
Теж пояснювали це необхідністю "зберегти мир".
Результатом стала найбільша війна в історії людства.
Саме після цього було створено сучасне міжнародне право, щоб жодна держава більше не могла отримати винагороду за агресію.
Саме тому були ухвалені поправки до Римського статуту в Кампалі, які визначили злочин агресії та встановили кримінальну відповідальність за планування, підготовку, ініціювання або здійснення акту агресії лідерами країн, які контролюють або керують політичними чи військовими діями держави.
Крім того, міжнародне кримінальне право передбачає відповідальність лідерів країн за окремі форми сприяння, підбурювання або іншої допомоги у вчиненні міжнародних злочинів.
Саме тому кожен світовий лідер повинен усвідомлювати: політична доцільність ніколи не може підмінити міжнародне право.
Сьогодні питання стоїть вже не лише про Україну.
Питання стоїть про те, чи отримує агресор винагороду за окупацію, а жертву примушують до "поступок".
Бо якщо сьогодні змусити Україну поступитися агресору, – це буде крахом міжнародного права і злочином перед світом !
Ми застерігаємо від сприяння агресору.
Історія має властивість повертатись через роки до ганебних вчинків і злочинів, скасовувати всі без винятку протиправні рішення, які були прийняті під тиском і притягувати винних до відповідальності.
Не дозвольмо одній людині перекреслити міжнародне право.
