Блог | Мерц проти німецьких ілюзій

5 грудня 2025 року Бундестаг ухвалив новий закон про військову службу. Тут ішлося не про новопридбану силу, а про визнання. Німеччина нарешті визнала те, чого уникала багато років. Тепер кожен вісімнадцятирічний юнак зобов'язаний заявити про готовність служити; жінки можуть добровільно вступати, а якщо охочих виявиться недостатньо, держава проведе жеребкування. Той, хто стежить за Європою, розуміє причини. Росія наступає, НАТО стурбоване 2029 роком, а Бундесвер негласно визнає власну неготовність.

Відео дня

Ще показовішою була суспільна реакція: вулиці заповнилися гаслами відмови, молоді люди перетворили ухилення на чесноту. Мене тривожили не самі протести, а гордість — переконаність, що відмова від відповідальності є моральною перевагою. Тим часом ті, хто давно вийшов із призовного віку, аплодували з безпечних балконів, насолоджуючись захистом, який вони більше не хочуть забезпечувати. Це було неминуче. Німеччина десятиліттями вселяла своїй молоді, що національна ідентичність небезпечна, гордість підозріла, а впевненість веде до катастрофи. Неможливо вимагати від людей, вихованих у недовірі до власної країни, щоб вони її захищали. Коли підліток заявляє, що віддав би перевагу окупації перед службою, я чую не ідеалізм, а виховання.

До цього додається поверхневий гуманізм, що зникає при перших же випробуваннях. Він виходить із припущення, що світ безпечний — поки протилежного не доведено. Найяскравіше це видно в пропалестинських натовпах: відвертий антисемітизм, замаскований модними чужими гаслами; "співчуття", яке служить прикриттям рухам, що зневажають свободи, якими вони користуються. Це не моральна ясність — це спектакль. Німеччина побудувала систему, розраховану на доброзичливість; вона руйнується відразу, щойно доброзичливість зникає.

Демографія лише посилює кризу. Населення скорочується, а імміграцію розглядали як тимчасову латочку, а не спосіб побудувати націю. Багато приїжджих з Близького Сходу і Північної Африки не тікали від катастроф — вони приїхали за благами багатої держави, яка майже нічого не вимагає натомість. "Інтеграція" перетворилася на анкети та довідки, а не культурний процес. Паспорт не створює лояльності, і діти, народжені тут, нерідко радикалізуються онлайн, вбираючи ненависть гостріше, ніж їхні батьки. Країна, яка відмовляється визначити себе, залишає молодь відкритою для будь-яких сторонніх впливів. Але є й інші європейці, які шукають зарплати і стабільність, але насміхаються над суспільством, у якому живуть, але на якому паразитують. Вони ставляться до Німеччини як до готелю без правил: комфорт приймають, презирство вихлюпують.

Бундесвер лише віддзеркалює це розкладання: призовники зникають так само швидко, як з'являються, техніка занепадає, дисципліна слабшає. Розмови про прив'язку громадянства до служби звучать як паніка, а не стратегія — тривожний сигнал того, що держава більше не довіряє власному населенню.

Фрідріх Мерц хоча б визнає проблему — і вже цим виділяється на тлі інших Європейських лідерів. Але визнання марне без рішучих дій. Якщо він не почне діяти жорстко і негайно, порожнечу, залишену центром, займуть радикали. М'які формулювання не врятують країну, у якої більше немає часу на ілюзії. Радикали вже кружляють поруч. З одного боку — ліві натовпи, що імпортують ненависть; з іншого — неонацисти, які ніколи по-справжньому не зникали. Вони зневажають один одного, але живляться однією слабкістю: Німеччиною, невпевненою у власній легітимності. Тим часом політичний центр повторює ритуальні вибачення, які нікого не вчать і нікого не захищають.

Я живу в цій країні. Я бачу ці тріщини. Я знаю, як швидко рухається історія, коли суспільство втрачає віру в себе. Є різниця між пам'яттю про минуле і ланцюгами минулого. Нація, яка не може пояснити, навіщо їй існувати, не може очікувати, що її захищатимуть — ні громадяни, ні іммігранти.

Дискусія про загальну службу — не про те, хто має служити. Мова про те, чи вірить Німеччина, що вона заслуговує вижити. Армії розвалюються без почуття приналежності. Демократії руйнуються без спільної історії. Ніщо не тримається без інстинкту захищати свій дім.

Загроза не стоїть біля кордону — вона вже в наших вітальнях. І якщо Німеччина не відновить свою силу, її майбутнє вирішить хтось інший.

Важливо: думка редакції може відрізнятися від авторської. Редакція сайту не відповідає за зміст блогів, але прагне публікувати різні погляди. Детальніше про редакційну політику OBOZ.UA – запосиланням...