Наші матері, висушені, випиті до дна і відлюблені

11.5т

У День Матері проситься ось цей уривок із роману-вибуху "№1": Присвячується не стільки матерям, скільки дітям.

...Вона, сама того не розуміючи, мене розуміла навіть тоді, коли я сам себе не розумів. Шкода, що дітям не дано від самого малечку бачити у своїх матерях людей. Гувернантка, яка прала і прасувала одяг. Кухарка, яка готувала запіканки. Медсестра, яка заліпляла пластирем розвалене чоло. Вчителька, яка перевіряла щоденник і приймала декламацію віршів. Прибиральниця, яка ніби зрослася з віником. Я й досі несу в собі гірку провину за те, що багато років сприймав маму саме так. Коли я бачив сум чи сльози в її очах, то був переконаний, що вся причина – в мені, в моїй нечемності. Діти – несусвітні еґоїсти, вони вважають себе центром галактики. Я тоді ще не знав, що сум у маминих очах буває не через мене. Що вона має свою власну історію, БЕЗ мене і ДО мене. 

Одного літнього дня я ненароком налетів на двері, скло поранило долоню, потекла кров. Прилітаю до мами, весь схвильований. 

- Що? Знову?

Мама більше нічого не говорить. Долає кімнатну відстань одним рухом. Бере мою руку в свої руки. Бережно, філіґранно. Приблизно так несуть весільний бісквітний торт. Веде до умивальника. Включає холодну воду. І змиває кров. Мовчанка. Тихо, лише я нерівно посопую, тамуючи біль. Переді мною досі стоїть ця проста, буденна картина. Вона тримає мою руку. Мовчки. Зосереджено. Відсутньо. Думає про щось своє і глибоке. Вода струменить на долоню. Вона ганчіркою дуже повільно, тримаючи мою руку обома своїми крильми, промиває місце рани. Обережно. Любовно. Ніжно. Мабуть, ось так Ісус мив ноги своїм апостолам....

...Тоді я був її власником, господарем, паном, головнокомандувачем, вождем. Я просто присвоїв її, покрив тінню свого існування, обліпив із голови до ніг своїм копірайтом і патентними знаками. Я взяв від неї все до останку. Я випив її до останньої краплини – і пішов жити в дорослість. А її лишив позаду. Висушеною, викрученою, використаною, відлюбленою. 

...Я помру з цією виною. Бо почав будувати все на свій розсуд – а вона так і зосталася в царстві своїх банячків, тарілочок, термосів, закутана в теплий светр навіть тоді, коли надворі липень. Взута в синтетичні тапочки, підперезана неопреновим поясом від остеопорозу, вона переходиться будинком покинутих речей, перекладає предмети з моїми відбитками, слухає пооббивані мною стіни – вона є старою розлогою липою, до якої я постійно вертаюся, щоби знову покинути. Вона винувато крутиться, тупцюється, переминається довкола мого теперішнього життя – і боїться увійти, соромиться своїх болячок, відчуває свою зайвість, багато чого взагалі не розуміє, але довіряє так само, як я колись довірив їй промивання рани. 

...Наші матері, висушені, випиті до дна і відлюблені, так і залишаються на своїх вершинах пережитого, і з часом ці вершини маліють і дрібніють, перетворюючись на незначні пагорби, тому що час обтинає гострі кінці. Ми, ідеологи щоденних потрясінь, дуже швидко переростаємо своїх мамів, гордо крокуємо назустріч новим стресам і не розуміємо розміреності їхнього життя. Нам стає нудно й нецікаво вже на другий день, ми шукаємо в гі*ні шкварку, і завжди знаходимо, і дивуємося, чому життя наших матерів є таким безвідходним, чому вони споживають одну й ту саму річ чи емоцію впродовж усього життя і не можуть її викинути на смітник. Ми точно впевнені, що нас чекає зовсім інша доля, що циркуль часу не залишить на нас болючих подряпин і ми не будемо ходячими музеями діагнозів...

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Присоединяйтесь к группе "Обозреватель Блоги" на Facebook, следите за обновлениями!

Наши блоги

Последние новости

Загрузка...