Блог | Новая элита Украины: почему она будет с военным прошлым и почему по-другому никак

Понятие "элита" в Украине долгое время было, как ГМО. Ею называли тех, кто владел капиталом, контролировал медиа, имел доступ к политическим решениям и погряз в коррупционных схемах. Фактически речь шла не об элите, как ответственной группе, а о касте сибаритов в слабом государстве. Война радикально все изменила. Впервые за многие десятилетия украинское общество получило реальный критерий отбора: не доступ к ресурсам, а участие в защите страны и общества. И это не эмоциональный сдвиг, а тектонический. Всегда после экзистенциальных войн государства формируют новый правящий и управленческий слой с военным опытом. Причина проста: война – самый жесткий механизм селекции, который одновременно проверяет компетентность, психологическую устойчивость, способность к управлению, готовность брать на себя ответственность.

Далее текст на языке оригинала.

Війна, як фільтр

У мирний час еліти формуються переважно через економіку: накопичення капіталу, преміальну освіту, соціальні зв’язки, доступ до інформації. Але ці способи не перевіряють головного – здатності діяти в умовах ризику для самого існування держави, а також – якими є справжні внутрішні цінності людини. Війна ж створює унікальну ситуацію, коли рішення мають безпосередні наслідки у вигляді життя або смерті, а відповідальність не може бути делегована або схована. Реальні переконання і цінності оголюються і усім стає видно хто ти: "кіборг", який добровільно летить на ротацію в оточену Азовсталь чи колишня попса, яка з-за кордону "шкодує", що не в окопах. Саме тому значну частину елітного "сміття" перші вибухи війни здули за кордон. А те, що лишилось, практично зникло з публічного простору.

Соціологічні дослідження після великих воєн показують схожий ефект у різних країнах: ветерани стають найбільш активною групою у державному будівництві. Причина не лише в моральному авторитеті. Війна формує специфічний тип мислення: орієнтацію на результат, мінімізацію хаосу, розуміння реальної вартості ресурсів, нетерпимість до безвідповідальності.

Військові – це суперові організатори і управлінці. Хто, як не вони, на фронті з нічого роблять щось. Вони пройшли все – від побудови елементарної інфраструктури для виживання в окопі і до потужної логістики та систем, які тримають фронт і все, що біля нього. Крім того, військові – найбільш згуртована спільнота. Оскільки, всі у ній зіткнулись з одними і тими ж викликами, і несли однакові втрати. А тому, якщо управлінську систему держави освоять люди, які пройшли горнило фронту – то неможливо уявити "феодальну" гризню між ними за бюджетний пиріг чи якісь сфери впливу.

Український історичний прецедент

Україна вже не раз намагалася створити власну еліту в умовах війни. Період 1917–1921 років – ключовий приклад. Формально УНР мала інтелектуальну еліту: публіцисти, історики, юристи, соціалісти-теоретики. Але реальна державна спроможність формувалася через військові структури. Симон Петлюра, Євген Коновалець, Юрій Тютюнник, Михайло Омелянович-Павленко були не просто командирами. Вони одночасно виконували функції міністрів оборони, дипломатів, кризових менеджерів. Фактично українська держава тоді існувала настільки, наскільки існувала її армія.

Проблема полягала в тому, що військова еліта не встигла перетворитися на стабільну політичну та управлінську верству. В результаті після поразки УНР ця еліта або загинула, або емігрувала, або була фізично знищена.

УПА, як приклад еліти без держави

В минулому столітті найціліснішою українською елітою фактично стала УПА. Це була структура, яка поєднувала військову, політичну, адміністративну та освітню функції. Командири УПА не лише воювали, але й:

* організовували підпільні школи

* створювали систему фінансування

* підтримували медичну службу

* вели пропаганду

Роман Шухевич є типовим прикладом такої еліти. Він одночасно був стратегом, організатором, символом і практичним керівником. Це була еліта, яка не мала доступу до ресурсів, але мала максимальний рівень самопожертви та дисципліни.

Український історик Іван Сварник, який наразі є директором Львівської обласної наукової бібліотеки нагадав, що саме завдяки військовим перша українська держава отримала свою незалежність: "Військові завжди були на передньому краю у вирішальних моментах для країни. Вони справляли величезний вплив на політичне життя. Я нагадаю, що 4-й Універсал, тобто оголошення незалежності УНР було ухвалено Центральною радою виключно під тиском військових. Тоді військовий з’їзд висунув вимогу до Центральної ради – негайно проголосувати за незалежність", – зазначив Сварник.

Окремо слід наголосити на ролі військових навчальних закладів у формуванні нової української еліти. "Цвіт нації" не зростає лише в окопах. Війна є каталізатором і перевіркою, але інституційна еліта формується там, де є системна підготовка, дисципліна, стратегічне мислення та культивування відповідальності з юного віку.

А тому стратегічну елітотворчу функцію відіграють середовища, в яких поєднуються академічна освіта, військова підготовка, історична пам’ять і культура служіння. Перелік не такий і великий – київські військові Ліцеї імені Івана Богуна, Ліцей №23 "Кадетський корпус", львівський Ліцей імені Героїв Крут, Одеський морський ліцей тощо.

"Військово-патріотичне виховання – це те, що відрізняє військові ліцеї від традиційної школи. Це принципово важливо: держава не може спиратися лише на героїзм воєнного часу. Їй потрібні офіцери, управлінці, аналітики, дипломати з внутрішнім кодексом честі та розумінням цінності держави, як системи. Саме у таких ліцеях формується раннє усвідомлення того, що служіння – це не романтика, а професія і відповідальність. Історично всі успішні держави інвестували в такі інституції: від прусських кадетських корпусів XVIII століття до сучасних ізраїльських військових шкіл", – вважає директор Київського Ліцею №23 "Кадетський корпус" Наталія Головіхіна.

Не ми перші, не ми останні...

США після Другої світової

Після 1945 року американська політична еліта майже повністю складалася з ветеранів. Президент Дуайт Ейзенхауер був верховним командувачем союзних військ у Європі. Джон Кеннеді – офіцером ВМС. Більшість сенаторів і губернаторів мали військовий досвід. Ці люди створювали систему міжнародних союзів, ядерного стримування, економічного зростання. Вони мислили категоріями стратегічної безпеки, а не лише економічної вигоди. Саме це дозволило США уникнути ізоляціонізму і стати глобальним лідером.

Ізраїль

Ізраїльський випадок є ще більш показовим. Майже всі прем’єр-міністри Ізраїлю мали військове минуле: Давид Бен-Гуріон, Іцхак Рабін, Аріель Шарон, Ехуд Барак. Армія в Ізраїлі стала головним соціальним ліфтом і водночас головним механізмом формування політичної еліти. Причина проста: держава існує в умовах постійної загрози, тому управлінська компетентність напряму пов’язана з військовою спроможністю.

Франція

Шарль де Голль – класичний приклад військової еліти, яка відновила державу після національного приниження. Саме люди з руху Опору сформували нову адміністрацію Франції, реформували армію, створили сучасну конституцію.

Чому олігархічна еліта в Україні померла назавжди?

Олігархічна еліта, яка існувала в Україні до війни, не відповідала класичному визначенню еліти. Бо:

• не була носієм довгострокового державного інтересу
• не створювала інституцій
• не мала мотивації захищати систему, яка дозволяла їй збагачуватися

Фактично це була група гедоністичних паразитів, яка використовувала слабкість держави, як джерело для свого розкішного життя. В умовах війни така модель виявилась нежиттєздатною: капітал легко вивозиться, активи зникають, а реальний ризик несуть не власники, а суспільство.

Нова еліта формуватиметься не через декларації, а через соціальну практику Вже сьогодні ветерани стають:

• мерами
• керівниками громад
• підприємцями
• менеджерами кризових проєктів
• волонтерами, які перетворюються на управлінців

Їхня перевага в тому, що вони не сприймають державу, як абстракцію чи тимчасове джерело для накопичення особистого ресурсу. Для них держава – це система виживання себе, сім’ї, сусідів, друзів..., а не спосіб збагачення. Врешті-решт, еліта будь-якої країни – це не соціальний статус, а функція. Вона виникає там, де є відповідальність за існування спільноти. В українських умовах таку відповідальність взяли на себе військові. І хоча усі вони добряче втомились від пережитого, їм все одно доведеться увійти в управлінську і політичну еліту і закріпитись там. Бо інакше туди повернуться ті, хто там вже був і наразі причаївся в очікуванні сприятливих умов.

Історик Іван Сварник каже – як тільки закінчаться бойові дії і чимало військових буде демобілізовано, найактивніші з них обов’язково підуть в політику.

"Щодо цього в мене немає ніякого сумніву. І це дуже добре. Бо досвід минулих років показав, що до тієї ж Верховної ради потрапляло дуже багато випадкових людей. Вони не мали ніякого досвіду: ні управлінського, ні політичного. І діяли відповідно. Військові, які їх замінять теж не матимуть політичних управлінських навичок, але вони їх набудуть. Проте військові – це люди з іншими цінностями. І це головне", – вважає Сварник.

До того ж, на відміну від угруповань країни-агресора, які всмоктали в себе андеграунд, що спокусився на гроші і можливість мародерити, ЗСУ стали хабом високоосвічених кадрів різних професій – вчителів, науковців, митців, юристів, економістів, фінансистів тощо. Це колосальний досвід помножений на зрощення стійкості на полі бою, кмітливості виживання, винахідливості та сили духу.

А тому Україна отримає не просто нові обличчя, а новий тип еліти – не олігархічний, не декоративний, не корупційний, а військово-громадянський. Еліту, яка розуміє ціну рішень не з економічних звітів, а з досвіду втрат. Історія показує: держави відновлюють не ті, хто вміє заробляти на слабкості системи, а ті, хто вижив у момент, коли система могла зникнути взагалі. Саме такі люди і стають справжньою елітою – не за формою, а за суттю.