Блог | Темное фэнтези о потерянной любви

Название/автор: И в горе, и радости / Максим Девизоров

Видео дня

Театр: Театр Драматургов / Театр Ветеранов

Режиссер: Алексей Гладушевский

Театр Ветеранов – это рефлексия о нашей войне в реальном времени. И драматург Максим Девизоров, и актеры театра – это военные. Поэтому даже в сказке-мистерии Олексы Гладушевского "И в горе, и в радости" все по правде. Чувствуется, что в спектакль вложено много личных впечатлений, чтобы зритель не мог не верить в эту сказку.

Психіатр Олівер Сакс, що вивчав посттравматичні розлади, неодноразово описував ескапізм, втечу від реальності як один з механізмів захисту психіки. Один з його пацієнтів міг "подорожувати" за межі планети, а потім доповідати лікарям про інтер’єри марсіанських палаців. Інший "ховався" - не виходячи з палати - у рідне італійське село Понтіто, і міг з пам’яті відтворити кожну його вулицю, кожен будинок. Іноді пацієнти вважали себе персонажем фільму чи книги, а все що з ним відбувається – ілюзією. Режисер Олексо Гладушевський зм'якшує реальність цим же прийомом. Перекладає радіоповідомлення артилеристів та любовне листування на мову казки. Та це не світ діснеївських принцес, а сурове темне фентезі, на кшталт "Гри престолів" Мартіна чи "Першого закону" Аберкромбі.

Фабула у "І в горі, і в радості" - під пару жанру казки – досить проста й життєва. Головний Герой (Григорій Наумов) відправляється на фронт добровольцем, щоб захистити Дівчину (Марія Краснощок). А Дівчина - щоб почувати себе у повній безпеці - відправляється на режисерські курси в Лондон. Якнайдалі від сирен, прильотів балістики та начинених вибухівкою дронів. Можливо, буде жити в одному домі з Камбербетчем. Але розставання не робить відносини міцнішими. В проміжку між прильотів Герой чує голосове з берегів Темзи: "Ти і не збирався повертатися! Бо якщо чоловік ХОЧЕ бути з жінкою, але НЕ МОЖЕ - значить він не хоче!"

Цінність "І в горі, і в радості" - як складена та запакована ця історія. По-перше, це різнопланова постмодерністська п’єса. Драматург Максим Девізоров за рецептами Маркеса переплітає світи казковий та реальний. Тут заграють з архетипічним символізмом. Персонажі у казковому світі отримують відповідні аватари: Герой - Принца, Дівчина – Принцеси, а досвідчені побратими Героя –  Русалів (Андрій Карпов й Максим Девізоров) та Русоріза (Левкун Микола). Звідти в тексті знаходиться місце для мешапів – невиділених цитат – з Андерсена. А ще з паралельного нашому виміру ми чуємо голоси чорних чаклунів (Артем Волков) та валькірій (Діана Мироненко, Ніколь Мацкул, Анастасія Пустовіт). І це потойбіччя лише підкреслює життєвість сюжету.

Друга принада вистави – різноплановість постмодерністської постановки. Світло, звук, дим, елементи мюзиклу й алхімічна символіка… Особливість театрального мистецтва – в його одномоментності. Команда митців працює місяцями над виставою, щоб порадувати глядача годину. Дуже важливо, щоб глядач оцінив старання й цю годину спільного з театром життя запам’ятав. Режисер Олексо Гладушевський і сценограф Віталій Кравець з надзадачею запам’ятатись справляються. Вистава настирно проникає у свідомість глядача, щоб він – як і персонажі – втратив здатність відрізняти реальність від казки.

На жаль - на відміну від дитячої казки - у темному фентезі не всі сюжетні лінії закінчуються по-доброму. Не всі персонажі дотягнуть до фіналу, не всіх дочекаються з війни (яка ще і не скінчилась). Більшість моральних питань залишаться без відповіді, а поняття справедливості зовсім поза канонами цього жанру. Темне фентезі підкупає саме правдоподібністю.

Після вистави були думки, "що багато українок, на відміну від Принцеси, чекають чоловіків з фронту. А тут відчувається особиста образа чоловіка". По-перше, хтось чекає, а хтось не дочекався. Почуття образи не є монополією жінок: чоловіки теж люди й здатні відчувати той самий спектр емоцій. Тому через мистецтво і діляться про наболіле. Й доросла, якісна драматургія - це як раз про наболіле. Бо в її основі драма – ситуація, коли кожна зі сторін права.

По-друге, не даремно у виставі стільки часу приділяється Русорізу. Його номер зі скиданням русалчиного хвоста глядач точно не забуде (і не пожаліє оплесків). Особиста історія актора Миколи Левкуна – бійця загону спецпризначення, що отримав порання біля Торецька у 2017 році, - наочний приклад, що жінки вміють чекати й любити. Саме тому – ламаючи четверту стіну – дружина Левкуна Юлія грає у виставі саму себе.

Попри загальну безрадісність - як і притаманно казці - у вистави щасливий кінець. Зверніть увагу на образ Оповідача, на ім’я його сина, якому він розказує казку. Оповідач не даремно з’являється лише на початку та у кінці історії. І задача персонажа не тільки вивести на сцену характерного актора Павла Власенко. Оповідач тут для надії: що в Героя все складеться, як він бажає; що Герой з побратимами воюють не дарма.

Якщо хочете, щоб театр дивував тим, чого ви ще не бачили, – то Гладушевський як раз спеціалізується на неординарних, експресивних речах. Також неодноразово хвалив Театр Драматургів за схильність до авангарду, отже не дивно, що саме в його стінах ставлять "І в горі, і в радості". Проєкт "Театр Ветеранів" складається з акторів-віськових, тут говорять про війну з перших вуст, без посередників. В правдивості їх історій сумнівів не виникає. Навіть хочеться, щоб це була лише казка. Але часи, у які нам довелось жити, - моральною суперечливістю та жорстокістю - більш схожі на темне фентезі.

Важно: мнение редакции может отличаться от авторского. Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов, но стремится публиковать различные точки зрения. Детальнее о редакционной политике OBOZREVATEL поссылке...