Блог | Посмертная "презумпция виновности": кто разрешил ТЦК судить погибших защитников
Будьте первыми в курсе главного – подпишитесь на Новини на OBOZ.UA в Google
Прочитала на "Громадському" ошеломляющий материал, который просто не оставляет права молчать. Урна с прахом 26-летнего ветерана Михаила Алексеевского полтора года ждала захоронения только потому, что парню, который прошел через ад войны и получил тяжелые ранения под Волчанском, ТЦК отказал в проведении военного ритуала и предоставлении места на Аллее Славы. Причина – факт СЗЧ, оформленный частью в то время, когда тяжелораненый 26-летний воин после госпиталя оставался в киевском общежитии, где у него и остановилось сердце. Система оказалась неумолимой: нет справки о выполнении служебных обязанностей в момент смерти – нет почестей, флага на гробу и человеческого уважения. Это не просто бюрократия, это страшный, циничный приговор самой идее справедливости, который наказывает не умершего воина, а его скорбящую семью, лишая ее права на достойную память.
Далее текст на языке оригинала.
З юридичної точки зору це не просто несправедливість, а пряме посадове свавілля. Відмова у похованні в секторі військових поховань через СЗЧ – незаконна. Стаття 23² Закону України "Про поховання та похоронну справу" не містить жодної такої підстави! Закон визначає вирішальним факт захисту України та наявність бойового шляху, а не конкретні обставини смерті. Проте посадовці на місцях керуються не Законом і не Конституцією України, яка в статті 19 зобов'язує діяти виключно на підставі та у спосіб, визначений законами, а не чиновницькими інструкціями й усними циркулярами.
Факт СЗЧ чи рапорт частини – це не обвинувальний вирок суду! Відмовляти у честі на підставі усної "відомчої практики" – це позасудове посмертне покарання, яке не передбачене жодним нормативно-правовим актом.
Тут оголюється й ганебний подвійний стандарт. Живим бійцям у СЗЧ держава на законодавчому рівні дає шанс повернутися без наслідків, визнаючи складність ситуації, виснаження та ПТСР. Держава ніби каже: "Ми у вас віримо". Але як тільки людина помирає, система миттєво включає "презумпцію винуватості". Мертвий воїн уже не може за себе заступитися. До того ж за цим нерідко стоїть банальний безлад у самих частинах: коли командири "на словах" відпускають пораненого бійця додому чи на лікування, а при найменшій перевірці – миттєво подають рапорт про СЗЧ, вигороджуючи власні спини й перекладаючи відповідальність на солдата.
Світова практика показує зовсім інший рівень поваги до захисника. У США військово-поховальні почесті й право на поховання на меморіальних цвинтарях базуються на статусі ветерана. Позбавити військового честі можна виключно за вироком військового трибуналу – через так зване "нечесне звільнення" (Dishonorable Discharge) за особливо тяжкі злочини. Сама по собі тимчасова відсутність у військовій частині без дозволу (американський аналог нашого СЗЧ – AWOL) без відповідного рішення суду ніколи не анулює років пролитої крові за країну. Світовий досвід вчить: держава повинна чітко розрізняти відповідальність за правопорушення й безумовну вдячність за захист батьківщини.
Україні конче потрібна повноцінна система військової юстиції та відновлення військових судів. Оцінка дій захисника, зважування його бойових заслуг проти протиправної поведінки та визначення права на ветеранські почесті не можуть бути віддані на відкуп діловодам ТЦК чи цивільним суддям, відірваним від реалій війни. Тільки військовий суд як фаховий арбітр повинен надавати правову оцінку дії чи бездіяльності командування та визначати межу між злочином і правовим статусом воїна.
Нам потрібні негайні законодавчі та виконавчі кроки, щоб зупинити це знущання над пам'яттю. Прямо закріпити у статті 23² Закону "Про поховання та похоронну справу", що СЗЧ чи незавершене провадження за статтею 407 КК України за відсутності вироку суду не є підставою для відмови у похованні у військовому секторі. Заборонити усні відмови ТЦК – будь-яке рішення має бути виключно письмовим, мотивованим та підпадати під екстрену процедуру перегляду протягом 24–48 годин.
Міноборони та Мінветеранів вже зараз зобов’язані довести до ТЦК і громад офіційне роз'яснення про те, що СЗЧ без обвинувального вироку суду не позбавляє захисника права на військові почесті.
Держава, яка не здатна віддати останню шану своєму захиснику через бюрократичні папірці, втрачає моральне право вимагати жертовності від живих.
