Блог | "Ни один сценарист или писатель не смог бы придумать то, что мы пережили"

Помогите мне сохранить эти маленькие истории в комментариях. Понимаете, это не просто истории, это чья-то жизнь.

Далее текст на языке оригинала.

Навіть якщо цього життя більше немає, навіть якщо його забрала війна, то ми хоч би читаємо та дізнаємося про цих людей через когось.

Я розумію, що ці коментарі дуже важко читати. Тим більше, зібрані в одному дописі. Я просто хочу сказати, що ваші коментарі не лише про війну та страх, вони ще й про життя.

Вони про те, що можна опинитися в страшних нелюдських умовах і залишитись живим. У всіх сенсах.

Моя колега Вероніка, під час моєї практики в Альтенхаймі, часто говорила таку фразу: "У тебе є серце". Я, думаючи, що вона хоче мене підтримати, коли в мене щось не виходило, у відповідь жартувала: "Серце є у всіх".

Насправді я зараз розумію, що вона мала на увазі.

Так ось, ці коментарі від людей, які, незважаючи на весь жах війни, через який вони проходять, все одно живуть, слухаючи своє серце. І читати їх будуть, я впевнена, ті люди, у яких, як каже моя колега німкеня, є серце.

Нижче коментарі, які я зібрала під трьома моїми дописами. Короткі історії реальних людей.

*****

"Я досі не можу забути дівчину, яку я ніколи не бачила. Я не знаю її справжнє ім'я. Вона в 25.02 2022 повернулась з Івано-Франківська в Маріуполь, щоб вивезти котів та вмовити маму виїхати. Мама медсестра відмовлялась їхати, бо не могла залишити пацієнтів.

Останнє повідомлення вона писала з підвалу.

"Згадуйте про дівчину, що поїхала рятувати до Маріуполя своїх котів".

А потім зв'язок обірвався."

*****

"В мене моя знайома поїхала до доньки в Одесу, а інша до сина на Росію. Усі живі. А наш син загинув в Маріуполі. Свою долю не обдуриш.Ми йшли втрьох.

Чоловік, я і син. Нас поранило, а він загинув миттєво.

Його сторінку у ФБ я видалила, а у Інстаграм ще є".

*****

"В моїх батьків пряме влучення в будинок, обох контужених витягнув і врятував сусід, донька загинула в "Азовсталі", захищаючи наш Маріуполь. Як ми любили наше квітуче місто,а тепер тільки попіл від згадок про щасливу пору і очі онучки дорослі і завжди сумні. Ніхто не вчив нас як з цим болем жити далі."

*****

"Вкрадені мрії, вкрадене життя. Я завжди розповідала своїм учням, що нам пощастило жити в 21 столітті, тому що не може бути війни в сучасному світі, не можуть вмирати люди, бо якійсь людожер вирішив, що він хоче жити на їхній землі. В нас сином були квитки на літак на 24 березня, ми збиралися на Кіпр. Але ми вже ніколи туди не полетим. Артема немає. Вчора була у нього на кладовище – серце завмирає від кількості прапорів. Скільки втрачених життів, скільки болю..."

*****

"Так, чорна діра все більше затягує людей. Не підіймається рука видаляти контакти з телефону, месенджери нагадують про день народження людей, яких вже немає на цьому світі. І ми згадуємо і памʼятаємо своїх рідних, знайомих".

*****

"В мене сестра з донькою виїхали з Ірпеня ввечорі 23.02.22. Її п‘ятирічна донька була на наступний ранок записана до стоматолога тут, у Києві.

А от її наречений, з дому якого вони поїхали до Києва, залишився. В перші дні доєднався до ТРО. Загинув в Ірпені в середині березня".

*****

"Моя подруга (60 річна пані) жила 20 років в Іспанії. Сама з Херсонщини. Після смерті матері в неї залишилася хата в селі, за яку вони з братом судилися.

Брат не хотів сплатити їй частину грошей, ні продати хату і розділити гроші. Всі мали свою правду і свої стопроцентові доводи.

І ось накінець призначили дату суду. На кінець лютого 22 року. Пані їде в Україну. І попадає в окупацію. Повертається в Іспанію після звільнення.

Я сиділа і слухала її. Коли плакала,коли сміялася. Вона і її брат (65 років) жили разом в тій батьківській хаті, що стояла за селом, на хуторі. Добре доглянута, з садом і з великим льохом, захованим в глибині саду.

В цьому льоху вони переховували і людей,що виходили з окупації і наших солдатів поранених.

Створили цілу партизанську сітку (пані до виїзду в Іспанію працювала вчителькою в селі, а брат був агроном).

Людина змінилася. Ну зовсім іншою приїхала.

Поїхала стара, знервована стерва боротися за свою частку, а приїхала жінка з вогнем в очах і з бажанням боротися за правду, проти маскалів і не здаватися.

А хату вона братові подарувала. Після того, що вони пережили разом, вони стали рідними насправді.

Отака історія. Ні один сценарист чи письменник не зміг би придумати то, що ми пережили".

*****

"Як же хотілося хліба! Коли ми приїхали в Бердянськ, то купили одразу батон і кожному по 3 пиріжки, ряжанку. Потім їли і не могли наїстися. А коли приїхали до родичів на Волинь, ще місяць мені весь час хотілось їсти"

*****

"Ми вмить стали бомжами в підвалі, на землі. Грязні, без води, без їжі, без тепла і світла, бо свічки закінчились.

День і ніч стало одним цілим жахом смерті. Нас вбивали всім, що стріляло, без перестану.

Ми заздрили тим, хто вибирався з цього з аду. Шансі на виживання з кожним днем вмирали.

Ми не плакали, берегли останні сили, хоч кричати хотілось. Голод, і не знаєш, що далі.

Декілька штук сушки на стіні підвалу, під потолком, щоб коти не з'їли. Це був н/з для дитини. Не забуду ніколи".

*****

"Про хліб. Думав, я один такий. До 22-го майже не їв його. А коли в березні пішки з Маріуполя дійшли до Мелекіно і нас прихистили добрі люди та нагодували, в першу чергу хлібом з маслом, в мене та жінки сльози накочувались. З того часу і досі не можу хлібом наїстись".

*****

"Моя подругі і однокласниця розповідала мені про Бучу. Вони були місяць в облозі. Не було ні світла, ні опалення, ні газу, ні води, ні аптек, не працювали магазини.

Танк стояв під вікнами з одніє і з другої сторони. Виходити на балкон рашисти не дозволяли,сусід вийшов покурити, застрелили.

Їжу варили у дворі на дровах з дерев. Зносили,що в кого є і ділили між собою. Уже залишилась тільки консервація.

По воду ходили до колонки між вздутими трупами, яких не дозволяли хоронити. І це все бачили діти. А потім різко танки розвернулись і поїхали. Подруга казала, якби ще тиждень простояли у неї поїхала б криша".

*****

"Ми в Очакові ночували в підвалі закинутої будівлі з 17 квітня по 6 червня 2022 р. Тоді ми не знали нічого про тривоги, яка тривога ракетна чи по дронах, як тривога завиє, ми в підвал біжимо. А в березні ще залітали кацапські літаки, було дуже страшно, касетні снаряди скидали, багато мирних людей загинуло....

Їжа була в магазинах і на ринку, і все було: і світло і вода, навіть опалення, але в мене був такий стрес, я не могла тоді нічого їсти, тільки пила чай, іноді каву...

Ми все очікували, що ще трохи часу і це все закінчиться, світ відреагує, засудить і орки відступлять. Які ж ми були наївні. Ми виїхали 6 червня.

А тепер п'ятий рік війни, а ворог пре, і вбиває, руйнує.

Дуже страждає Херсон, Одеса та Очаків від фпв, шахедів, РСЗВ. Україна в огні.

Горе, сльози, але ми не здамося, бо ворог тоді напевне знищить всіх і завезе сюди на нашу землю своїх орків.

Будь проклята росія, що розв'язала цю війну"

*****

На фото українські міста, які зруйнувала росія. До вторгнення рф в цих містах жили люди.