Блог | Дежавю: мне нужно было увидеть тебя снова такой, Украина!

Сегодня был очень тяжелый для меня день, и этот пост-воспоминание нужен прежде всего мне:

ПОЕЗД

Далее текст на языке оригинала.

Буквально вчора-позапозавчора… минулого місяця... (літо 2026)

В підрозділі, який закінчує своє формування, у певної кількості солдат виявились певні небезпечні хвороби.

Мені потрібно було обстежити їх, але це дороговартісно… А ще потрібно знайти якусь лікарню, яка зможе і погодиться це зробити. Але справа серйозна і не дозволяє чекати... Набравшись ентузіазму я відправився в найближче велике місто і просто через "гугл" почав шукати лікарню, яка б це, хоча б технічно, могла зробити.

Коли я під’їхав – одразу пішов до керівництва:

– Я …. …. "Йода", у мене така проблема у бійців, чи зможете допомогти?

Завідувач спочатку стояв мовчки, потім його наче осінило. Він гукнув:

– Пішли за мною, – і майже побіг. Одразу почав кудись телефонувати і паралельно говорити мені:

– Це складна справа, ми можемо обстежити тільки ось цю частину обстежень, але моя колега…, сказав він до мене і одразу в слухавку, - ало, ало, пані ……… ……...вна? Допоможіть нам будь-ласка, ми зробимо ось це, але у вас є технічна можливість зробити ось це…, – сказав він до неї. І одразу набрав інший номер:

– ало, пані ……. …….вна? Потрібно от стільки такого, ми зробимо ось це, але технічно ми не можемо зробити ось те, …….вна зробить он те, а у вас є апаратура зробити ось таке …., допоможіть нам, нам потрібно от стільки…

Після цього він повернувся і сказав мені:

– всіх їх швидко везіть до мене, потім ось адреса, вас зустрінуть, там зроблять ось таке, потім ось ще адреса і там зроблять усе інше. Ціна одного обстеження понад 2000 гривень, у вас от стільки хворих солдат. Напишіть мені звернення навіть від свого імені вже зараз, я доб’юсь від керівництва і міністерства, щоб вашим зробити безкоштовно всім. Везіть всіх, якомога швидше, ми чекаємо!

І ось перша партія хворих, я доїжджаю до закладу, на воротах людина відчиняє, лаборанти одягнені, я не встигаю завести першого солдата, як один лаборант набирає в солдата одну пробірку крові, інший іншу, солдат за солдатом, я виходжу звідти їду в іншу лікарню зі списку, там знову відчинені двері, медсестра говорить людям гучно:

– Вам всім потрібно почекати, ми в першу чергу обстежимо військових, це пріоритет, люди прийдіть завтра, сьогодні військові!

Бере мене за руку і поза чергу заводить в кабінет:

– Сюди, всіх без черги!

А в кабінетах готові лаборанти зі всім обладнанням, яке приготували на сьогодні спеціально для нас.

І ось військові один за одним проходять обстеження, які для багатьох з них в цивільному житті були б не по кишені. Швидко, якісно. Я оперся на батарею в коридорі і дивлюсь, як цей механізм працює, злагоджено, з пріоритетом... І в цей час мене накриває спогад!!! :

Весна 2015 я призначений начальником медичного пункту артилерійського дивізіону. Мій підрозділ на полігоні в західній Україні повільно проходить своє злагодження.

О 4:30 підйом по наказу. Терміново! Нам наказано негайно завантажити техніку на рампу (потяг з платформами для техніки замість вагонів). Ми за кілька годин в авральному режимі завезли техніку і закріпили на платформах, приєднали кілька вагонів для солдат. Потяг рушив.

Перше велике місто ми проїжджали не зупиняючись. Люди на пероні завмерши дивились як велетенські гармати і техніка рухаються на схід. Вже в наступному великому місті ми прислухались через вікна до того, що чути на вокзалі:

– Проходитиме позачергово спеціальний потяг…

Наступне велике місто:

– Позачергово проходитиме потяг, прохання не наближатись до колій.

Київ! Наближаючись, ми помітили, що стоїть кілька пасажирських потягів. Стало зрозуміло, що всі пропускають нас.

– По 2 колії позачергово проходитиме ….. потяг, прохання не наближатись до колій…

На пероні зібралось багато людей, вони чекали напевно своїх потягів.

І ось Мить!!!

Наче фотографії мені закарбувались в пам’яті:

всі без винятку люди завмерли. Вони всі дивились на нас. Вдивлялись у наш потяг, у платформи з гарматами, довжелезні шестиметрові дула яких простягались, здавалось, у небо. Люди дивились на нас у вагонах. Всі вони. На обличчях стільки почуттів: страх, враження, захоплення, вдячність, сльози, багато сліз. В моєму вагоні настала тиша. Всі солдати завмерши дивились на людей на пероні. Тиша була абсолютна. Кадр за кадром, наче у сповільненій зйомці. Ми бачили в людях, наскільки ми для них важливі! Ми побачили, що зараз ми неймовірно потрібні їм всім! Це читалось у них на обличчях. Солдати прилипли до вікон. Що таке війна, тоді ще не розумів ніхто. Але в той момент ми зрозуміли, що їдемо саме в те місце, де зможемо всіх їх захистити. Що ми їдемо "розбити лавину", "спинити цунамі", "загасити атомний реактор", і на обличчях ми бачили, що вони всі теж це розуміють!

Більше не потрібно було слів. Не потрібно було настанов, чи заохочень! Нам було досить цього моменту!

Через кілька годин на максимально-можливій для потягу швидкості, позачергово, крізь міста і села України ми прибули в Донецьку область. Одразу ввечері з’їхали з рампи і одразу на позиції. Через кілька годин гармати відкрили вогонь. Хлопці працювали без відпочинку, без сну і їжі кілька днів поспіль. "Жирна ціль у щойно втраченому Дебальцево"... Нас наче зарядили енергетиком. Ніхто не скаржився, мені не було медичної роботи, я супроводжував вантажівки зі снарядами до вогневих позицій краз за кразом, камаз за камазом. Ми були єдиною країною. Країною людей, які захоплювались одне одним і готові були одне заради одного жертвувати собою і "своїм". Країною, яка вміла дивитись одне на одного з тим захопленням, ось тих людей на пероні! Я наче зараз наново переглядаю фотографії тих людей на тих перонах, їхні обличчя, їхні почуття…

І ось 2026, я нарешті, хоч десь зловив дежавю. Нехай навіть в коридорі лікарняного закладу. Я стояв і бачив, як одні люди, заради інших розсунули перешкоди, відчинили ворота, швидко, професійно, "наступний, заходьте будь ласка", "перепрошуємо, ми зробимо сьогодні лише військовим, приходьте завтра", "ми зробимо безкоштовно, скинемо вам на електронну пошту, ми будемо спішити передати вам результати… Це ми вам дякуємо…"

Мені як повітря потрібно було побачити тебе знову такою, Україно!

Ну хоч на мить!