Літературний конкурс. Три лани

Тиміш Несторенко не був одним з тих людей, які вимагають від життя занадто багато. Він знав, що ніколи не зможе бути рівним шляхетним панам, панським урядникам, або навіть звичайному дячку маленького сільського приходу, але це не засмучувало його. Він звик заробляти кусень хліба важкою працею і вважав такий стан речей не лише справедливим, а й вічним як і сама світобудова. Змалечку Тиміш ходив за плугом, вдихаючи на повні груди аромат свіжозораної землі, відчував у долоні тепло житніх зернин, засіваючи навесні ниву, або з насолодою посилав косу в хвилі соковитих трав на лузі і був щасливий тим простим людським щастям, що його можуть відчути лише люди, які в обмін на важку працю отримують свій хліб насущний, разом з цілком ґрунтовними надіями на завтрашній день. Такі надії завжди мав і Тиміш. І хоч не завжди все йшло в нього гладко, але ж на то воно і життя, щоб створювати труднощі і підштовхувати людину на їх подолання. А в роду Несторенків не боялися труднощів. Коли помирав батько, він мовив Тимошу і решті своїх синів:

«Я все життя чесно трудився, шанував пана, боявся Бога і ніколи не опускав рук, якщо доля підносила труднощі. Тому що знав: прийде новий день і все те, чого не зміг сьогодні, я зможу зробити наступного дня, треба тільки не лінитися і робити свою роботу чесно і з любов’ю. Тому й маю можливість покинути вас не з пустими руками, а залишити яке не яке майно. Діліть його справедливо, примножуйте і вам не треба буде соромитися перед власними дітьми, коли прийде ваша пора пройти тим шляхом, який мені скоро доведеться пройти.»

І брати Несторенки вчинили так як наказував батько – поділили його нехитре майно і почали жити кожен власним життям. Тиміш отримав старого коника, воза і деякий реманент для роботи. Він не нарікав на те, що брати вчинили з ним нечесно, знав-бо: руки зароблять більше. Треба лишень не лінитися, а жити так як наказував батько і тоді Господь не омине тебе своєю ласкою. Він обробляв власний кусень землі і щиро радів тому, що є господарем йому, а не залежним хлопом подібно до багатьох десятків парубків і залежної челяді на панському дворі. Він справно платив чинш, відбував волоки, і панщину один раз на тиждень, не забував і про дарунки панським дітям на весілля і самому панові на різноманітні свята. Життя було простим і передбаченим, чого і бажав від нього Тиміш. Його сім`я росла і множилась, як і заповів колись людям Господь.

Але ще до народження Тимоша, в 1466 році Польща придбала власний порт Гданськ на Балтійському морі тож змогла через нього вести жваву торгівлю з Європою і навіть віддаленими землями Оттоманської Порти. Наступних п’ятдесят років, що пройшли з тієї пори, шляхта на сеймах встигла протягти закони, за якими шляхетне майно не обкладалося податками, полегшувався рух сухопутними шляхами для вивозу продуктів господарювання і торгівля. Тому потяглися до Гданська довгі валки з лісом, волокном, медом, воском, а головне – хлібом! Хлібом, який тепер став не лише продуктом харчування, а й засобом збагачення магнатів, набуття ними благ без яких неможливо почувати себе цивілізованою людиною. Золото потекло в кишені землевласників, спонукаючи їх розширювати свою торгівлю і як наслідок її – фільварки, що й виробляли продукцію для тієї самої торгівлі. На Галичині, де проживав Несторенко, цей процес відбувся чи не найраніше проміж усіх українських земель, залежних від Польщі ще від часів одруження литовського князя Ягайло на польській королеві Ядвізі. А в зв’язку з тим, що нових земель тут було обмаль, фільварки могли розширюватись лише за рахунок селянських угідь, чим вони досить вдало і займалися. Тож скоро на подвір’ї Тимоша з’явився панський урядник який повів мову про добре відношення пана Зембжидовського до своїх хлопів і про обставини, які змушують його забирати під фільварок нові землі. А коли Несторенко відмовився дати згоду на свій перехід на менший наділ, урядник досить дохідливо пояснив йому ким він є і на чийому боці буде рішення пана підкоморія1 у випадку судової тяжби. Тож Тимошу не залишалося нічого іншого, як полишити своїх три лани2 і перейти на вдвічі менший наділ. Але він змирився з тим, чому не міг зарадити. Крім того пан дав йому за землю трохи грошей, тож будучи людиною розумною, Тиміш вважав за краще взяти їх, аніж залишитися і без першого і без останнього. Він взявся обробляти те що йому залишилося і Бог нагородив його – два роки поспіль Тиміш отримував такі урожаї, що зовсім полишив жалкувати за своїм старим наділом. Але життя не стоїть на місці. Пан Зембжидовський добре розумів це, тож завжди намагався встигати за його перебігом. Коли кілька сусідніх панів відбудували на місці старих батьківських замків нові кам’яниці, поставлені за останнім словом фортифікаційної науки і європейської моди, він одразу ж взявся за спорудження власної фортеці. І магнат не впав обличчям в багно – його фортеця з потужними редутами, високими вежами і міцними стінами, мала стати вдвічі більшою за сусідські, а вилиті саксонськими майстрами гармати надійно стерегти її від недоброзичливих намірів. Але, як відомо, колосальні задуми потребують колосальних коштів, тож урядники в численних маєтках Зембжидовського докладали максимальних зусиль задля того, щоб витиснути останнє з нещасної челяді у фільварках. Але неможливо примусити людину зробити більше, ніж в її силах – підневільні пану безземельні селяни вдвічі збільшили його дохід, але й цього було замало, тож на подвір’ях Тимоша і подібних йому дрібних господарів, знову з’явилися пахолки пана Зембжидовського, пропонуючи продати панові свої наділи і перейти на менші. Скріпивши серце, Тиміш погодився і цього разу, бачив-бо що стало з тими, хто спробував пручатися - дуже скоро всі вони залишилися безземельними і змушені були працювати на пана вже у якості підневільної челяді. Але коли урядники прийшли й третього разу, він зрозумів, що не зможе більше жити на Галичині тим життям, якого завжди прагнув, тож без суперечок продав все своє нерухоме майно за той дріб’язок, який йому пропонували, запряг у воза свого старого коника, посадовив на воза жінку і дітей, склав весь свій скарб та подався на схід, шукати нехитрого хліборобського щастя. Там, чув Тиміш, землі ще багато і вона потребує робочих рук.

Чутки не обманули Несторенка – на Київській землі він дійсно знайшов свою нову батьківщину серед безмежних володінь князя Вишневецького. Грошей які Тиміш отримав за свою землю ледве вистачило на те щоб купити крихітне господарство в одному з сіл князя. Воно складалося з глинобитної хатини, що вросла вікнами в землю, напівзруйнованої обори і хлівця . Дісталася йому й яка-неяка худобина, а от землю прийшлось брати в пана в оренду, щоправда з надією подальшого викупу. І Тиміш взявся за роботу. Він поправив хату, підбив новими дошками стіни обори, перекрив на ній і на хліві дах. Через який не будь рік господарство Несторенка неможливо було впізнати: дбайливо побілена крейдою хатинка сміялася круглими немов блюдця вікнами, з-за високого, вкритого пагонами квасолі й гарбузів тину, на городі жовтіли соняшники, зеленіли рівні рядки цибулі, петрушки, моркви, кропу і часнику, а з хліва і обори чулися рохкання, мекання, бекання і іржання. На ниві за селом радували Тимошеве око важкі хвилі, що їх проносив вітерець житом і пшеницею. І Несторенко знову почав пригадувати на деякий час забуте щастя хлібороба. Земля щедро платила йому за працю, жінка Олена і двоє старших синів: Петро і Микола, допомагали йому у всьому чого Тиміш хотів і міг досягти. Кілька років добрих врожаїв - і пан Вишневецький отримав майже все з того, що було обумовлено , а ще через два роки Тиміш мав повністю віддати борг і знову перейти на сплату прийнятого сеймом minimum: виконати щотижня один день робіт на панщині, заплатити чинш у розмірі одного злотого, двох корців вівса, гуски, двох курей та копи3 яєць з кожного лану землі на рік. Заплатити подимне, поголовне, посошне, а також стацію на утримання війська, і жити тим життям, окрім якого нічого не прагнув. Бо він не боявся важкої праці, любив землю і хотів бачити своїх дітей щасливими та заможними у тих межах, які наділив для них Господь.

Але життя ніколи не стоїть на місці. Воно продовжує свій рух за законами відомими одному лиш Богу і часто-густо ставить перед людьми такі завдання, задля здійснення яких ті повинні з точністю до навпаки змінити своє життя і перевертає з ніг на голову звичний для них світ. І таким випробуванням для Тимоша стала засуха 1515 року, що мов вогнем випалила Ногайські степи і залишила без паші отари овець і табуни степових бахматів, примушуючи десятки тисяч кочівників шукати заробіток на погано захищених від їх нападу землях східної України.

Влітку 1516 року, після того як сонячні промені висушили шляхи від весіннього бездоріжжя, а водорозділи стали придатними для переправи, сорокатисячна орда ногайських татар підтяглася до прозорих кордонів України і, перепочивши кілька днів, одним кидком заглибилася в землі Білоцерківщини, Київщини, Брацлавщини і навіть Поділля. Немов пошесть пройшли ногаї українською землею, полишаючи по собі спалені містечка, села та хутори; трупи немічних старих та немовлят, плач та стогін тих, кому пощастило уникнути їхніх пазурів. Довгою вервечкою потягся ясир4 до Перекопу та Кінбурна. І воістину, кращою була доля тих, хто залишився лежати мертвим на рідному попелищі, ніж доля нещасних бранців, яких татари, зв’язавши їм руки за спиною та накинувши на шиї налигачі, гнали батогами в «невір-царство», назустріч долі невільника і смерті серед чужих, негостинних країв.

Був у числі тих двох десятків тисяч нещасних людей і Тиміш Несторенко. Доля жорстоко посміялася над селянином – він встиг заховати в лісі сім’ю, але не втримався і пішов приглянути за залишеним напризволяще господарством, що дісталося йому такою важкою працею. Там його і наскочили татари, коли розчулений ревом худоби, Тиміш напував овець та корів, дістаючи з колодязя-журавля воду. Несторенко не боронився. Він не був ні лицарем, ні вояком і не мав з собою навіть паршивого дрючка, щоб протиставити його шаблям нападників, тож просто стояв і очікував доки ногай у вивернутому хутром назовні овечому кожусі, від якого сильно тхнуло кінським потом, зв’яже йому руки і приєднає до гурту односельців, яких доля поєднала разом з ним у нещасті бути бранцями.

Далі почалося найстрашніше. Їх, вишикувавши рядами, кожен з яких тримала вкупі довга жердина, що до неї було причеплено ремені на руках у бранців, оточивши ланцюгом комонної охорони, погнали крізь сухий і чорний, випалений нещадним сонцем степ. День за днем, довгих два тижні. Тих хто втрачав сили і не міг продовжувати подорож, нещадно вбивали, решту годували гнилим м’ясом коней що впали і гнали все далі й далі вперед. Короткий перепочинок знову і знову переривався різкими криками погоничів, котрі, не дивлячись на свою чисельну перевагу, боялися немов вогню, нападу швидких і відчайдушних запорізьких чат, тож гнали ясир шаленим темпом, втрачаючи не менше чверті здобичі загиблими, але не стишуючи швидкості. Тиміш був свідком смерті багатьох знайомих йому людей і співчував кожному з них, але чим він міг допомогти їм? Тож зціпивши зуби мовчав і йшов туди, куди вели його погоничі. Тому що не міг протистояти долі, тому що вважав найголовнішим в житті працю, а не бійку, тому що не міг фізично боротися з людьми, які вели його все далі й далі від місць де він жив, де хотів померти в повазі і достатку, серед великої сім’ї, що мала поважати свого родителя за працю покладену задля їхнього статку і добробуту.

Так йшов він, гнаний батогами і бажанням вижити до турецької фортеці Кизикерменя, яка здіймала свої високі мури на правому березі Дніпра, стежачи за прикордонними Османській імперії землями. Там, біля широкого плеса української ріки, порізаної в понизов`ях безліччю проток, затонів та островів, бранці мали нарешті давно очікуваний відпочинок. Вони безсило сиділи і лежали на порослому очеретами березі й очікували коли їх посадовлять на невеликі дуби5 і переправлять до протилежного берега. Того берега, звідки вже не буде вороття до колишнього життя, до землі яку вважали близькою і людей, що були їм рідними і дорогими. Тиміш Несторенко мовчки сидів на витоптаному тисячами ніг березі поряд з рештою бранців. Він змирився з долею, як робив це безліч разів раніше, коли та, в обмін на його віддану і чесну працю, підкидала йому все нові й нові випробування. Лиш не міг забути своєї ниви, яку дбайливо засіяв навесні і від якої очікував рясного врожаю. В коротких уривках сну, що їх нещасним дозволяли жорстокі татари, Тиміш бачив три лани землі, щедро политих потом та порослих зеленим оксамитом молодої пшениці, і прокидався від думки, що тепер їх нікому буде дбати і плоди його важкої праці пропадуть, не дочекавшись серпа. І не було для бідолахи Несторенка страшнішого жаху під час цього походу назустріч неволі й смерті.

Після переправи, на лівому березі Дніпра, починалися вже татарські володіння, отже загроза нападу запорожців відпала і ногаї змогли стишити ходу своїх велетенсь- ких валок. Але це не принесло полегшення бранцям. До мук тіла, які вони переживали на протязі всього переходу, добавилися душевні муки, що зростали прямо пропорційно віддаленню від рідної домівки. На третій день після переправи через Дніпро, підійшли до Кінських Вод і урочища Кара-тебень. Тут настрій татар змінився в кращий для бранців бік – їм розв’язали руки, точніше тим, хто не міг чинити серйозного опору і дозволили майже півдня лежати на березі струмка, що в нього перетворилася ріка Кінські Води під час засухи. Пити гнилувату воду і вволю плакати над своїм станови- щем. Тиміш Несторенко не плакав. Він перетворився на механізм, який виконував вказівки погоничів і не втрачав часу на аналіз подій що з ним відбувалися. Нічого не брати близько до серця, наказував він сам собі, ні над чим не замислюватись і тоді, можливо, він зможе дожити до тієї щасливої миті, коли побачить своїх три лани. Так Тиміш поводив себе під час поділу бранців, що його татари вчинили в урочищі Кара-тебень, розлучаючи дітей з батьками, чоловіка з дружиною, брата з сестрою; ґвалтуючи невинних дівчат і оскопляючи малих хлопчаків. Так він чинив і під час подальшого пересування вглиб велетенської імперії Османів. Після Кара-тебень орда розділилася на дві частини. Більша, яка складалася з ногайських татар, пішла на Кінбурн, маючи на меті продати своїх невільників з торгу ближче від рідної домівки, менша ж , минаючи Перекоп, попрямувала до кримських улусів6. Тиміш, якому судилося бути в числі останніх, мовчки йшов пласкими як стіл степами рівнинної частини Кримського півострова, дивуючись велетенським просторам, на яких вони не зустрічали жодної людини, жовтій землі під ногами і бездонному небу над головою.

Абдагул-мурза, який став першим господарем Тимоша Несторенка, жив неподалік від ханської столиці Бахчисарая і мав багато землі, багатотисячні отари овець, і три десятки таких самих як Тиміш невільників, для праці в кошарі, на пасовиськах і в полі. Тимошу показали його місце в досить великому хліву, де жили більшість невільників, притулили до плеча розжарене тавро, залишаючи на тілі довічний знак – тамгу7, і залишили жити життям, яке тепер йому було призначено. Кожного ранку він повинен був гнати на пасовисько отару, поїти вівці, або розбивати заступом сухі і тверді мов камінь грудки рудуватої землі на полі. Для Тимоша, який звик до важкої селянської праці, така робота була зовсім не важкою, але його вогнем пекла думка, що зовсім скоро хліба на його трьох ланах підуть в колос і за ними знадобиться око і око, щоб не пропустити мить, коли потрібно буде починати жнива. Тому він все частіше поглядав на північ, туди де залишилося рідне село, зітхав і стояв у задумі, ризикуючи отримати поміж плечі кілька батогів від кривого татарина, що його було поставлено наглядати за невільниками. Очевидно така поведінка Тимоша була помітною оточуючим, як зрозумілі і причини, що її викликали, тому скоро до Несторенка підійшов літній селянин з Брацлавщини, такий самий невільник як він і повів мову про його поведінку.

- Нажаль нам всім тут добре знайомі почуття, які гризуть тебе, чоловіче, примушу- ючи знову і знову звертати свій погляд на північ та подумки прокручувати всі можливі і неможливі варіанти для втечі до своїх рідних та близьких, - мовив він співчутливо. – Але повір, доля, яка вирвала тебе з плину звичного для тебе життя, була все ж прихильною до тебе. Є в світі кращі місця ніж те, в котрому ми всі опинилися, але є, повір мені, безліч і гірших. Настільки гірших, що там взагалі неможливо жити і людина, яка опиняється в таких умовах, поступово помирає, маючи нагоду власними очима спостерігати як життя покидає її тіло. Покидає в муках голоду, зневаги і непосильної праці. Ти можеш спробувати втекти, але я повинен розповісти тобі на що ти наразиш себе в такому випадку, тоді ти матимеш нагоду бути більш розважним і якщо взагалі не покинеш думок про втечу, то, принаймні, знатимеш на що йдеш. Те що нас майже не охороняють, лише поверхневе враження. Насправді вислизнути з пазурів Абдагул-мурзи набагато важче, ніж ти собі уявляєш. Сторожем над нами є сам безводний степ, сотні верст якого відділюють нас від рідної домівки. Серед триклятої пустелі не знайдеш а ні води, а ні хліба і досить швидко станеш здобиччю грифів, або голомозих чортів, що їх одразу ж відрядить за тобою Абдагул-мурза. І я не знаю хто з них гірший. Перші лиш роздиратимуть твоє мертве тіло, тоді як другі вимістять на тобі злість тоді, як ти ще житимеш. Вони не повернуть тебе сюди, мурзі потрібні слухняні робітники, а схильних до бунту чи втечі він одразу ж збуває з рук, або навіть осліплює і гонить назустріч смерті у степ. Якщо тебе продадуть, ти ймовірно опинишся на одному з невільницьких ринків в Кафі, Бахчисараї, Тузлері або Карасубазарі і врешті будеш проданий в Туреччину, Грецію, Палестину, Сирію чи в Персію. Тебе як худобу повантажать на корабель, в трюмі якого вас буде так багато, що ви не будете мати змоги ні сісти, ні лягти , а ні поворухнутися, і будете змушені стояти без руху тижнями, або навіть місяцями, залежно від відстані і погоди. Навіть після смерті ви будете стояти, вас триматимуть товариші по нещастю доки не прийдуть охоронці й не викинуть ваші тіла за облавку, на поживу акулам, які сотнями тримаються за кормою кораблів котрі перевозять невільників. У випадку якщо тобі пощастить вижити під час подорожі, ти потрапиш на найважчі роботи. Вдень знемагаючи від спеки під променями гарячого східного сонця, вночі ти змушений будеш мучитися в вогких підземних тюрмах, підтримуючи в тілі життя гнилим трупом, по якому повзають черви або твердими мов камінь сухарями. Але навіть така доля ніщо в зрівнянні з нещастями, які впадуть на твою голову у випадку, коли ти потрапиш за опачину галери. Тебе прикують до неї і все що тобі залишиться в твоєму недовгому житті, це веслувати. Ти веслуватимеш вдень і вночі, в холод і спеку. Тобі буде дозволено дві речі – померти або веслувати. І навіть померти ти будеш повинен якомога тихіше, щоб не збити з ритму веслування бідолах, над якими смерть досі не змилувалася. Якщо ж ти залишишся тут, ти працюватимеш так як і раніше, а з часом мурза дозволить тобі одружитися з якою не будь бранкою і оселитись в окремій саклі, де зрощувати дітей і радіти щастю котре призначено вам Богом. Тож тобі обирати свій шлях, подумай над цим. Хіба на Україні ти не такий самий невільник свого пана як тут?

- Там моє поле, - відповідав Тиміш. – Скоро жнива. Як же вони без мене? Я повинен прибрати свій хліб!

І порадник, змахнувши рукою, відійшов. Він зробив задля цього бідолахи все що було в його силах. А однієї з темних безмісячних ночей, які рідко бувають в Криму серед літа, Тиміш Несторенко вирушив в зворотній шлях, прихопивши з собою лиш невеличку торбинку грубо змеленої гречаної муки і зроблену з кабака бутель наповнену водою. Він йшов всю ніч, тримаючи напрямок на полярну зорю, а коли сонце кинуло на висушену землю свої перші промені, заховався під вітами чахлого деревця, що вело боротьбу за життя серед випаленого степу, на землі, яка мов памороззю була вкрита білою соляною скоринкою. Коли Тиміш, втомлений, але щасливий, засипав, перед внутрішнім зором йому стояли засіяні хлібом його три лани, а лагідний вітерець куйовдив налите колосся, моргав блакитними оченятами волошок, червоними плямами маків серед пшениці. Тоді Несторенко ще не знав яку долю вготує йому безжалісне провидіння.

Наступної ночі він не пройшов і версти, коли випадково став босою ногою на невидимого в темряві каракурта8 . Ножем різонув ногу пекучий біль від отруйного жала комахи і Тиміш змушений був присісти на землю і промити поразку дорогоцінною водою з бутилі. Тієї ночі він ще пройшов, долаючи біль, кілька верст, але на ранок йому стало зовсім зле. Нога розпухла і потемніла, і при найменшому дотику боліла нестерпно. Діло довершила гарячка, яка потроїла спрагу і зовсім скоро Тиміш, хворий і знесилений, залишився серед пустелі без жодної краплини води. А ще через півдня його, що вештався степом втративши відчуття реальності й здоровий глузд, наздогнала вислана Абдагул-мурзою погоня.

Мурза не став виколювати очі нещасному, наказав лише відшмагати і кинути за кошарою, щоб отрута і зневоднення зробили свою роботу, вбивши непокірного раба. Але надто сильним був Тиміш, щоб померти так легко і, крім того, він навіть з роздер- тою батогами спиною, з опухлою до нелюдських розмірів ногою і в страшній гарячці, все одно пам’ятав про свої три лани землі в які вложив стільки праці і надій. . Потай від татар невільники надали допомогу нещасному і, заховавши його від палючих сонячних променів, довгих два тижні виходжували, доки молодість не переборола хворобу і Тиміш зміг стати на ноги. Та одужання принесло й нові негаразди. Якось, коли невільники саме збиралися йти до роботи, Тимоша відокремили від інших двоє заїжджих татар, скрутили йому за спиною руки шматком мотузки з сириці і погнали світ за очі, нічого не пояснюючи. Та Несторенко зрозумів і без пояснень: його продано. Продано так як він сам звик продавати телят або поросят. Останнім, що він бачив віддалюючись від обійстя Абдагул-мурзи, були повні співчуття очі того самого селянина з Брацлавщини, котрий застерігав його від втечі.

А далі починався справжній жах. Квітучі сади Кафи тьмяніли перед кількістю людського горя на її невільницькому ринку. Тисячі українців, поляків і москалів стогнали тут, поставлені на один рівень з безсловесним бидлом. Тимоша міцно прив’язали мотузкою до стовпа, одного з багатьох на велетенському майдані, і почали торгівлю. В покупцях нестачі не було і скоро в Несторенка почало мигтіти в очах від все нових і нових персіян, арабів, індійців, сирійців та ассирян. Вони підходили, про щось гелготали своєю тарабарською мовою з татарами які привезли Тимоша і ще кількох невільників, заглядали бранцям в зуби, оглядали тіло в пошуках рубців, бородавок, гуль та інших вад. Тиміш кипів люттю, коли настирливі пальці особливо прискіпливих покупців мацали його м’язи, загартовані багатолітньою працею на полі, залазили до рота і навіть в штани, обдивляючись й потайні місця живого «товару». І все ж він мовчав і не пручався. Бо що міг зробити? Він не був ні лицарем, а ні вояком, він змалечку був привчений обробляти землю і коритися.

Врешті решт, Тимоша, як і ще близько сотні фізично міцних чоловіків було відібра- но за наказом кафського паші, для відправки в Стамбул, на державні роботи з благоустрою султанської столиці. Їх прямо на ринковому майдані переодягли в довгі сорочки з грубої шерсті, які одночасно мали слугувати і головним покровом, і сорочкою, і штанами. Ноги і руки майбутніх будівельників імператорських споруд було заковано кайданами з важкими і міцними ланцюгами, а до тамги, поставленої служниками Абдагул-мурзи на плечі Тимоша, долучився знак, який казав всім зацікавленим, що перед ними є власність падишаха. Бранців підняли на велику галеру, і зачинили в темному смердючому трюмі, в якому сперте повітря містило такий важкий сопух, що у Тимоша затьмарилося в голові.

Вітер був попутним, тож галера за три дні мандрівки причалила біля берегів Золотого Рогу в Стамбулі і це, безумовно, врятувало життя Несторенкові, який ще не зовсім одужав від укусу каракурта і екзекуції пахолків Абдагул-мурзи. Невільник, що розповідав Тимошу про невільницькі кораблі, був надзвичайно правдивим: їм довелося стояти під час всієї подорожі - кожен вершок простору брудного трюму був зайнятий нещасними бранцями.

В Стамбулі Тиміш потрапив до загону невільників, який під охороною яничар висікав каміння для будівництва нових мурів і веж в системі міських укріплень. Кожного ранку їх шикували, перевіряли наявність кожного робітника і гнали до каменоломні, розташованої неподалік від стін фортеці Румелі Хісар, де вони на протязі всього дня, знемагаючи під променями сонця, змушені були важкими коловоротами дірявити скелю, після чого забивати в отвори за допомогою молотів залізні клини і дробити її на придатні для будівництва блоки. Жорстокі яничари не давали хвилини перепочинку знесиленим невільникам, тож знову і знову над їхніми спинами вився батіг, розриваючи брудний одяг і шкіру крізь яку мало не світилися ребра. Увечері невільників знову-таки приводили на ночів`я до невеличкої тюрми на околицях Стамбула і опускали по плетених з мотузки драбинах в круглі підземні нори з яких неможливо було видертись після того, як драбину було витягнуто нагору. Кожен отримував щедру вечерю від імператора: чорний сухар і пригоршню олив, та до ранку міг відпочити. Якщо відпочинком взагалі можливо назвати сидіння в тісних пропахлих немитим людським тілом і сопухом норах. А зранку все починалося знову – крики яничар, цьвохкання батога і вимотуюча останні сили праця під палючим сонцем.

Довгих два місяці бив камінь Тиміш Несторенко в каменоломні поблизу фортеці Румелі Хісар. Тепер він знав, що вже не зможе зібрати цьогорічний врожай і свідомість такого факту добавляла йому нових мук. Але, все ж, він не покидав надії вирватися з полону і вирушити додому, хоч і розумів, що зробити це тепер набагато важче, ніж тоді коли він перебував в полоні Абдагул-мурзи. День та ніч думав Несторенко над тим як поправити своє становище і нарешті він наважився на божевільний крок. Під час обіднього перепочинку, коли яничари за звичкою лягали в холодку, пили чай і палили кальян, Тиміш видерся по вкритій шпаринами і порослій кущами стіні каменоломні і, пустився бігти берегом Босфору в напрямку на північний захід. Там, як йому оповідали товариші по нещастю, мала знаходитися Болгарія, за якою, перейшовши Волощину і Молдову, Несторенко сподівався потрапити на рідну, бачену в сотнях снів Україну. Йому до нестями страшною була навіть сама думка про завдання, яке перед собою поставив, його немов від холоду морозило від думки, що з ним зроблять турки якщо йому не пощастить, проте Тиміш не зупинився навіть під страхом жахливої смерті під тортурами. Три лани землі розташовані на далекій Київській землі притягували всі його помисли немов магніт.

Одинадцять днів бігав Тиміш Несторенко того разу. А на дванадцятий його приютив купець-вірменин з болгарського міста Бургас. Він привів бідолаху, який вже ледь-ледь тримався на ногах від голоду і втоми до свого дому, нагодував і дозволив поспати кілька годин, після чого покликав аскерів9 санджак-бея10 і продав їм втікача за кілька срібних гурушів11 – звичної винагороди за впійманого невільника-втікача. Коли Тиміш прокинувся від сміху і дошкульних поштовхів списів турецьких халавузів12, він сів на землю і заплакав від відчаю наче мала дитина.Йому було до болю образливим таке невезіння після всього, що довелося пережити на протязі цих кількох днів. І знову не тортури і страта хвилювали Тимоша, він гірко плакав бо розумів: тепер навряд чи буде можливість побачити своїх три лани землі з достигаючими на них хлібами.

Несторенка не стратили і не лишили зору і цього разу. Адже він давно перестав бути людиною, він був майном падишаха, чиї слуги повинні були дбати аби майно владики землі та неба не зіпсувалося передчасно. За невільника було заплачено кошти з державної казни, тож він повинен був їх відпрацювати. А з огляду на те, що непокірний раб не був схильним до відкритого бунту, лише чинив безглузді і непродумані спроби втечі, йому було присуджено п’ятдесят ударів кийком, після чого випалено на лобі тавро і відправлено на галеру, де він зайняв своє довічне місце на лаві за опачиною. Кайдани замкнулися на руках і ногах почеплені до великого кільця під лавою, в яке було протягнуто ланцюги ще сімох бідолах, поряд з якими судилося животіти та померти селянину Тимошу Несторенкові, провина якого складалася лиш у тому, що недоброї пори його потягнуло напувати худобу під час нападу людоловів.

Познайомився з новими товаришами по нещастю Тиміш швидко. Коли поряд з людиною проводиш двадцять чотири години на добу, взнаєш про неї все, навіть те, чого не підозрює вона сама. Першим від облавку сидів міщанин з Чигирина Іван Корж, чоловік середніх літ і невеличкого зросту, який півроку тому вирушив з чумаками до Кам’янця на Поділлі, аби продати три вози в’яленої риби і зібрати трохи грошей на весілля дочки, та наскочив на великий татарський чамбул, що саме повертався з набігу. Біля нього був прикутий шеренговий жовнір з надвірних хоругв князя Острозького – вкритий рубцями і першою сивиною Іоахим Сопронович, доля якого повернулася до нього спиною під час сутички з загоном улуфажів13 біля молдавського містечка Сороки. Далі сидів сам Тиміш, за яким, поряд, крутили опачину двоє братів-близнюків - Семен та Павло Салії. Зовсім молоді і вродливі юнаки, як і Тиміш, були захоплені ногайськими татарами під час пам’ятного для Несторенка нападу. Вони , не дивлячись на кілька місяців неволі і два тижні проведених на галері, ніяк не могли звикнути до страшної реальності і тому страждали чи не найбільше. Хлопцям було всього по сімнадцять літ і вони розуміли, що життя їх скінчилося того дня, коли вони ступили на облавок галери. За ними розмістився Вітек Ліщинський, шляхтич з Підляшшя, до якого за других обставин Тиміш звертався б не інакше як «ваша ясновельможність», але тепер казав просто «Вітек». Ліщинський був наймовчазніший з проміж усіх в’язнів, проте Тиміш знав, що той опинився в неволі завдяки підступам своїх шляхетних сусідів, які зазіхнули на його великі маєтки, і не втрачав надії повернутися, щоб вчинити над ними помсту. Він ось уже понад рік перебував на каторзі і поводив себе з турками покірно та тихо, сподіваючись на викуп, що за нього мали заплатити друзі або кохана малжонка, пані Беатриса. Але час йшов, а ні друзі Ліщинського, ні охоплена горем дружина вперто не подавали про себе жодної звістки. Крайнім від дощаного помосту, по якому ходили озброєні батогами наглядачі, сидів дебелий козарлюга з Запоріжжя на ім’я Филон Бандура. Під час битви після якої Бандура потрапив у полон, йому дістався нищівний удар боздуганом по голові, внаслідок якого запорожець згідно з усіма законам природи мав загинути. Але він залишився жити. Филон погано розумів що діється навколо нього і болісно кричав майже кожної ночі, але, завдячуючи своїй богатирській силі, справно веслував і турки не поспішали відправити його на поталу акулам, хоч їв він більше за решту невільників і подекуди порушував їхній спокій нападами падучої хвороби.

Потяглись важкі та одноманітні дні страшної галерної праці. Добу за добою сиділи вони на твердій і вузькій лаві, до важкої втоми здіймали і опускали в морські хвилі важезне десятисаженне весло, по черзі спали і знову гребли, гребли, гребли… Галера, на якій їм судилося бути в неволі і якою командував немолодий, але надзвичайно поважний турок на ім’я Рахмет-ефенді, належала до флоту Капудан-паші14 і виконувала функції по охороні торгових караванів Османської імперії від генуезьких і венеційських галер у водах Егейського та Середземного морів, тож борознила простори моря майже безперервно. Час від часу вони, проминувши вузьку стрічку Босфору, опинялися у водах Кара-Дениз15 і тоді всі невільники завмирали в тривожному очікуванні. Всі вони добре знали, що тут є велика ймовірність зустрічі з козацькими чайками, які, не дивлячись на малі розміри і слабке в порівнянні з галерою гарматне озброєння, безстрашно і часто успішно нападали на каторги, що було для невільників чудесною можливістю змінити свою страшну долю. Але марними були такі надії. Жодного разу Господь не послав на їхній шлях відчайдух-запорожців.

Двічі серед заток і лагун Егейського моря їм довелося приймати бій з венеційськими триремами і тоді невільникам приходилося зовсім туго. Спершу турки давали наказ всім стромити до рота дерев’яні груші, що висіли у кожного на шиї, а самі з довгими батогами напоготові слідкували, щоб веслярі чітко дотримувалися ритму, завданого великим тулумбасом на носі судна. Власне, груші в роті невільників теж слугували для чіткості руху – навіть пошматовані на частини ворожими ядрами, невільники не мали права кричати, щоб не заглушувати ритмічних ударів тулумбаса. Під час бою галері потрібен був добрий хід, а це означало, що удари тулумбаса були швидкими мов дріб і невільники до втрати свідомості здіймали і опускали весла, встигаючи за несамовитим темпом що був потрібний капудан-азі. Грім пострілів галерної гармати змішувався з криками наглядачів і цьвохканням батога, а їдучий пороховий дим розривав легені, яким і без нього не хватало повітря. Тим хто падав, втрачаючи свідомість, давали хліб і прокисле вино – розкіш, якої невільники не бачили в звичайні дні. Але вони не могли радіти таким щедротам – коли цей нехитрий засіб не допомагав їх шмагали. Шмагали нещадно, або примушуючи веслувати, або забиваючи до смерті. Їм доводилося годинами витримувати шалену швидкість, яка надавала галері можливість вдало маневрувати під час битви, тож не дивно, що після неї кілька десятків найслабших бідолах прощалися з життям і їх викидали за облавок ті, поряд з ким вони сиділи на лавах. А в найближчому порту капудан-ага купляв їм на заміну нових невільників, яких, врешті решт очікувала доля їх попередників.

Тиміш досить швидко зрозумів що вижити йому тут допоможуть лиш надія на звільнення, виконання того, що від нього вимагали турки, і допомога тих, хто перебував поруч. І треба було бачити як дбали одне про одного ці люди, в житті яких не залишилося майже нічого окрім безнадії та важкої праці. Десь в іншому світі вони поли- шили все те, що поділяло їх на бідних і багатих, шляхтичів і селян, воїнів та трударів. Тепер це були люди, які ділили між собою останню крихту хліба, віддаючи її тому, хто почував себе найскрутніше, які виконували чужу роботу, коли бачили що хтось з них втратив сили і вже не може веслувати, а лиш тримається за опачину. Вони втішали один одного в години чорної туги і ділилися спогадами з того, іншого світу, де не були галерними рабами, а мали своє власне життя, сім’ю і рідних, плани на завтрашній день. І таке відношення до ближнього приносило свої плоди – за довгі чотири місяці проведені Тимошем на облавку каторги, жоден з їхньої лави не скинув кайданів щоб навіки зникнути в безодні моря, тобто єдиним шляхом, яким невільники могли залишити обридлу опачину.

Але все ж таки Тиміш з кожним днем все чіткіше усвідомлював всю безвихідь їхнього становища. Він ще очікував, немов мани небесної, щасливої нагоди позбутися проклятих кайданів і повернутися додому, та разом з тим ясно відчував як сили поступово залишають його загартоване роками важкої селянської праці тіло. І врешті решт практичний розум селянина перейшов від марних спогадів про залишену на Київщині ниву і мрій про чудо в особі запорожців, до пошуків виходу з становища в яке його поставило жорстоке провидіння. Варто було лише почати і думка Несторенка запрацювала потужно і безперервно. Адже він ніколи не забагав від життя надто багато, але поставивши один раз перед собою ціль, звик домагатися її будь що. І зовсім неважливо чи такою ціллю був переїзд з Галичини на Київщину, чи отримання доброго врожаю, чи порятунок власного життя. І Тиміш почав спостерігати. Він спостерігав день і ніч, налягаючи на весло, або сидячи під лавою в хвилини короткого відпочинку; під час подорожі відкритим морем, або під час стоянки у гавані. І досить скоро його спостере- ження, про які він доки що нікому не говорив, почали приносити свої плоди. Так, наприклад, Тиміш помітив, що за якимось дивним мусульманським звичаєм турки впродовж цілого дня їли надзвичайно мало, натомість донесхочу натовкаючи шлунки увечері, перед сном, а коли лягали спати, розбудити їх було зовсім нелегкою справою. В такі години з невільниками залишались лише три-чотири охоронці з потурчених болгар і один з двох старих та немічних кара-тюрків16 в обов’язки яких входило лупцювати в ненависний невільникам тулумбас. Попри те що болгари-потурнаки були жорстокішими з веслярами ніж найлютіший з яничар, вони надто сильно звикли до сусідства з невільниками і поводили себе вкрай необережно, не розуміючи, що знаходяться в клітці з голодними левами. Часто вони не мали з собою ніякої зброї окрім батога або жмутка колючої червоної таволги. А коли хотіли провчити когось з нещасних за яку не будь провину, сміливо пролазили до нього крізь ряди ближніх до проходу веслярів, зовсім поряд з жадаючими помсти руками. І це теж не втекло від уважного погляду Несторенка. Помітив він і невеличку купку замашних цурпалків, що їх використовували в якості палива під час приготування їжі і зберігали під кормовим чердаком, зовсім недалеко від бранців. Звичайно, думав він, ланцюги міцні, а зовсім поряд більше сотні озброєних і добре вишколених яничар. Але їх було триста чоловік, триста загнаних звірів, для яких життя лежало на шальці терезів лиш у випадку, коли вони зважаться на бунт. В іншому випадку алегорія про терези зайва – вони просто помруть рано чи пізно від непосильної праці, поганого харчування і побоїв наглядачів. І все ж дилема як позбутися ланцюгів надовго затримала думки Тимоша. Вони двічі встигли перетнути відстань від Стамбула до берегів Анатолії, супроводили два каравани з новими невільниками від Кафи до Мединет-Юл-Ушак17 і Варни, витримали бій з іспанськими каравелами в Іонічному морі і тиждень простояли біля берегів острова Кріт, доки найманці з місцевих греків не усунули пошкоджень отриманих у битві. Місяць двічі за цей час встиг перетворитися з тонкої смужки молодика на сяючу кулю, але все ж Тиміш знайшов вихід.

Того вечора коли Тимоша осяяло, запорожцю Бандурі, в черговий раз стало зле. Він раптом почав смикатися, бити ногами і, врешті, з хрипом впав на підлогу. Обличчя бідного козака геть посиніло, очі майже вилізли з орбіт, а вуста вкрили клапті жовтавої піни. Невільники вже звикли до таких подій тож діяли швидко і злагоджено: доки Ліщинський, навалившись на Бандуру всім тілом, притискав його до дошок підлоги і намагався розтиснути тому щелепи обмотаним ганчіркою шматочком дерева, решта невільників почали голосно кашляти, пересуватися по лаві і дзвонити ланцюгами кайданів, аби не дати потурнакам почути хрип хворого, який для Бандури цілком міг стати рівноцінним смертному вироку – наглядачі вже не раз приглядалися до божевільного і прозоро натякали на недоцільність його перебування на галері. Їсть, мовляв, багато, а зиск з нього сумнівний, та й небезпечно тримати поряд людину з затьмареним розумом і такою великою силою. Але як не намагалися невільники врятувати товариша, цього разу гамір викликаний нападом хвороби не залишився непоміченим: один з потурнаків помітив Бандуру і, гукнувши другого, поспішив до лави під якою той лежав. Коли вони наблизилися, хвороба вже відступила і козак лежав без руху в глибокому безпам’ятстві .

- О, горе нам з цим гяуром! – сказав той з них, котрого кликали Ібрагімом. – Клянуся бородою пророка, я втомився від одного споглядання на нього. Хіба я був не правий, коли пропонував втопити його ще минулого тижня!

- Але ми не можемо так діяти без дозволу шановного капудан-аги, нехай аллах подовжить дні його, - відповів Мустафа, другий потурнак, - Для чого звертати на себе гнів поважного ефенді18?

Ібрагім кілька хвилин дивився на Бандуру з виглядом огиди, немов зважуючи щось. Нарешті повернувся до Мустафи.

- Я не думаю що гнів його впаде на наші голови, о мій обережний брате, - задумливо мовив він, - цей чоловік вже сконав. Принеси ключі, ми відімкнемо його і кинемо за облавку, тепер це наш обов’язок.

Мустафа лише похитав головою і вирушив за ключами, порушивши таким чином одне з головних правил галерних наглядачів: ніколи не з’являтися на палубі невільників з ключами і без сильної, та добре озброєної сторожі. Але жодному з потурнаків не прийшло до голови, що це може потягти за собою погані для них наслідки. Адже перед ними була лише безсловесна худоба яка здатна тільки веслувати. Повернувшись, Мустафа відімкнув кайдани Бандури, Ліщинського і одного з Саліїв.

- Беріть це стерво і викиньте його за облавку, наказав він парубку і шляхтичу.

Невідомо як би все скінчилося, якби цієї хвилини запорожець не застогнав і, похитуючись, піднявся.

- Смердючий шакал! – одразу ж напустився на нього Ібрагім. – Як смієш ти глузувати над нами?!

Потурнак замахнувся і щосили вперіщив хворого батогом, вціливши по голові Ліщинському, який, зблиснувши очима, заступив нещасного товариша. Вилаявшись він почепив на місце ланцюги всіх трьох і пішов геть, слідом за ним потюпав і Мустафа.

На бранців, ці події справили гнітюче враження і на лаві надовго запанувала похмура мовчанка. Виключенням був лише Тиміш. Йому як і всім було шкода бідолаху запорожця, але на його обличчі блукала таємнича посмішка – він тепер знав як позбутися кайданів. Залишалося тільки дочекатися нагоди.

І така нагода не примусила на себе довго чекати. Чорного для турків дня спинилася галера Рахмета-ефенді на зовнішньому рейді анатолійського міста Трапезунда, очікуючи доки в порту навантажать купецькі томбази, які мали вирушати з вантажем вовни до далекого Марокко. Крім неї було ще чотири військових триреми, які теж мали слугувати конвоєм для каравану. Але всі вони стояли на відстані кількох миль від корабля Рахмета-ефенді, тож Для Тимоша стало ясним як божий день – задумане потрібно здійснювати сьогодні або ніколи. Тоді він поглянув на товаришів і сказав, напевне, найдовшу фразу з поміж тих, які вимовив за все життя:

- В кожного з нас братики мої любі є те що різнить нас одне від одного і лише триклята неволя зблизила нас і зробила побратимами. Одному Богом суджено панувати, другому працювати на землі, третьому проливати кров на війнах. Але ніде у святому письмі не йдеться про те, що коли одна людина перетворює іншу на робоче бидло та примушує непосильною роботою вичерпувати всі життєві сили і помирати без сповіді, як собаку, то таку людину не можна вбити аби повернути собі свободу, якою Господь порівну наділив кожне з своїх створінь. Я ніколи не чинив смертних гріхів з понад яких найстрашніший – вбивство собі подібного, але настав час і я готовий вчинити його. Задля того, щоб обробляти землю і проживати з плодів її, аби бачити свою сім’ю і зрощувати собі на заміну нових трударів. Задля того, щоб я , товариші мої любі, міг знати – ви, котрі ділили зі мною кусень хліба і добре слово, так як я отримали можливість скинути кляті кайдани і зажити так, як вам було уготовано Богом а не неві- ром-бусурманом. Тож пообіцяйте мені друзі: коли я почну задумане мною, ви підтри- маєте мене і станете поряд, щоб вмерти або повернути собі волю.

І всі як один, з тих хто сидів поруч з Тимошем, дали свою згоду, похмуро хитнувши головою. Вони надто довго животіли аби не вхопитися за ілюзорний промінь надії, який випромінював тієї миті Несторенко. І, дочекавшись вечора, невільники почали діяти. Насамперед Тиміш взяв до своїх рук руку Филона Бандури і подивився йому в очі проникливим поглядом.

- Недобрі люди відібрали твій розум, мій друже, - сказав Тиміш тихим і проникливим голосом. – Але я вірю: ти зрозумієш мене. Зрозумієш і допоможеш нам і собі отримати волю.

Після таких слів Бандура немов змінився. Тиміш міг заприсягтися, що в очах запорожця зблиснув вогник розуму. Він схилив голову і дбайливо стиснув в своїй долоні руку Несторенка. Сам Бог повернув розум нещасному каліці, щоб той міг допомогти їм подолати перепони до жаданої волі…

Коли цього вечора Ібрагім зачув хрипи і метушню на лавах невільників, його праведному гніву не було меж. Він побачив того самого козака, якого хтів втопити ще напередодні і одразу ж вирушив, аби виправити власну помилку.

- Мустафа, - крізь зуби кинув він, - візьми трикляті ключі і йдемо зі мною. Бачить пророк, ми зробимо добру справу позбавивши галеру від божевільного, що заражує своєю хворобою інших рабів і дарма споживає хліб падишаха.

І вони, як і вчора, відімкнули кайдани кількох в’язнів, аби самим не замастити рук, перетаскуючи до облавку тіло присудженого ними до страти. Але те що відбулося потім, стало для них цілковитою несподіванкою, яку, втім, їм не було суджено осягнути. Долоні запорожця немов лещата лягли на голову Ібрагіма, великими пальцями видушуючи очі потурнака, а тим часом Ліщинський з Павлом Салієм швидко придуши- ли Мустафу ланцюгом і заволоділи ключами від кайданів решти бранців.

Шаленою, несамовитою від жадоби помсти хвилею, кинулися три сотні невільників на млявих від сну турків і через півгодини долю поважного Рахмета-ефенді і його підлеглих було вирішено. Всі вони, поливши своєю кров’ю дошки чердаків, зникли за облавком каторги, а сама вона, знявшись з якоря, вийшла з гавані Трапезунда і загубилася в просторах Руського моря19…

А через два тижні, після радощів принесених нежданою волею, після довгого переходу хвилями буремного моря. Тиміш, нарешті знову стояв не земній тверді, яку вже встиг забути і посміхаючись дивився в очі Ліщинському, з яким судилося долати довгі милі шляху від пониззя Дніпра до Черкас, крізь квітучий і зелений весняний степ Дикого Поля. Шляхтич залишився єдиним попутником Несторенка. Після того, як січові братчики забрали з собою до шпиталю у Терехтимирові Филона Бандуру, після розлучення з Коржем, Саліями і Сопроновичем, що вирушили на Волинь, вони вдвох долали милі шляхів і ділили, як і раніше, останню скибку хліба. Тож коли на обрії замайоріли вежі черкаського замку, Ліщинський сказав Тимошу:

- Всім що маю, завдячую тобі, чоловіче, тож йди зі мною і я не примушу тебе жалкувати про такий вибір.

Але Тиміш, посміхаючись, відмовився. Він йшов додому. Він бачив в уяві щасливі очі своїх рідних, які й не сподівалися його більше зустріти в земному житті. А головне, він бачив те, задля чого боровся і долав стільки непереборних перешкод. Він бачив своїх три лани землі. Три лани які він зможе обробляти і бути щасливим від вигляду налитого колосу на них. Щасливим так, як може бути щаслива людина праці, побачивши плоди, котрі праця його приносить…

___________________________________________________________________

1. Підкоморій – суддя.

2. Лан – міра площі у давнину, дорівнювався 30 моргам, або 20 десятинам.

3. Копа – шість десятків.

4. Ясир(тат.) – невільники, бранці.

5. Дуб – човен. . 6. Улус(тат.) – селище.

7. Тамга(тат.) – родовий герб, що одночасно виконував у татар роль тавра для невільників і коней.

8. Каракурт – отруйний павук, який зустрічається на півдні України і в Криму, його назва в перекладі з татарської означає – «чорна смерть».

9. Аскер(тур.) – вояк.

10. Санджак-бей(тур.) – правитель області.

11. Гуруш(тат.) – монета в двадцять акче

12. Халавуз(тур.) – стражник.

13 Улуфаж(тур.) – комонний яничар.

14. Капудан-паша(тур.) – командуючий флотом, адмірал.

15. Кара-Дениз(тур.) – Чорне море.

16. Кара-тюрки(тур.) – чорні турки, простолюдини.

17. Мединет-Юл-Ушак(тур.) – Дослівно: місто коханців. Таку назву носив в середньовіччі Синоп, названий так за красу і пишність.

18. Ефенді(тур.) – звернення до поважного чоловіка в Туреччині.

19. Руське море – застаріла назва Чорного моря.