Літературний конкурс. Несприйнятий цим світом геній

Ні, ну принаймні мені завжди здавалось що не можна, але той день змінив усе, той день був уночі, як завжди, десь о пів на третю, я вийшов з дому та пішов прямо до коваля, це вже зараз пригадується той дурний фільм про подорожі у минуле/майбутнє, а того дня уночі я не міг думати про подорожі в часі, бо перебував у іншому просторі, чесно-кажучи я не знав навіщо мені той коваль, він підсвідомо засів у мене в голові перед тим, бо це єдине, що асоціювалось у мене з тим, про що нашому збоченому суспільству знати ще рано... Дійшовши до будинку коваля я помітив, що якось незвично гавкав його їжачок, навколо бігали скажені коні, вуха їхні були вкриті не характерними рослинами, на конях були місцеві "герої", ті які регулярно грабують людей, знущаються над ними, такі собі деморалізовані виродки. Насправді я збрехав, так, але ж це нікому не принесло шкоди, значить усьо ОК, ніфіга той день уночі не змінив, захід Америки то звісно круто, але ж воно не здатне якимось чином на мене вплинути, тому вже за тиждень я пішов за квитками... ууу...фак, певний відбиток все ж залишився, купив собі два квитки до Вашингтону, поїду сам, купив два квитки бо... Гуляючи Вашингтоном я дивився в обличчя цих американців, чурок та інших і чомусь не ненавидів їх, я відчував шось добре всередині, один позитив, вдома такого не було, позитиву у очах цього стада я ніколи не бачив, зазвичай лише злість. Але вдома мене ніколи не чіпали так, було багато чого, але такого ніколи. Зайшовши у закинутий будинок з цікавості я думав що натраплю просто на якусь цікавинку, зав*язані очі, руки та ноги, це страшно, це неймовірно страшно, особливо коли якісь неандертальці тебе допитують, а ти ні слова не шариш:

Видео дня

-qui pareil Yokagava Mituoki?

-кого парить Йокагава? Хто це? Зірка J-року?

Після цієї відповіді на мене зразу кинувся чоловік, який стояв позаду і мовчав увесь час, він вдарив з усією силою мене по голові якоюсь незрозумілою палицею, але я ще міг усвідомлювати те, що про J-рок вони знають, ще менше ніж я. Страх загинути безглуздою смертю переповнював мене, проте виліз я звідти зовсім скоро, мене просто скинули з третього поверху прив*язаного до стільця, біль...

За якийсь місяць я вже був на ногах, однак з*явились прболеми з владою, мене хотіли депортувати, та з тих 31 днів, що я пробув у Вашингтоні 30 я лежав на лікарняному ліжку та дивився у стелю, можливо саме це для мене було більше болючішим ніж відчуття після падіння. Переховувався як міг спочатку, втім до Техасу, так, знову ці ковбої. Там нічого цікавого не відбувалось, я сам пішов на процедуру депортації, це була єдина можливість опинитись вдома, принаймні моя голова на шось більше не здатна, та й який сенс перепливати океан.

Моя рідна земля, дорога була важкою, я ж бо був не звичайним пасажиром. Я ніколи таким не був, я завжди був спокійним, ні, не тихим та мовчазним, я мав чітку позицію, проте був пацифістично налаштованим, мене ніколи не переслідували, а тепер з*явилось відчуття ніби постійно хтось за спиною, дивиться, слухає та записує усі мої розмови, раніше теж було неприємно коли хтось, щось слухав, але це ніколи не було таким страшним, мені зазвичай плювати хотілось взагалі на більшість подібних, але не зараз, всередині було відчуття загрози, шось не давало мені спокійно спати. Я хотів вбити це все це в собі, але не міг, це складно, бажання тут мало, воно мало б пройти саме, але не пройшло...

Одного вечора я йшов містом та натрапив на карету швидкої, виносили людину, по її руках ще текла кров, там були дуже глибокі порізи, лице було накрите, я не розумів людей котрі це роблять, проте це мене не шокувало, я не любив їх у своїй більшості, пройшовши ще десять метрів я почув несамовите волання якоїсь особи жіночої статі, її голос зривався, але я добре розчув своєь ім*я: "Джон Стар відрізав мені руку!!", цей голос я почув вперше тому не особливо злякавшись заскочив у під*їзд з якого виносили труп, кров вела саме до тієї квартири на балконі якої знаходилась та несамовита дівчина. Я заскочив до оселі, двері ще не зачинили, я побачив обличчя яке не бачив вже 2 роки, я був переконаний, що більше ніколи його не побачу.

-Ти, так ти, навіщо ти це зробив? Знаєш, це не страшно, але навіщо ти це зробив? Ти думав усе просто? А його життя? Знаєш скільки воно важило?

-До чого тут усе це? Я заплутався? Чиє життя? Навіщо мені причиняти комусь біль?

-Ти маєш загинути!!

Вона схопила ніж, але я в один момент вилетів на сходи та побіг до низу, при виході з будинку я знову почув волання, однак жодного слова вже не розібрав, вона була в такому становищі, що не могла себе конролювати, а мої мізки були вже не в тому стані, щоб здогадатись про її становище, я розвернувся та побачив її на сходах, її тіло та одяг були темночервоними, вона впала наздоганяючи мене та покотилась по сходах, ніж глибоко увійшов у її тіло, було видно лише його ручку. Нарешті лишивши той будинок я побачив біля виходу міліцію, яка запізнилася, вони ще не знали, що кількість трупів зросла, за кілька кроків від мене стояли мої американські друзі, знавці J-року, які мабуть все ще розшукували свого японця, вже блимала блискавка та відмивала від крові вулицю злива, я секунд 40 стояв на місці, я навіть не думав ні про що, я ніби вмер, але до мене почали наближатись ці дегенерати, їх було двоє, навколо бігали скажені міліціянти, я схопив одного з них, витягнув його пістолет, я не міг ні в кого стріляти, я подумав лише про те, як люблю своє життя та вистрелив собі в рота...