Літературний конкурс. Кутя з перцем
Цього року на Водохреща лив дощ . Я на Святу вечерю все приготувала, лиш накрити стіл та до куті меду дати, пшениця вже зварена. Повечеряєм, хлопці мене поцілують, похвалять. Раптом дзвонить старший син: »Мама,тут горе сталося..наш маленький насипав молотого перцю в кутю. Що робити? Будем тепер без куті?»
От, цей наш маленький.. великий кухар.. не мине і дня, щоб не навів мені «ладу» в посуді. Та що гніватись-дитя ще. До Вечері залишилось шість годин,спробуй тут…
Та ще й я на роботі. Але ж я-мати, господиня, берегиня сімейного вогнища. Треба думати. Та ось- у дівчат знайшлась крупа, налила води, тепер чекаю, коли додому. Швидко доїду- та вже встигну зварити.
Десь о першій відпустили. Не йшла, летіла. Тато наш теж швидше з роботи повернувся і зараз з середнім сином прилаштовує дідуха на почесне місце. Старший синок «патрулює» найменшого- хлопці ж не на жарт налякались, що як іще якої шкоди зробить?
Люблю свята, вихідні дні- можна побути з дітьми, відпочити. Я вже всі одинадцять страв зготувала до урочистого столу, залишилась дванадцята- кутя. Допріває каша вже в пічці- ось ще кілька хвилин, і тато наш скаже- « При святій вечері помолимось, діти…». Так мрію собі , як раптом чую, наче голоси дитячі під вікнами. От халепа… оце так мати, берегиня.. Вже щедрівники в порозі, а я..ще й води свяченої не пили.. от ганьба, сором від людей. Біжу ж до дверей- щось тихо! Причулось, чи що.. Одчиняю. Дощ стіною. Темно.. ще світло не ввімкнула – чую : » Тьотю Лялю, а Марек піде гуляти? »Я терпну. Це Валентинка, сусідська дівчинка, однолітка мого середнього. Не встигаю навіть подумати, хапаю її за холодні мокрі ручки і майже заношу в сіни..
-Валечко, ти чого сама? Нічка вже.. дощ такий..
-То Марек не вийде гуляти, тьотю Лялю? - сумно так.
-Валентинко ,дощ.. та й свято нині.
Ой ,свято! Пригорить мені зараз кутя в печі, буду мати на вибір- одну припалену, другу дбайливо синочком наперчену.
-Та я знаю, тьотю Лялю, що свято. Мама ще зранку п’яна спить, двері закрились , вона й не чуе, що я стукаю…То я піду?
-Як підеш? Куди? Роздягайся, зараз будем вечеряти.
Я знов забула про піч. Неначе лід і полум’я зітнулись на моєму серці в смертельний герць. Допомагаю, руки не слухаються- чи то тиск, чи то вже старість. А чобітки вщент мокрі, шкарпеток геть нема , штанці навпаки одягнені… Куртка по лікті- хоч викручуй.
-То я прала свої речі. І тихенько-три дні вже в ночвах лежать, та мені тяжко …
Мала каже правду. Але ж мушу щось зробити. Зібратись, подумати. Часу обмаль. Не було ще такого, щоб я не знайшла якийсь спосіб. Не було- і не буде!
-Валентинко, роздягнися. У мене є якраз на тебе сукня. Я у ній такою, як ти, сфотографована. Лечу на горище- ну слава Господу, є! Так, одягаємось. Колготи я теж білі маю- звідки й взялися? Тепер зачесати волоссячко. Духи. Коралі. Лихо, забула головне-руки! Вже помиті, підрівняю нігтики. Тапочки. Все! Справились!
-Валю, яка ж ти гарна!
Прилітають хлопці, дивитись, що це мама забарилась, тато слідом. Побачили Валю- потягли до іграшок, старший взявся страви на стіл носити, а тато обійняв мене за плечі.
-Що тут в тебе? Як справи?
І я силкувалась щось відповісти, та марно. Обійняв, притулив міцніше.
-Та що ж ти?
-Валя буде у нас.. вечеря готова.. кутя цього разу пригоріла..
-А ну заспокойся, що за поведінка. Гостя в дім- радість в дім. Я кутю вже півгодини тому витягнув, вона чудова, не хотів вам заважати, ось і не сказав. Ходімо, діти чекають… Не плач, витри сльози.. Дітей налякаєш, подумають-горе, а сьогодні ж велике свято!
А за мить- « При святій вечері помолимось, діти…».
Діти чемні, поки за столом, а як з-за столу, то як буревії- до забав. Підхоплююсь, біжу на кухню. Треба подумати. Завжди є якийсь вихід.
Заходить наш тато. По очам бачу- думає те, що і я. Слід матері Валечки дати знати, що дитина у нас.. Ще прочуняє і побіжить до дільничого, шукати, нащо йому клопіт. Прибігла Валя.
-Тьотю Лялю, а Ви гроші маєте? Ну , хоч трохи грошей?
-Маю, сонечко. Нащо тобі грошей? Ви в якусь гру граєтесь, в магазин?
-Ні, просто я думаю- може.. Ви би.. купили мене в мами…
Витираю очі, дивлячись в пітьму за шибою.
Наш тато вже вдягнувся, стоїть в порозі. Чув, що мала казала.
-Я віддала б усі гроші.. якби це було можливо.
-Я знаю. Ходімо.
За вікном злива потроху перетворюється на мирний дощ. Під сусіднім будинком метнулась неповоротка тінь. Побачила нас, почала гукати Валю. Ми вийшли з темряви під промінь ліхтаря, а мати Валечки : » Пане Теодор, може, маете сигарету? Десь мала моя повіялась, ось, шукаю, змерзла вся..»
-Змерзла ти- похмілля це!- і до мене- іди, Лялю, приведи Валечку.
Зібрала Валю. Коли прийшли, наш тато все ще розмовляв потиху з її матір’ю.
Потім я спитала, про що..
-Я служив у Вірменії - там нема ні будинків перестарілих, ні сиротинців. Якби і у нас так- не роками шукать національну ідею, що Україну об’єднає, а просто- дітей любити. Всіх дітей. Всім людям. Державі. Бо прийде час- доживемось всі разом, що нікому нам буде і перцю в кутю насипати…