Літературний конкурс. Підземелля

Темно і якось незатишно...Хоча “незатишно" – це надто м’яко сказано. Незатишно – це коли ти новим черевиком поцілив у калюжу. А тут гірше - тут вже моторошно.

Граф казав, що ці катакомби виходять далеко за межі замку. Блукати ними можна роками.

І хтось блукає...

----------------*---------------

Мій візит був випадковим. Ми з дружиною давно мріяли помандрувати і нарешті змогли це собі дозволити.

З огляду на мій сьогочасний стан, не можу сказати, що „воно було того варте".

Не встиг я розпакувати валізу і вивчити завіконний пейзаж, як Марина потягла мене на оглядини міста.

Пам’ятників, монументів, соборів й іншого архітектурного свавілля було забагато, тому відвідини музеїв ми відклали на завтра. Аж ось мені впала в око табличка з написом „Екскурсія". Біля таблички на складному стільчику сиділа жінка у великих темних окулярах. Я вщипнув Марину і розвернув ії обличчям до таблички.

Як виявилось, це була екскурсія в справжній середньовічний замок, що належав Руфусу ван Хальсту, графу Амонтильядо. Взагалі-то, це був єдиний місцевий замок, що дожив до наших днів.

Моя доля була вирішена.

----------------*---------------

- Невже ви ніколи не хотіли, щоб у вашому житті з`явилось щось, що викликало б жах і захват водночас, щось подібне древньому божеству? Чий дотик викликав би у вас тремтіння і наповнював надзвичайною радістю? – питав мене граф, підкурюючи сигару

Я лише пришелепувато похитав головою.

- Ви над цим ніколи не замислювались, чи не так? – посміхнувся граф, - Що ж, життя стає все більш стрімким і заплутаним. На роздуми часу не залишається. Мабуть, я  - найщасливіша людина в цьому світі: гроші, що їх нажили мої пращури, дозволяють мені присвятити весь свій час чомусь більшому, аніж заробітком собі на прожиття...

Граф справляв враження класичного, як на мою думку, аристократа: надміру екзальтована особистість з комплексом власної значущості. Вуса „а-ля Сальвадор Далі" підтверджували моє перше враження.

- А...гх... гхм... пане ван Хальст, дозвольте... – почав я.

- Руфус! Звіть мене просто Руфус - граф широко посміхнувся і випустив у стелю димову хмаринку.

- Так-так, звісно. Руфусе, скажіть, а як мені повернутись у місто?

– Навіщо вам у місто? - граф здивовано відсалютував бровами.

- Ну...я гадаю, що моя дружина...там... хвилюється...

- Та забудьте! Тут набагато цікавіше! Хочете, я покажу вам божество? – ван Хальст переможно поглянув у мої витріщені очі.

- Божество?!

- Звісно, з Буддою чи Христом воно не зрівняється, але все ж таки це краще ніж нічого. Ходімо, я вас познайомлю. Хвилинку...

Граф порпався в кишені свого розкішного оксамитового халата, а я мовчки стояв, не зводячи погляду з його усмішки.

Нарешті граф витяг з кишені маленький нікельований пістолет.

- „Браунінг" – повідомив він, тримаючи в одній руці зброю, а в іншій – сигару, - спадок від дідуся. Старий полюбляв такі штукенції. Що ж, ходімо. Праворуч від вас двері, за ними вас чекає ДЕЩО. Отож, рухайтесь. І без дурощів.

----------------*---------------

Екскурсовод виявилась надзвичайно занудною жінкою з дивною зачіскою. Напевно, то була перука. Слухати ії белькотіння було неможливо – вона забагато базікала, слова зливались в щебет якогось доісторичного птаха.

Але це було ще нічого, доки ми їхали в автобусі. Найгірше почалось, коли увійшли до замку. В автобусі я мав можливість закрити очі і відкинутись на регульованому кріслі – в такі моменти реальність відходить на задній план, все надто прекрасно, щоб бути справжнім. Марині вистачило одного погляду для розуміння: я – в нірвані і мене краще не чіпати. Мабуть, саме в цьому приховується секрет щасливого подружжя – залишати одне одного в спокої, хоч на деякий час. Це – необхідний мізер.

В замку не було м`яких крісел, а співчутливі дружини були знесилені. Там була екскурсовод, яку ніхто не слухав, і група туристів, охоплена заздрістю і повагою до давніх архітекторів. А ще там була моя доля в образі графа Амонтильядо.

... ми переходили з галереї до камінної зали. Я відстав через розв’язаний шнурок на черевику. Ось у чому моя фатальна помилка – я мав би носити мокасини, вони без шнурків.

Присівши на коліно, я швидко розібрався із зрадливим черевиком. А от коли піднімався, відчув різкий біль у потилиці. Промайнула смішна думка: я – святий і мене забирають на НЕБО. Картинка згасла.

Я втратив свідомість.

Це була серьйозна втрата.

----------------*---------------

Що сказати? Опритомнів я в зручному кріслі, а дивний суб’єкт з піжонськими вусиками і підозріло розширеними зіницями розважав мене своїми хворими фантазіями.

Далі? Далі було так ...

 - Вперед! – скомандував граф і підштовхнув мене пістолетом у спину.

За дверима не знайшлось нічого надприродного, лише довгий темний коридор, що завертав кудись вліво.

- Не зупиняйтесь! – знову штовхнув мене граф і я ледве стримався, щоб не зацідити йому ліктем в печінку – Тут немає  нічого цікавого! Поки що...

Зробивши кілька кроків, я раптом відчув, що ван Хальст не супроводжує мене. Озирнувшись, я побачив його силует у дверях. Лівою рукою він спирався на стіну. Здається, там було якесь заглиблення ... Я стояв біля повороту, що його створював коридор і починав розуміти цю гру.

- Ідіть-ідіть! – крикнув граф – інакше стрілятиму!

Що мені лишалося? Я здогадувався, що мене чекає, але вибору не було. Зробивши кілька кроків, я почув кам’яний шурхіт і відчув, як підлога під моїми ногами займає вертикальне положення. Від підлоги я такого свинства не чекав.

Я провалювався у темряву.

----------------*---------------

Якщо я і знепритомнів, то не більш як на мить – саме стільки тривав мій політ. Я гепнувся у крижану воду і мало не захлинувся. Вода сягала мені до шиї. Навкруги було темно. Темно і якось незатишно. Здається, я це вже казав?

- Як ви там себе почуваєте? – пролунав зверху голос графа.

- Як килька у томатному соусі – пробурмотів я собі під ніс, ногою намацуючи на дні цього басейну хоч який завалящий камінець. Жодного!...

- Ви вже вибачайте мені за цю холодну ванну – він винувато розвів руками, дивлячись на мене крізь люк у стелі – це зроблено для вашої ж безпеки. Інакше ви могли б забитися ...

- Слухай, недоумку! Коли я до тебе доберуся, ти в мене ще не так заб`єся! Ні, спочатку ти з тиждень тут поплаваєш наче Іхтіандр, а вже потім я...

- Досить – обірвав мене ван Хальст – слухайте сюди. Цей замок збудували мої далекі пращури. А підземелля набагато старше. Ніхто не знає, наскільки воно велике. Ну, хіба, що той, хто тут живе...Десь навіть є вихід на поверхню. Умови гри дуже прості: знайдіть вихід і не натрапте на БОЖЕСТВО! Це може для вас погано скінчитись.

Граф реготнув. Від його гумору мене пересмикнуло.

- Вихід насправді є, чи це стимуляція надією? – от дурне запитання. Він же все одно збреше. Але граф мене здивував:

- Чесно кажучи, сам не знаю. Ніколи сюди не спускався.  Але мій дідусь казав, що вихід є, а брехав він дуже рідко.

Чудово. Хай це напишуть на моєму надгробку – „він дуже рідко брехав".

----------------*---------------

Зачинивши люк, ван Хальст пішов. А я залишився один. В темряві. Проте мене не полишав якийсь невиправданий оптимізм. Я був упевнений, що виберусь звідси, а те вусате гаденя все своє подальше життя проведе в кімнаті зі стінами, оббитими м`якою тканиною, де злі, неголені санітари будуть міцно тримати його, поки сестра штрикатиме в його дупу заспокійливе...

Шлях з цього водоймища я знайшов досить швидко, намацавши в метрі від себе сходинки, що вели з-під води. Піднімаючись ними, я потрапив у вузький, але високий тунель. Павутиння, як на мене, там було забагато, але це, при всій моїй „любові" до павуків, мене не спинило. Надто вже я вірив у свою зірку.

Метрів за п`ятнадцять  тунель закінчився. У пітьмі я довго обмацував стіни, доки не зрозумів – це перехрестя. Тепер в мене є три шляхи. У невідоме. На вибір. Я звернув у перший же коридор. Через  п`ятнадцять  метрів історія повторилася – знову перехрестя. Я пішов центральним тунелем...

Час спливав у цілковитій мовчазній темряві. Я спотикався, падав, з другого разу майстерно розбивши коліно, і йшов далі, кульгаючи. Надія ще жила в мені, але я залишався вірним Маринці. Що поробиш, гумор – це все, що мені лишається.

Напевне, це і є справжня любов, коли через сімнадцять років після одруження обличчя твоєї дружини стоїть у тебе перед очима. На це можна спертись у скрутну годину. А в мене останні три години виявилися дуже скрутними.

Я був готовий поклястися, що вже чую небесний спів янголів, коли зненацька наштовхнувся на щось таке, що різко, по-тваринному, смерділо. Це щось  обхопило мене за плечі, наче намагаючись обійняти... щось волохате...

Знаєте, втрата свідомості – це спасіння.

----------------*---------------

Свідомість не поспішала повертатись. В очах все плило, одного разу мені навіть здалося, що я бачу бичачу морду, яка шепотіла мені „не хвилюйся хлопче, все буде, як в кращих оселях Лондону і Парижу".

Коли я остаточно прийшов до тями, то лежав на чомусь м’якенькому. Виявилось, на матраці. Хтось дбайливо накрив мене старою смердючою ковдрою, поки я „відпочивав". Напевно, це був власник печери – інакше назвати цю кам`яну кімнату з голими стінами древньої кладки і невеличким багаттям в центрі язик не повертався. До того ж було холоднувато, навіть багаття не рятувало.

Покрутивши головою, я побачив двері – справді, зроблені на совість дубові двері, вони закривали собою вихід з цього кам’яного мішка.

А в кутку, низько схиливши голову, прямо на підлозі сидів господар. Я бачив лише його широку, мускулясту, волохату спину. Він був чимось заклопотаний і тихо бурмотів собі під ніс щось нерозбірливе.

- Що ви робите? – позіхнувши, запитав я  у волохатої спини.

- Гострю ножа, скоро вечеря... – радісно відгукнувся господар і раптом, здригнувшись, озирнувся.

Навіть як для добре відновившої свої сили людини крик мій був дуже голосним. Добре, що хоч від побаченого свідомість не втратив.

Ну то й що, що переді мною – живий Мінотавр!?

----------------*---------------

_ ... думаєш, мені тут солодко живеться? Нічого подібного! Цей псих нагорі не хоче мати зі мною жодних справ. Поклонятися – це він з радістю, а диван мені спустити або хоча би ранкову газету – нізащо! Взагалі, намагається вдавати, що мене тут немає. Боїться...

Я мовчки кивав. Важко було звикнути до думки, що я розмовляю із справжнім Мінотавром. Моя мама, напевно, сказала би, що це непристойно.

- ...от дідусь його був приємною людиною. А цей – придурок якийсь. На його вуса я без огиди дивитись не можу.

Не перериваючи свого монолога, він уміло смажив на відкритому вогні багаття великий шмат мяса. Дим втягувало у маленьку шпаринку під стелею. Схоже, тут все було продумано.

Тим часом Мінотавр витяг з-під матраца бляшану миску і тицьнув ії мені до рук.

- Тримай – звелів, розрізаючи м’ясо на дві рівні частини довгим гострим ножем і поклав до миски мою половину.

Миска була брудною, м’ясо надто жирним і недосмаженим, виделок не було – але я ще ніколи не їв з таким апетитом.

- Що це за м’ясо? – спитав я. М’ясо було смачним і якимсь незнайомим на смак. Мінотавр щось пробурмотів з набитим ротом, я нічого не розібрав.

Після вечері я почав розгулювати по кімнаті.

- Знаєш, - позіхнувши сказав господар, - Ти – перший з моїх гостей, з ким я зміг поговорити. Відчуваю себе  щасливим...

По волохатій щоці його котилася сльоза.

- А де інші? Вони знайшли звідси вихід? - я кинувся до дверей, маючи намір відкрити їх.

- Вихід не можу знайти навіть я, - сказав Мінотавр, піднімаючись з матраца, - а я живу тут дуже довго...

Я відчинив двері. За ними була довга, висока кам`яна зала. На іншому ії кінці були такі самі двері. А попід стінами лежали гори кісток. Мені на очі потрапила чиясь грудна клітина. Чиясь. Людська.

Він гаряче дихнув мені у вухо, обпікаючи мою горлянку холодом гострої сталі.

- А чим, ти думав, ми вечеряли? – прошепотів, - і чим я буду вечеряти завтра?

Я намагався ні про що не думати. Просто не думати. Ні про що. Взагалі.

- Я радий, що ми поговорили. Мені справді цього не вистачало.

Я закрив очі.