Литературный конкурс. Шлях до себе

Чи багато років минуло з часу появи на світ нового життя, її життя, - питання філософське. З точки зору вічності та космосу – лише мить, з точки зору життєвого шляху та подій – вічність.

Уляна дуже квапилася побачити новий світ, і що називається, вистрибнула з лона матері. Лікарі ледве встигли піймати дитя. А вона відчувши нові емоції, голосно заверещала, намагаючись виразити свою радість та привітання всьому новому. Вже протягом перших годин Уляна відчула дивні зміни навколо. Її мозок сприйняв декілька нових відчуттів – прохолоду повітря, коливання простору, ніжність дотику. І кожного разу, не знаючи яким чином реагувати на нове, Уля верещала від задоволення.

Душа, цієї дівчинки перебувала у збентеженому стані. Здавалося б, метою появи у цьому світі було виправлення минулих помилок, пізнання суті існування. Однак, народившись у тілі маленької дівчинки її Душа була здивована безпорадністю тіла. На якийсь час Уляна затихла. Це був світанок. Її Душа летіла до Творця з одним єдиним питанням: невже помилково її помістили не в те тіло і як їй виправити минулі огріхи? Відчуття тепла світла Творця зігріло Душу та заспокоїло. І лише голос, який промовив: „Через терни до зірок...” нагадав їй про шлях, який вона, Душа, обрала задля очищення. Звичайно, нічого не дається просто.

Стрімголов Душа Уляни полетіла до свого нового тіла. Саме в цей час до немовляти підійшла медсестра і заклякла біля дівчинки. Уляна не дихала. Скільки минуло часу – вічність, мить? „Господи! – подумала Ганна, - допоможи!!!” Вона обережно взяла на руки маленьку Улю та міцно притисла до своїх грудей. Мимоволі сльоза скотилася по щоці Ганни і впала на щічку дитинки. Як дощ орошає землю та забезпечує її плодючість, так і ця єдина сльоза стала провідником для заблудлої у просторі Душі. Через цю сльозинку Душа Уляни повернулася в маленьке тільце. Дитинка схлипнула. Почала дихати. Ганна не вірила своїм очам. Вона ніжно поцілувала маленьку і понесла її матері для годування, щаслива віт того, що Творець повернув до життя своє творіння.

З того часу минуло тридцять років. Уляна виросла гарною та розумною дівчиною. У неї була сім’я: чоловік, донька, батьки, сестри; цікава робота, затишний будинок. Уляна намагалася жити за законами буття, не робити зла, пізнавала світ, людей і намагалася всьому дати  ладу. Здавалося щасливішої за неї не знайти у цілім світі. Однак одного зимного ранку Уляна прокинулась з болем у грудях. Це боліла її Душа.

Уляна замислилась, прислухалась до своїх відчуттів і поринула у спогади. Вони виникали спонтанно окремими сюжетами з її життя. Ось вона маленька, всього 4 рочків читає своє перше слово, 5 рочків – щоночі сниться усіяне зірками небо і чийсь лагідний голос розповідає їй про її шлях та події, які мають незабаром відбутися у її житті. Ця картинка змінюється відчуттям першого душевного болю від нездійсненої мрії, який потім переростає у відчуття покірності обставинам. В цю мить Уляна подумала, а чи не є це причиною сьогоднішнього болю? Покірність обставинам? Так. Адже після пережитого відчуття у дитинстві вона твердо вирішила йти своїм шляхом долаючи перешкоди. Саме завдяки цьому Уляна реалізувала своє духовне устремління щодо хрещення. Адже не зважаючи на те, що батьки її були атеїстами, Уляна до 18 років пізнавала закони Творця і досягнувши повноліття самостійно охрестилася. Не зважаючи на економічну нестабільність та корумпованість різних сфер життя країни, у якій вона жила, Уляна самостійно отримала гарну професію і змогла забезпечити достойне життя собі та своїй родині. Не зважаючи на хвороби, які намагалися зжерти її тіло та зламати її дух, вона часто навіть без ліків проганяла цю погань із свого організму. Лише силою Духу та вірою. Завдяки вірі у неї з’явилася донька. Що ж діється тепер? Останні два роки вона корилася обставинам. Спочатку у мілких питаннях, потім відступала через бажання уникнути негативних емоцій, потім переклала вирішення своїх питань на інших людей... і нарешті, мало не втратила себе саму.

„Через терни до зірок...” – пригадала вона.

Біль у грудях вщухла. Уляна закрила очі, посміхнулась теплому сяйву Творця: „Дякую тобі, Господи!”