Літературний конкурс. Остання надія
“Ну, то де ми зустрінемося? Які будуть пропозиції?” – писала вона у своєму миттєвому повідомленні.
“Та краще б десь у закритому приміщенні”, - відповів він якось невпевнено.
“А чому в закритому? Ти що боїшся, що нас побачать? Ти – одружений?!” – насторожено запитала вона.
“Ні-ні. Я не одружений, – блискавично збрехав він. - І не боюся я нікого.”
“Ну, тоді чому б нам не зустрітися просто сьогодні?” – повірила вона.
“Та я то за, але кудись сходити – це ж треба гроші”, – набрав він на клавіатурі і важко зітхнув.
“Пфе! - миттєво обурилась вона, - грошей не маєш і поліз в Інтернет знайомитися? Що ж, чао, мій дорогий!”.
“Та ні, ні, - спохопився перелякано він, - ти не зрозуміла. Просто я маю на увазі якесь пристойне місце. А оце тільки-но машину забрав з ремонту. І довелось сильно потратитися”.
“О, то в тебе машина є?” – прийшло обнадійливе повідомлення від неї.
“Так, “Мазда”, - відповів він не без гордощів. – Якщо хочеш, можемо покататися”.
“Чому ж, любий, можна й покататися”, – тепер вона уже явно ластилася до нього, і він аж зомлів від задоволення.
Взагалі, спочатку він, Гриша, не був дуже певний, чи йому так потрібна коханка. Але якось випадково набрівши в Інтернеті на сайт знайомств, непомітно для себе зав’язався із цією Веронікою. Її фотографії, що були вивішені там, не дуже надихали його. “Моя в сто разів краща”, – відзначив він про себе, але таки написав Вероніці: “Привіт!”.
Що ж тягло його до цієї іншої жінки? Що так вабило його у всій цій затії?
А справа була в тім, що уже досить немолодий Гриша відчував себе останнім часом повним невдахою. Фірма, в якій він значився як “комерційний директор”, на ладан дихала. Його підлеглі працівники, ті кілька хлопців, як начальника його зовсім не сприймали. Він відчував, що стомився. Відчував, що життя непомітно почало перемагати його, а він просто не має сил для жодного опору. Здоров’я підводило, ніяких перспектив поперед себе не бачив, грошей і якихось ідей для власної справи не мав, а машина його, старенька “Мазда”, із ремонту не вилазила.
І тут йому, Гриші, здалося, що він ще зможе все виправити. Ще зможе реабілітувати себе принаймні у власних очах. Він заведе собі коханку. Так, саме коханку! Недарма оті старі пердуни-мільйонери із молодими дівчатами закручують шури-мури. Бо ж вони не просто так, вони ж силу їхню молоду в себе вбирають і енергією заряджаються! І тоді діла їхні у бізнесі постійно процвітають.
Правда, Вероніка не така уже й молода і красива, але то таке… Головне, що погодилась із ним зустрітися. На машину клюнула! Ну що ж, дорогенька, тримайся, я тебе так покатаю!”.
І він, вийшовши з роботи, поспішив до своєї “Мазди”. Любовно провів по ній долонею. “Моя старенька, скільки ти мені уже послужила! І сьогодні, прошу тебе, уже не підведи. На тебе у мене остання надія!”.
Перед побаченням він все ж вирішив навести для своєї “Мазди” трохи марафету. “Треба заїхати десь, щоби тебе помили. І особливо салон”, – він багатозначно усміхнувся, поглянувши на майбутнє “ложе любові”.
2
Слава і Додік, власники невеличкої недорогої мийки на набережній, сперечались один із одним.
- Нащо ти взяв отого нарика на роботу? – кип’ятився Слава. Повнотілий Додік спокійно відповідав:
- А що? Треба комусь робити? Чи, може, ти зі шлангом станеш?
- Е! Я вже своє відмив! – заперечив категорично Слава.
- Ну, то і не …, - але далі Додік не договорив. Бо до їхньої кімнатки, яка була добудована до ангару з мийкою, улетів, мов скажений, один із їхніх хлопців-мийників. Вигляд у нього був дуже збуджений.
- Там… Там… оцей новенький, якому ви дали “Мазду” мити… Так ось, поки її хазяїн десь відійшов, він раптом кинув мити машину, стрибнув за кермо і… втік!
Слава і Додік ошелешено перезирнулись.
Літня тепла і волога погода була прекрасною, а ще прекраснішим був настрій ”комерційного директора” Гриші, коли він, передчуваючи інтригуююче побачення, прогулювався навколо мийки автомобілів. Він зайшов до літнього кафе, що було неподалік, випив кави, покурив. Але всидіти довго за столиком не зміг. Нетерпляче підскочив з місця і пішов назад, у ангар. “Подивляюсь, як там моя… “Маздочка”.
Коли він зайшов усередину, то ніяк не міг зрозуміти, де поділася його машина - його дорогоцінна подруга, його вірний товариш ось уже скільки років. І коли йому нарешті сказали, що сталося, не дуже здорове Гришине серце раптом не витримало. Коли він падав на мокрий паркий асфальт, був уже мертвий.
На умовленому місці розлючена Вероніка даремно прождала його цілих… тринадцять з половиною хвилин.