Київських керманичів почали труїти задовго до Ющенка

У середині ХІІ століття престиж Київського великокняжого престолу залишається на недосяжній висоті. Несподівана смерть Ізяслава Мстиславича, який ще більше зміцнив цей престиж, не так вплинула на наступний хід історії, як, здавалося б, більш малозначущі події. У ці часи князі змінюються з калейдоскопічною швидкістю.

Річ у тім, що в середньовічному Києві утворився унікальний порядок спадковості, коли вся земля, підкорена Києву, вважалася легітимною спадщиною всього князівського роду. Русь, тобто землі нинішньої Центральної України, вважалися Батьківщиною (вотчиною) всіх князів династії, а решта земель – залежними від цієї спільної для князів Батьківщини. Князюючи в далеких землях, князі часто просили ховати їх на Батьківщині – тобто, в Києві.

Київ за цих умов, як правило, належав найстаршому з роду. Таким чином, рідний чи двоюрідний брат, а не син князя, як правило успадковував владу в Києві. Такий порядок спадковості був для України традиційним і діяв ще за часів Скіфії – держави VII століття до н. е.– ІV ст. н. е., коли влада вважалася власністю одного роду царських скіфів – паралатів. Між тим, у Європі й Азії, на відміну в України, сам монарх, а не його рід, вже сам по собі вважався володарем – достатнім джерелом легітимності.

Існуючий архаїчний порядок спадкування великокняжої влади постійно вносив дестабілізацію в державне життя, особливо після того, як рід Рюриковичів розрісся до більш ніж кількох сотень осіб. Після смерті Ізяслава Мстиславича в 1154 році великокняжий трон успадковує його дядько В‘ячеслав, син Володимира Мономаха, який за Ізяслава був лише номінальним великим князем. Не маючи своїх великих військ, він покликав у Київ Ростислава, брата Ізяслава Мстиславича. „І кияни всі вийшли з радістю великою назустріч своєму князю, і так були йому раді всі” – повідомляє літопис.

Проте ця радість тривала не довго. 11 грудня того ж, 1154 року князь В‘ячеслав помер. Ця смерть виглядає підозрілою, бо сталася після вечері з придворними: „Ростислав же сказав: «А ми вчора їхали, і він [був] при добрім здоров’ї». І він, [посланець], розповів йому і сказав: «Сеї ночі веселився він зі своєю дружиною і пішов спати здоров. А як ліг, так більше й не встав, тут його Бог узяв».

Чи був В‘ячеслав отруєний, чи ні – зараз визначити неможливо. Але такий варіант не виключений, враховуючи загострення боротьби за великокняжий престол. Старшинство в роду (а отже, і права на Київ) опинилися у князя далекого Суздаля Юрія Довгорукого.

Владу над Києвом спочатку здобуває Ізяслав Давидович, чернігівський князь із династії Ольговичів. Він довго відпирається, не бажаючи поступатися Києвом, але потім все ж повертається в Чернігів, щоб згодом постійно інтригувати проти Довгорукого.

Тож, у 1155 році великим Київським князем стає Юрій Довгорукий. Він покнязював в такому бажаному для нього Києві лише два роки.

Увесь цей час Довгорукий веде війну з Мстиславом, сином Ізяслава Мстиславича, який закріпився в Луцьку й Володимирі-Волинському. Під час облоги Володимира-Волинського Юрій Довгорукий зазнає невдачі, його військо відступає, а на п‘яти наступає молодий Мстислав.

У цей час відбувається цікава інтрига, яка може дати фору багатьом детективам. Такими подіями, вартими і книг, і екранізації, надзвичайно багата українська історія. Сюжет такий: Юрій Довгорукий схопив і обіцяв видати князеві Галичини Івана Берладника, претендента на Галицький стіл. Берладника названо так за його керівництво Безладдю – територією, залежною від Галича в низині Дунаю. Проте Юрій Довгорукий передумав, і відіслав зуручника, закованого в кайдани, назад до Суздаля. По дорозі на Суздаль чернігівський князь Ізяслав Давидович рятує Берладника, відбивши його в охорони. Спроби Берладника відбити Галич триватимуть аж до його смерті.

Це саме той Берладник, який, як вважається, залишив по собі відому грамоту Івана Берладника від 1134 року. Текст її такий: „У име отця и сына [и святого духа]: аз, Иванко Ростиславовичь от стола Галичского, кнезь Берладськы свідчую купцем [месии]бриським да не платет мыт у граді нашем [у Ма]лом у Галичи на изклад, разві у Берлади и у Текучом и о[уч]радох наших. А на исъвоз розьным товаром тутошным и угръськым и руськым и чес[кым], а то да платет николи жь разві у Малом у Галичи. А кажить воевода. А на том обіт. [В літо] от рождества Христова, тисещу и стъ и тридесять и четирі літ місяца мае 20 день».

Цю грамоту було знайдено й опубліковано в середині ХІХ століття румунським дослідником. Між тим, румунам її зміст був не вигідний, бо вказував на існування на території Румунії слов‘янського князівства. У свою чергу, ця грамота не сподобалася й росіянам – через те, що містила багато українських лексем. У той час як усі попередні й наступні Київські князі вважали, що їхнє служіння країні прямо пропорційне кількості вдалих походів на половців, Юрій Довгорукий діє з прямо протилежних позицій.

Весь час свого князювання він то відпускає половців, „одаривши дарами”, то „учиняє з ними мир”. За постійний союз з половцями, та одруження з дочкою хана кияни м‘яко кажучи, не любили Довгорукого та його синів. Юрій Довгорукий під тиском Мстислава змушений замиритися з Ростиславом Мстиславичем, який, маючи сильних братів і племінників, стає другим за впливовістю князем: „Бо вони всі покладалися на Ростислава і мали його за отця собі. А Володимир, брат його, сидів у [городі] Володимирі, а синівці його обидва, Мстислав і Ярослав [Ізяславичі,— в Луцьку]”.

Юрій Довгорукий почувався в Києві дуже непевно. Під час наступу на Київ об‘єднаних сил головних князів Юрій Довгорукий помирає, так само загадково, як і його попередники – Ізяслав і В‘ячеслав: „Юрій бо, пивши в осменика у Петрила, в той День на ніч розболівся, і було недуги його п’ять днів”.

Вітчизняний літопис повідомляє про „дружбу народів”, яка розгорілася після смерті Довгорукого: „І багато зла вчинилося в той день: розграбували двір його Красний, і другий двір його за Дніпром розграбували, що його він сам називав «Раєм», і Васильків двір, сина його, розграбували в городі, і побивали суздальців по городах і по селах, а добро їхнє грабуючи”. Російський історик Татіщев XVIII століття казав, що нібито бачив у літописних зводах згадку, що кияни грабували суздальців, „промовляючи, …ви нам не брати, але вороги”.

Усі ці повідомлення, а також крайня непопулярність Довгорукого в Києві, дали можливість звинуватити в отруєнні Довгорукого того таки осменника Петрила (за нинішніми посадовими „аналогами” – голову податкової адміністрації). За часів СРСР дійшло навіть до спеціального дослідження кісток Юрія Довгорукого. Тоді судмедекспертиз дійшли такого висновку: "При спектральному дослідженні кісток ознак отруєння неорганічною отрутою (з'єднання свинцю, цинку, срібла, міді й інших) не виявлено". Проте повністю виключати отруєння Довгорукого не можна, бо на той час існувало чимало органічних отрут. А єдиним результатом дослідження стало те, що експерти переконалися: в Довгорукого справді були непропорційно довгі руки.

Фактично, з нетривалим князюванням у Києві Юрія Довгорукого завершується формування підвалин для суздальського сепаратизму. Більшість синів Довгорукого розглядає Київ як чужу столицю. Один із його синів – Андрій Боголюбський - ще 1155 року таємно від батька тікає з Русі: „У тім же році пішов Андрій від отця свого із Вишгорода в Суздаль без отчої волі. І взяв він із Вишгорода ікону святої Богородиці, що її допровадили з [іконою] Пирогощею із Цесарограда в одному кораблі”. По дорозі в Ростов коні, що везли ікону, встали й не могли рушити з місця. Заміна коней не допомогла, і довелося влаштувати ночівлю. Андрій Боголюбський сприйняв це як кару за викрадення ікони і як знамення: бажання Божої Матері залишитися у Володимирі.

Ця ікона досі зберігається в Росії, де дістала назву Володимирської. В Україні її традиційно називають Вишгородською іконою Божої Матері. У Вишгород ця ікона була привезена з Константинополя в XII столітті, орієнтовно близько 1130 р., разом з іншою великою святинею - іконою «Богоматері Пирогощі». Для останньої в Києві на Подолі в 1132 році була спеціально збудована кам'яна церква, зруйнована 1935 року. Її було відновлено 1997 року.

Олександр Палій, історик, для „Оглядача”

„Оглядач” продовжує просвітницьку акцію „Від Кия до Дона”. Метою публікацій та інформаційно-просвітницьких заходів в межах даної акції буде поширення неупередженої, історично адекватної інформації про діячів української історії, починаючи від князя Кия і закінчуючи прем‘єр-міністром Віктором Януковичем.