Україна мчить до межі, за якою діють лише закони джунглів

Кожен процес має свою внутрішню логіку, властиві йому етапи та можливі цілі. Не є винятком процес дійства примадонни сучасного вітчизняного історичного театру – економіки. Багато чого з того, що маємо нині, легко було спрогнозувати ще принаймні років десять-дванадцять тому. Авангардні прояви сьогоднішніх загальних негараздів часів правління режиму Януковича – тотальної матеріальної вбогості країни та духовно-інтелектуальної вбогості псевдоеліти – були видимі ще на початку дев’яностих. Зваживши на ці прояви тоді, ми могли б уникнути кризи нині. Не взявши до уваги сьогодні сигнали з майбутнього, за п’ять-сім років ми знов-таки пожинатимемо гіркі плоди чергової кризи, тільки вже значно глибшої, ніж усі дотеперішні.

Тепер – факти. Останнім часом українські ЗМІ переповнені інформацією на кшталт того, що “Укрзалізниця” потерпає від численних злодіїв, які, попри всі засоби охорони, умудряються пролазити у вагони та скидати з них вантаж. Зловмисники “обчищають” вагони цілими групами. Одна бригада “сідає” на вагон і розвантажує його. Інша тим часом спокійно збирає награбоване вздовж залізничної колії.  До них підключається третя група зловмисників, яка завантажує здобич в автомобіль. Впіймати крадіїв на гарячому дуже важко.

Ще якісь підлітки розібрали світлофори, щоб здати метал і заробити гроші. У південних областях вже є кілька випадків, коли місцеві жителі розбирають обладнання електричних підстанцій і ріжуть дроти високовольтних ліній електропередач також для здачі на металобрухт. А в Кобеляцькому районі Полтавської області „мисливці за металом” зняли стикувальні прокладки рейок, у результаті чого з рейок ледве не зійшов вантажний поїзд.

Складається враження, що в Україні почали масово діяти мобільні партизанські групи економічних месників, котрі борються з функціонуючим в країні режимом за власне виживання. Бо ці факти взяті в сукупності вимальовують картину крайнього зубожіння більшості населення України, коли на одному соціальному полюсі – капітали, чималі навіть за світовими масштабами (пригадаймо, що “цивілізовані бізнесмени” Ахметов і Пінчук “заробили” по декілька мільярдів доларів), а на іншому – люди, позбавлені можливості заробити на елементарну їжу для себе та своєї родини. Але навіть не це є головним висновком, що об’єднує ці факти і змальовує динамічну картину перебігу процесів українського життя. Факти свідчать про глибинні соціо-психологічні зміни, що відбулися у суспільстві.

Суспільство з балансування на межі виживання дійшло, особливо у провінції, до того краю, коли ще трохи – і можна проводити паралелі із сумнозвісним 1933 роком. Року, коли люди з відчаю їли ремені зі збруї, що залишилася від колишнього господарства, де були коні, їли черевики, навіть, неїстівні рослини та будь-яких тваринок. Зникли коти, собаки, їжаки. Дійшло навіть до людожерства.

Зараз людожерства немає, а вживання хатніх тварин у їжу, на щастя, не стало масовим, але в суспільстві відбулася не менш трагічна трансформація. Україна протягом принаймні останніх 12 років (з часу початку правління режиму Кучми) пройшла щаблями вниз до трансформації в зовсім інший соціум. Від тіньової і напівтіньової економіки ми вже перейшли до таких маловідомих нам раніше явищ, як партизанська економіка, партизанський соціум і, відповідно, партизанський спосіб сприйняття та реалізації життя. Відтак ми, на жаль, можемо бути піддослідними не лише в постчорнобильську епоху, а й у наявну епоху псевдореформ. За такої економіки і такого суспільства люди, не бажаючи переходити до людожерства в прямому і непрямому значенні, змушені скочуватися до способів виживання, які не корелюються з потребами держави і суспільства в цілому.

Соціальні зачистки та витіснення громадян з їхніх попередніх соціальних ніш призводить до того, що частина людей примусово опиняється нижче соціальної ватерлінії. Масове безробіття, невпевненість в завтрашньому дні, безперспективність існування в постійному режимі харчового фізіологічного мінімуму, алкоголізм, наркоманія, токсикоманія і т.д. стали постійними супутниками життя тих, хто не зумів вписатися в економічні умови пострадянського затяжного перехідного (до чого?) періоду.

Соціальне розшарування українського суспільства, попри зусилля тих, кого лають “політиками-популістами”, нині відбувається нечуваними методами. А соціальні резервації, до яких загнано більшість українського населення, лише збільшують ту соціальну дистанцію, яка утворилася між полюсами багатства і бідності. Викрививши соціальний простір, сучасна влада (Кучма-“тато” та його численні “діти”) домоглася того, що розкол суспільства відбувся по лінії економічного відчуження незначного благополучного прошарку від решти соціуму. Ще в дорадянські часи основними пріоритетами українців були прагнення сімейного достатку та можливості ведення власного господарства. Здавалося що незалежність принесла кожному з нас можливості реалізувати себе. Та в дійсності вийшло все з похибкою до навпаки. Фактично відбулося друге „розкуркулення” українців. Але так як експропрійовувати практично було вже нічого: було відібрано останнє право – право на працю. Держава відібрала у багатьох своїх громадян правову можливість чесно працювати і заробляти на достойне існування й виштовхнула їх до партизанського життя.

Однак партизанське суспільство не лише принципово відмінне від цивілізованого за структурою і способом функціонування. Воно має ще й таку надзвичайно важливу особливість, як принципова некерованість за допомогою механізмів і інституцій держави. Згадаймо хоча б Болівію чи Колумбію, де партизанськи-контрольована територія часто перевершує свій державно-контрольований відповідник. Особливість сповзання України до партизанського суспільства цікава ще й тим, що перехід відбувається не “знизу” – від архаїчного суспільства, а “зверху” – від суспільства досить розвинутого й освіченого. Ще одна суттєва особливість вітчизняного переходу до “партизанізму” полягає в тому, що він фактично спровокований владою і відбувається внаслідок її дій.

Наведені особливості вказують на такі можливі риси новітнього партизанського ладу, як стійкість до зовнішніх впливів і високий структурний рівень розвитку. Подолати його буде важче, аніж відомі на сьогодні світові моделі. Практично це означає, що нинішня влада, нинішня держава будуть неспроможні нічого вдіяти з партизанським соціумом. Постраждають найбільше ті, хто сьогодні знаходиться в колах владної і ділової еліти, оскільки народу втрачати практично нічого. За тих умов, звісно, якщо процес формування новітнього партизанського соціуму й економіки всенародної герильї завершиться.

Якщо спробувати відшукати найближчі аналогії тому устрою, що гряде, то можна привести моделі, закарбовані в апокаліптичних американських фільмах, що змальовують посткатастрофічне майбутнє – 3000 рік чи, приміром, 2200-й. У цих трилерах змальоване суспільство тотального виживання, де панують закони джунглів, закони тайги. До перших етапів такого суспільства ми вже фактично прийшли. Що ж буде далі? Чи зреалізується змальоване в трилерах?..