Табачник заслуговує на Шнобеля

ПроФФесор Дмитро Табачник продовжує радувати український загал новими науковими відкриттями. Про деякі з них писав Іван Дзюба, про деякі – автор цих рядків. Усі загалом ці відкриття, поза сумнівом, тягнуть на Шнобелівську (Ig Nobel) премію, першу для України (є така відзнака для найдурніших наукових розвідок та їхніх авторів). Тому завдання кожного свідомого громадянина – всемірно популяризувати цей визначний внесок до світової науки, що і робиться нижче.

Отже: у черговій статті під назвою “О европейских традициях уважения Конституции” (газета “2000”, 12.01.07) віце-прем‘єр і визначний історик Табачник розповідає нам про те, який конституційний устрій має Україна, яким чином організоване державне життя в цивілізованих державах і які загрози створюють нормальному життю надмірні повноваження глави держави. Справа благородна; але як її здійснює пан проФФесор?

Починає Дмитро Табачник з констатації: “Уже не только профессиональные юристы, министры и депутаты, но и обыватели уверенно цитируют и трактуют различные статьи Основного Закона…” Радіймо! Маємо відкриття: виявляється, рядові мешканці тієї Україні, яку щосили розбудовує Кабмін Януковича, включно із паном Табачником, - не громадяни, не виборці, зрештою, не електорат, - а „обивателі”. Отака демократія за європейськими зразками. Добре, хоч не „репані свині” чи „бандери недобиті”.

А Дмитро Табачник продовжує: „Позволю себе уверенно заявить, что Основной Закон совершенно ясно и без разночтений определяет форму Украинского государства как парламентскую республику, не оставляя места никаким иным мнениям или сомнениям. Кстати, если бы закон был реально плох или непонятен, то сейчас противники политреформы не требовали бы ее отмены”. Маємо ще одне відкриття. Виявляється, що противники політреформи апріорі – це такі собі покидьки, мутанти, вороги роду людського, й іншими вони бути не можуть. Це таке собі нове видання троцькістсько-бухарінських виродків, котрі у масло отруту підсипають, а в бензин – цукор, щоб „майбахи” та „мерседеси” міністрів уряду Януковича не заводилися. Бо ж хіба сміє нормальна людина твердити, що реформа імені Мороза-Медведчука – дурнувата, що її положення виписані неохайно, що вона тільки заплутує систему владних відносин? Ні! Сам факт нападок на товариша Сталіна з боку його ворогів тільки підтверджує геніальність товариша Сталіна, оскільки вороги апріорі не можуть мати рацію.

Ну, а стосовно твердження про „парламентську республіку...” Якщо не помиляюсь, ініціатори та творці політреформи вели мову про парламентсько-президентську, тобто змішану форму правління, чи не так? Під тиском обставин, як відомо, Верховна Рада свого часу погодилася саме на такий варіант конституційних змін. І от Дмитро Володимирович публічно називає Олександра Олександровича та Віктора Володимировича брехунами: мовляв, вони говорили про одне, а протягували зовсім інше. Та справа не в тому – хай бавляться „кризові менеджери” та „антикризовики” донесхочу, то їхні стосунки. Справа в іншому: проФФесор Табачник фактично заперечує сам факт існування змішаної (напівпрезидентської) моделі правління. І це – неабияке відкриття у світовій політичній науці, яка досі сходилася на наявності парламентської, змішаної та президентської форми правління. Щоб уникнути звинувачень у „наслідуванні гірших зразків західної політології”, дозволю собі звернутися до авторитетного у світовому науковому співтоваристві російського дослідника, доктора юридичних наук Акмада Саїдова, професора (з одним Ф) міжнародного і порівняльного права, автора великої низки праць, в тому числі виданих друком у Великій Британії, Франції, США, Німеччині, Австрії, Японії, Польщі, до його опублікованої 2005 року у Москві видавництвом Wolters Kluwer книги “Національні парламенти світу. Енциклопедичний довідник”, де, зокрема, йдеться і про функції урядів та президентів у республіках зі змішаною формою правління. Саїдов говорить про “звичайні для глави змішаної держави повноваження: здійснення зовнішньополітичних відносин, пропонування кандидатури голови уряду, право відкладального вето тощо” (конкретизуючи їх відповідно до конституцій певних держав) і зауважує: у Європі парламентська форма правління у республіканських державах – зовсім не правило. Саїдов дає такий список цих республік: Австрія, Німеччина, Ірландія, Ісландія, Італія, Мальта, Сан-Марино, Болгарія, Угорщина, Греція, Латвія, Словаччина, Туреччина. Якщо взяти до уваги конституційні монархії та президентські республіки, то вийде, що змішана форма правління так само поширена у Європі і є, очевидно, не менш ефективною, ніж парламентська.

http://day.kyiv.ua/ukНу, а далі Табачник Д.В. так, між іншим, потоптався по результатах діяльності Табачника Д.В., щоправда, скромно не називаючи останнього, коли висловлюється щодо „принципа разделения властей, который очень неплохо обеспечивается действующей Конституцией Украины. Во всяком случае значительно лучше, чем предыдущей”. Смію нагадати, що до витворення такої кепської попередньої редакції Основного Закону чимало зусиль доклав наш претендент на Шнобеля, тодішній голова президентської адміністрації та член Конституційної комісії. Чесні політики європейського штибу у разі, коли вони з чимось не згодні, або тихо йдуть у відставку, або демонстративно грюкають дверима. Утім, давайте згадаємо, що переконаний прихильник європейської парламентської республіки Дмитро Табачник у ті не такі вже й давні (1994-96 рр.) часи послідовно й наполегливо боровся за зосередження всіх можливих владних важелів – аж до права видавати укази, що мали б силу законів – на боці президента, тобто за білоруський шлях вітчизняного конституціоналізму...

А тепер ще раз повторимо вже згадане речення, і продовжимо цитування, перестрибнувши через кілька наступних: “Позволю себе уверенно заявить, что Основной Закон совершенно ясно и без разночтений определяет форму Украинского государства как парламентскую республику, не оставляя места никаким иным мнениям или сомнениям... Оппоненты антикризисной коалиции пытаются придать или выдумать двойное и тройное толкование любой конституционной норме. И забывают, что право трактовать Основной Закон имеет лишь Конституционный суд, для остальных же действительно только то, что записано в законе”. Маємо ще одне відкриття: виявляється, що Дмитро Табачник чи то від народження, чи то внаслідок специфічної політичної кар‘єри не належить до „усіх інших”: він, і тільки він має право трактувати Конституцію (що і робить у своїй статті) нарівні з Конституційним судом! Може, і патріарші повноваження до цього приєднати, а, пане проФФесоре?

І ще раз повторимо сакраментальну фразу: “Основной Закон совершенно ясно и без разночтений определяет форму Украинского государства как парламентскую республику”. Але з тексту статті Дмитра Табачника випливає, що Україна – це не республіка, а монархія, оскільки функції нашого глави держави постійно порівнюються з європейськими конституційними монархіями, де наявна парламентська форма урядування (Британія, Бельгія, Іспанія). Ні, можливо, король з роду Рюриковичів нам би не завадив, але ж поки що маємо республіку, то ж чому не взяти, скажімо, для порівняння класичну парламентську республіку Грецію, де главу держави обирають депутати, але при тому президент де в чому має більші повноваження, аніж в Україні, наприклад, на свій розсуд може зібрати надзвичайну сесію парламенту чи відкласти проведення чергової сесії на 30 днів, а у надзвичайних випадках на пропозицію Ради Міністрів видавати законодавчі акти, які потім схвалюються (чи ні) депутатами? Чи Латвію, де президент може винести на народне голосування питання про достроковий розпуск Сейму та про скасування уваленого парламентом закону?

Але продовжимо подорож країною нових відкриттів проф. Табачника. От він безапеляційно стверджує: „Государства Африки — суть договоренностей европейских дипломатов или генералов на карте континента, ставшие причудливыми узорами, лоскутными постколониальными образованиями, в которых объединены зачастую веками враждовавшие племена” (це як – й Ефіопія, і Марокко, і Єгипет, і всі „історичні” країни континенту?), то він розповідає про „ситуацию со студенческим мятежом середины шестидесятых” у Франції, тоді як 1968 рік – це аж ніяк не „середина”, це „кінець шістдесятих”, то порівнює НАТО з нацистською Німеччиною (а la комуніст-кагебіст), водночас в розумінні колізії з „відставним” британським монархом Едуардом Восьмим у роки Другої світової війни йдучи безпосередньо вслід за Гітлером, то, нарешті, стверджує щодо вступу України до НАТО, що тут маємо „с одной стороны — огромное личное желание Ющенко и нескольких малоизвестных политиков, с другой — ясно выраженная воля народа и законодательного органа” (теж епохальне відкриття: не існує, виявляється, Закону про основи національної безпеки України, за який свого часу голосувала Партія регіонів, де у ст.8, зокрема, прямо сказано: „Основними напрямами державної політики з питань національної безпеки України є: у зовнішньополітичній сфері– проведення активної міжнародної політики України з метою... забезпечення повноправної участі України в загальноєвропейській та регіональних системах колективної безпеки, набуття членства у Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору...”).

І ще одне карколомне відкриття. Виявляється, Польща – це не Європа, бо „президент демократического европейского государства не должен вмешиваться в вопросы реализации внутренней и внешней политики парламентского большинства”. А у капосних ляхів, за Конституцією, президент, зокрема, ратифікує та денонсує міжнародні угоди, ініціює різноманітні перевірки діяльності виконавчої влади та судові процеси над високопоставленими корупціонерами, призначає послів, суддів і купу інших посадовців. Список відкриттів можна продовжувати й продовжувати, але я вважаю, що і цього (плюс окресленого у попередніх статтях, зокрема, що їхати до Сінгапуру з Києва найближче через Владивосток, а не морем з Одеси) досить, тож на Шнобелівську премію відкриття віце-прем‘єра Дмитра Табачника беззастережно тягнуть – ото рейтинг України підвищиться, ото люди порегочуть!

P.S. Складається враження, що ідеологом недавнього голосування за подолання президентського вето на Закон про Кабмін був якраз проФФесор Табачник – не випадково стаття його з‘явилася у добре відомій газеті „2000” якраз у день голосування. Що ж, саме час передавати всі владні повноваження до Верховної Ради, де грошовита депутатська публіка давно передала свої картки для голосування партійним „шісткам”, і ті щодня грубо порушують Конституцію, голосуючи „за себе і за того хлопця”. У Європі глава держави давно розігнав би такий парламент, у нас, на жаль, європейські традиції поваги до Конституції поки що не спрацьовують. А варто було б їх впровадити. І разом із тим відправити на політичний смітник претендентів на Шнобелівське лауреатство.