УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

На чому ґрунтується ентузіазм нового кіна України

390
На чому ґрунтується ентузіазм нового кіна України

2006 року до всеукраїнського кінотеатрального прокату потрапили, вперше за часів новітньої кіноситуації, одразу п’ять вітчизняних ігрових фільмів: „Аврора” Оксани Байрак, HАPPYPEOPLE Олександра Шапіро, „Штольня” Любомира Кобильчука, „Помаранчеве небо” Саші Кирієнка і „Прорвемось” Івана Кравчишина, три останні з яких, до того ж, повнометражні дебюти.

Яким вийшов цей український кінопрорив-2006 у всіх можливих сенсах, як він впливатиме на найближче майбутнє українського кіна, на вітчизняного глядача, який він слід залишив в історії українського кінематографа? – Йдеться про мистецький, фаховий, соціальний, кіноіндустріальний виміри тощо...

На запитання журналістові "Кіно-Коло" відповідає Ольга Брюховецька, кінокритик, журнал „Кіно-Театр”

В постановці питання під „кінопроривом-2006” розуміється насамперед подолання прокатної (само)блокади українського кінематографа. Ця проблема стояла перед ним від початків

незалежности й, безумовно, „прорив” у прокат, який раніше повністю належав зарубіжним кінематографіям, – це надзвичайно вагоме звершення для українських фільмів. Інша справа, що він не означає автоматичного прориву до глядача (хоча й, зрозуміло, останнє неможливе без першого). Однак, на мою думку, „прорив-2006” не вичерпується виключно кінопрокатом. Він стосується, насамперед, виробництва фільмів. І не лише кількості (на скільки мені відомо, шість повнометражних ігрових кінофільмів), а й способу виробництва, зокрема фінансування цих фільмів.

Слід наголосити – відбувся „кількісний перехід” від державного утриманства (здається, з цих шести фільмів лише „Аврора” має фінансування Міністерства культури і туризму, саме по собі досить скандальне) до того, що можна було б назвати капіталістичним виробництвом, яким би рудиментарно „спонсорським” воно і не було на сьогоднішній день (поки що вершина капіталізму в українському кіні – це продакт-плейсмент). Вихід у прокат фільмів є лише логічним наслідком цього процесу.

Мій висновок, як це не банально звучить, полягає в тому, що ми стаємо свідками становлення капіталістичної системи кіновиробництва в Україні. Хоча про її нормальне функціонування можна буде говорити лише в тому випадку, коли фільми почнуть приносити прибуток, або хоча б повертати затрати. Здається, на сьогодні такого завдання перед собою ніхто навіть і не ставить. Коли українське кіно до нього дозріє, це призведе до підвищення професійного рівня фільмів, який на сьогодні залишає бажати кращого.

Якщо мислити позитивно, то можна сказати, що прийшло нове покоління кінематографістів (як за віком: 20 – 40 років, так і за програмою: відмова від державного патерналізму) яке засвідчило, що воно має волю продуктивно брати участь у кінопроцесі. З іншого ж боку, якщо мислити критично, покоління це являє собою суперечливе поєднання ентузіазму і

цинізму, яке, у контексті, будемо відверті, відсутности професіоналізму й таланту, дає ті естетичні провали, якими українські фільми-2006, фактично, є.