Декларації та маніфести політичну кризу не вирішать

13 вересня Президент України, виконуючий обов‘язки прем‘єр-міністра, голова Верховної Ради та лідери більшості парламентських фракцій підписали Декларацію єднання та співпраці заради майбутнього України.

У зв‘язку з цим Центр досліджень політичних цінностей звернувся до політичних експертів із питанням: «Чи може Декларація єднання та співпраці заради України ліквідувати політичну кризу в країні?»

Кость БОНДАРЕНКО (директор Інституту національних стратегій):

„Вона не може ліквідувати політичну кризу. Не треба вважати, що декларація коли-небудь може щось вирішити – вона завжди просто підкреслює наміри сторін, які беруть участь у тих чи інших переговорах, а від намірів до втілення завжди дуже далеко. Цей меморандум може лиш означати, що, по-перше, окреслилась політична конфігурація на осінь 2005 року; по-друге, більшість політичних сил підтримують президента і, по-третє, в опозиції вибито козир заяв про те, що нібито президент хоче ліквідувати конституційну реформу (у Декларації чітко заявляється, що підписанти мають намір відстоювати і впроваджувати конституційну реформу). Тобто тези Томенка знову не справджуються”.

Олесь ДОНІЙ (голова Центру досліджень політичних цінностей):

„В країні наявна політична криза, і тому з боку Президента цілком слушно робити кроки по залагодженню конфлікту та пошуку виходу із загрозливої ситуації. Документ, запропонований до підписання, містить у собі багато позитивних речей: зокрема, влада заявляє про дотримання законності й Конституції (які за останні вісім місяців вона досить нахабно порушувала). Влада нарешті задекларувала своє погодження з політреформою. Влада пообіцяла не чинити політичного тиску на опозицію. Задекларована відмова від монополізації медіа-простору. Тобто створення Юлією Тимошенко «нової опозиції» сприяло відмові влади від авторитарних тенденцій, які посилювалися протягом всього правління Віктора Ющенка. Так що з огляду на подальшу демократизацію суспільства та введення політичних процесів у державі в правове поле підписання Декларації - безумовний позитив.

Інша справа, що для зняття політичної кризи підписувати таку декларацію мала не влада між собою (Ющенко-Литвин-Єхануров), а влада та опозиція. І трійка основних підписантів мала би виглядати так: Ющенко (який до введення в дію політреформи є основним представником влади), Янукович (як лідер «старої опозиції) та Тимошенко (як лідер «нової опозиції»). Оскільки Тимошенко не вдалося залучити до підписання документу, то й політичну кризу не можна вважати завершеною, а протистояння лише наростатиме.

А коло підписантів показало Україні хіба що ймовірний розклад перед голосуванням за Прем’єра (тобто, окрім «твердих ющенківців» та СПУ, слід очікувати голоси центристських фракцій на чолі з Литвином та, можливо, навіть «Регіонів»)”.

Вадим КАРАСЬОВ (директор Інституту глобальних стратегій):

„Ніякі декларації криз не вирішують – це не угода, не інституціалізований пакт. У самому слові «декларація» вже закладена декларативність документу. Глибинні чинники кризи не вирішуються такими демонстративними, символічними й декларативними актами. Але ця декларація має справді важливе символічне політичне значення для Віктора Ющенка, тому що він на її основі фактично отримав підтримку політичних фракцій Верховної Ради, у тому числі й Партії Регіонів. Для президента це може стати основою його політичної бази як у парламенті, так і серед еліт. Зрозуміло, що за підписанням цієї декларації незримо була присутня Юлія Тимошенко, і фактично ті, хто підписав Декларацію, висловили підтримку президенту, продемонструвавши, що у виборі між двома полюсами сьогоднішньої всеукраїнської політичної інтриги вони обирають не Юлію Тимошенко, а Віктора Ющенка. Це основне для президента, у якого на сьогодні фактично немає команди, немає політичних важелів впливу, є владні повноваження, але немає реальної влади. Ця декларація якоюсь мірою нейтралізує кризу президентської влади, що виникла після корупційного скандалу й розколу «помаранчевої» команди”.

Володимир МАЛЕНКОВИЧ (директор Українського відділення Міжнародного інституту гуманітарно-політичних досліджень):

„Нет, Декларация не имеет существенного значения. Кроме того, президент еще и не собирается ее выполнять, поскольку сразу же после подписания он стал говорить о политической реформе что-то совершенно невнятное (что надо ее еще раз просматривать, надо, чтобы люди знали, и так далее, хотя все уже очевидно, если не считать вопрос о том, какой вариант реформы пройдет). Можно рассматривать как важный показатель тот факт, что подписала декларацию Богатырева, но это не из-за содержания, естественно, а потому, что, видимо, в лагере «синих» несколько меняют тактику, и думаю, что это не столько зависит от Богатыревой, сколько от основного олигарха этого региона – Ахметова. Так что я думаю, содержание этого документа, хотя оно достаточно красивое, не является каким-то важным консолидирующим фактором. Будут играть роль интересы различных политических групп, и они будут меняться в зависимости от обстоятельств, а вовсе не от текста Декларации”.

Віктор НЕБОЖЕНКО (керівник соціологічної служби «Український барометр»):

„Конечно же, нет. Я думаю, что любые декларации – это все-таки декларации о намерениях, и понятно, что после открытого раскола между лидерами «оранжевой революции» каждая из половинок ищет себе новых союзников. В данном случае идет борьба Ющенко и Тимошенко за союзников. Юлия делает это своими методами, а Ющенко – своими. В этом и заключается политический смысл Декларации, то есть попытка Ющенко найти себе формальных, декларативных или публичных союзников после тяжелой травмы, которую нанесла ему Тимошенко”.

Юрій ЯКИМЕНКО (директор політико-правових програм Українського Центру економічних і політичних досліджень ім. О. Разумкова):

„Сама собою Декларація – це, звичайно, не панацея від політичних криз. За природою це документ, що констатує певну згоду політичних сил, які його підписали, з тим, що в ньому написано. Але він може відіграти певну позитивну роль у ліквідації цієї кризи тим, що під декларацією підписалися представники фракцій, які теоретично можуть скласти більшість для затвердження кандидатури Єханурова на посаді прем‘єр-міністра. Позитивний вплив Декларації може бути ще й у тому, що під нею підписалися сторони, які конфліктували на президентських виборах 2004 року. Тобто, з одного боку, її підписав президент, а з іншого – фракція Регіонів. Позитив від цього я бачу в тому, що це може бути хоч одним невеликим кроком до подолання регіонального розколу країни, який виник внаслідок президентських виборів. Хоча знову ж таки, цей документ не можна переоцінювати: декларація – це декларація. Часто дії наших політиків суперечать деклараціям, тому що вони керуються політичними інтересами. Загалом же можна сказати, що це краще, аніж коли б її не було підписано”.

Андрій ОКАРА (доцент Академії державної служби при президенті Росії):

„Звичайно, що ні – вона навпаки фактично намітить подальший розкол політичного поля України. Ця Декларація, якщо її будуть розкручувати, а не забудуть (адже дієвість того чи іншого декларативного документа, як правило, залежить не лише від того, про що в ньому йдеться, а й від того, будуть його згадувати чи ні), формує ситуацію поділу України між прихильниками Ющенка й прихильниками Тимошенко”.