Маріїнський проект, 10 июня 2005
Крім того, ми не можемо не звернути увагу на певні вже сформовані в новій владі традиції, які ситуація з претензіями Президента на резиденцію нового рівня висвітлила особливо чітко.
Президент України Віктор Андрійович Ющенко має цілком очевидний для всіх потяг піклуватися про пам’ятки минулого і людей, котрі зустрілися йому в часі теперішньому. При цьому в першому разі він діє на свій смак, а в другому — на власний розсуд. Але й у першому, і в другому разі найчастіше ігноруючи існуючі правила прийняття відповідних рішень. «Цар велить своїм боярам»: Мінтрансу — зі свого бюджету профінансувати створення музею Сікорського на Ярославовому Валу; МОЗ — залишити приміщення й віддати під реставрацію займаний ним раніше будинок; олігархам — профінансувати глибоку реконструкцію палацу К.Розумовського в Батурині і т.д. і т.п.
Всі ці починання, включаючи і реставрацію Маріїнського комплексу, можна вважати (у різному ступені) потрібними й достойними. Однак реалізовувати їх із порушенням закону, етичних норм, а також із ламкою логіки рейтингу пріоритетності завдань, які необхідно вирішувати новій владі, не варто. Крім згаданих президентських ініціатив, існує маса інших доручень глави держави щодо роздачі та зміни власників низки об’єктів і земельних ділянок.
Із незрозумілих причин Президенту ніхто не пояснив, що він не має на це юридичного права. Звідки випливає друга проблема: в оточенні Президента відсутні люди, здатні заперечувати йому. Члени уряду і люди з апарату Ющенка часто морщаться від рішень, реалізації яких вимагає Президент. Однак для Кабміну і для апарату слово Президента — закон. Повірте, якщо завтра глава держави видав би указ усім чиновникам до вересня, не знімаючи, носити кролячі шапки-вушанки, його було б виконано, і реакція на цей наказ була такою ж, як і на ініціативу про вступ у лави козаків, про увічнення пам’яті в пароплавах, вулицях і іменах військових підрозділів Петлюри, Бандери та Мазепи: «Ша-ша, це Президент. Дивачить, звісно, але ж не суперечити».
За підрахунками одного з віце-прем’єрів, під час відомого ефіру одночасно на трьох пінчуківських каналах, Президент роздав обіцянок на 5,5—6 млрд. грн., не передбачених бюджетом. І ніхто Віктору Андрійовичу з цього приводу не став суперечити.
На перший погляд незрозуміло, чому люди, котрі пройшли найризикованішу виборчу кампанію за всю історію України, виявилися настільки легкодухі у стосунках із їхнім же соратником і лідером. Втім, якщо задуматися, то можна припустити ось що: люди, котрі стояли на сцені Майдану, боролися за владу. І робили вони це не для того щоб тепер вступати в суперечку з Президентом, потрапляти в немилість до нього і позбуватися цієї влади. Все ніби логічно. Але чи за це стояли на Майдані люди, котрі поїдали очима сценожителів? Невже Роман Безсмертний не міг пояснити Президенту, що сімейні дитячі будинки, в яких дітям, безумовно, може краще житися, аніж у макаренківських інтернатах, можуть стати масовими й ефективними лише після того, як буде проведено адміністративну реформу й відповідно реформу місцевих бюджетів? Саме з них фінансують (а в нинішніх умовах не фінансують через відсутність коштів) ці самі сімейні будинки, які, відповідно до президентського указу, мають замінити систему існуючих дитбудинків і інтернатів.
Невже Євген Червоненко, міністр транспорту, не міг не помітити, що в бюджеті Мінтрансу й «Укрзалізниці» немає рядка, котрий дає можливість створити музей Сікорського? Невже Сергій Терьохін, міністр економіки, не зміг пояснити Президенту, що до того як зривати з місця МОЗ і братися за реставрацію будинку, необхідно було провести цілу процедуру тендерів, яких вимагає українське законодавство? І це дало б можливість МОЗу ще як мінімум півроку перебуваючи у старому приміщенні, вирішити розумно й по-хазяйськи питання з переселенням, зберігши цілісність міністерства. Невже Микола Поліщук, міністр охорони здоров’я, не зміг пояснити Президенту, що міністерство, розрубане на чотири частини, не в змозі справлятися з поставленими тим же Президентом завданнями? Не сумніваюся в тому, що Поліщуку соромно за історію з «Охматдитом», але йому, визнаному ученому й авторитетному хірургу, людині, яка трепетно і щиро турбувалася про здоров’я Віктора Ющенка в найважчі часи, чомусь легше вступати в суперечки, «позичивши в Сірка очі», із керівництвом «Охматдиту», аніж поговорити по щирості і заперечити Президенту. А Віктору Пинзенику, міністру фінансів, легше заплющити очі на пропозиції Президента про створення позабюджетних фондів, аніж нагадувати главі держави, що саме він, Віктор Андрійович Ющенко, піддавав найжорсткішій критиці подібну практику минулої влади, обіцяючи зробити бюджетну політику абсолютно прозорою «до копієчки». Невже Петро Порошенко, котрий має тонкий політичний нюх, не пояснив Президенту, що опозиція не повірить своєму щастю, коли витрати на реставрацію Маріїнського комплексу будуть уписані жирновитратним рядком у бюджет-2006? Одночасно всі ці претензії можна пред’явити прем’єр-міністру Юлії Тимошенко, котра виявилася нездатною зробити надбанням гласності численні факти порушення Конституції Президентом під час підписання ним без її подання кадрових призначень. Її вибір — берегиня козацтва і берегиня крісла замість берегині бюджету і берегині законності.
Подібне ставлення до Президента шкідливе для спільної справи і, головне, є принизливим для глави держави. Воно порушує принципи командної гри і відкриває перед Президентом право на помилку, вказувати на яку в остаточному підсумку буде опозиція, а не свої, що, власне, зараз ми і спостерігаємо.
Соціал-демократи по повній програмі осідлали тему «Охматдиту». А якби ж усе робилося по уму і з урахуванням закону, то ця тема взагалі б не виникла. Не прогавив можливості відзначитися і голова Верховної Ради Володимир Литвин. Він написав пронизаний гнівною риторикою відкритий лист із приводу претензій МОЗу на частину території дитячої поліклініки. Хоча якби Володимир Михайлович уболівав за справу, то міг би підняти трубку «двохсотки» і сказати: «Вікторе Андрійовичу, ти (ви) що твориш(те)? Це ж хворі діти. Необхідно зупинити це свавілля. Необхідне втручання Президента. У противному разі опозиція отримає найсильніший козир, а кияни будуть не на нашому боці. Нам же разом на вибори йти, і хоча б із цих міркувань не варто раніше часу публіку розчаровувати...». Але спікер віддав перевагу іншому способу боротьби за здоров’я дітей і електорат. Проте інші не зробили й цього. Як би там не було, хтось підказав Віктору Ющенку, через десять днів лихоманки в «Охматдиті», що Президент має втрутитися в ситуацію. І Віктор Андрійович нарешті виправив те, чого не повинен був допускати: видав указ про скасування розпорядження МОЗу про заселення в поліклініку. Дати Президенту здійснити помилку, а потім піаритися на ній — не найкраще заняття для оточення та соратників. Втім, подібні речі практикує не лише глава парламенту...
Однак задля справедливості зауважу — закиди в непринциповості можна адресувати не тільки «великим» українцям, а й «маленьким». Не тільки верхи, а й низи декларують однакові вимоги і беруть на озброєння подібну риторику. Коли йдеться про абстрактні речі. Коли ж доходить справа до конкретики, постояти за себе і за свої принципи можуть одиниці. Наприклад, батьки учнів однієї з київських шкіл повідомили працівникам Міністерства освіти про те, що з них перед випускними іспитами вимагають по 500 гривень. Але коли перевірка прийшла в школу, то всі батьки заявили, що здають гроші добровільно і за власною ініціативою. Матері солдатів однієї з відомих військових частин неформально повідомили представникам Міністерства оборони про те, що з підвищеного до 60 гривень грошового забезпечення їхні сини одержують у кращому разі 20. Решту віддають сержантам, які вишиковуються біля каси, «на вапно», «на цеглу», «на фарбування трави». Міністерство відреагувало на сигнал. Але жоден солдат не захотів написати заяву і підтвердити цей факт.
Від багатьох бізнесменів ми чуємо про те, що столичні чиновники за вирішення питань у ряді сфер вимагають колосальні хабарі. Може, хто до суду чи в правоохоронні органи звернувся з проханням зафіксувати факт вимагання? Зате про набридлу корупцію всі поговорити мастаки. Ганьбити вчителів-здирників — до болю в язиці. Пообурюватися дідівщиною при одному році служби — мила річ. То, може, нехай кожен у себе запитає: а що він сам зробив, щоб викоренити ці обурливі для нас явища? Чиновники бояться гніву Президента, громадяни — гніву чиновників, Президент — гніву електорату. У результаті популістські вимоги, не підтверджені реальними діями, наштовхуються на популістські реакції, котрі мають мало спільного з реальним виправленням ситуації. Коло замикається. І виходу з кола малодушності немає. Є лише «відкат»...
Втім, закид у малодушності можна адресувати не тільки «великим» і «маленьким» українцям, а й тим, хто стоїть трохи осторонь від перших і других. А саме — фаворитам минулого режиму. Олігархи ще не вступили в українське козацтво, але їхні етно-історичні пошуки й потурання президентським хобі вражають. Гроші вливаються в реставрацію Запорізької Січі, Томаківської Січі, палацу Розумовського й інші проекти. До речі, нагадаю, як народжувалося коло майбутніх олігархів, наближених до старої влади. Леонід Кучма запросив для розмови групу бізнесменів, до якої звернувся з проханням виділити по 50 тисяч доларів для будівництва комплексу на братській могилі воїнів Радянської армії, в якій був похований батько Президента. Там і познайомилися між собою близько Пінчук, Ярославський, Суркіс, Червоненко й Ахметов. Не всі, звісно, вибилися в олігархи, але винятком були одиниці.
Тепер же, як повідомляє в тому числі і глава ДУСі, майбутню резиденцію нового Президента влада вирішила упорядкувати за рахунок бізнес-відрахувань у позабюджетний фонд. У подібних випадках влада і бізнес діють за умовчанням. Але те, про що вони мовчать, свідки десятиріччя Кучми розуміють і без слів.
Ми попросили соціологічну службу Центру Разумкова поставити киянам таке запитання: «Президент України повідомив, що реконструкція Маріїнського комплексу в Києві пройде за рахунок коштів із позабюджетного фонду. У цей фонд залучатимуть гроші бізнес-структур. Як ви вважаєте, передусім, чому бізнес вноситиме гроші до цього фонду?» 15% із 939 опитаних у телефонному режимі жителів столиці вагалися з відповіддю на це запитання. 6% не знайшли серед запропонованих варіантів підхожої відповіді, а думка решти опитаних розподілилася так: 18% киян вважають, що бізнесмени свої внески робитимуть «безкорисливо, щоб допомогти державі». 21% упевнений, що розщедряться «заможні кроти» «зі страху, що може початися тиск на бізнес-структури, котрі відмовилися вносити гроші у фонд». А 40% переконані, що перерахування до фонду бізнесмени здійснюватимуть «у надії на лояльність влади до свого бізнесу в майбутньому». Тобто, всі все розуміють... І Президент також?
Втім, в одному зі своїх інтерв’ю Віктор Андрійович, говорячи про фінансування реставрації Маріїнського комплексу та реконструкцію майбутньої резиденції заявив: «Майте на увазі, що жодної копійки, котра знадобиться для проведення цих робіт, я з капелюхом не буду ходити і просити по нації. Це державна справа і не треба сміятися ні з Президента, ні з України, ні з державних інституцій». І хто ж сміятися наважиться? Тут вже час плакати. А ось й ілюстрація до нашого висновку:
Як видно з таблиці №1, Президент, як ми розуміємо, не виключаючи можливості бюджетного фінансування нового президентського комплексу, явно не тримає руку на пульсі інтересів населення. Можливо, хтось спробує нас обвинуватити в популізмі при складанні можливих варіантів відповідей на дане запитання. Але це не популізм, це життя. І рейтинг потреб і дефіцитів у цьому житті очолює не Хортиця, не Маріїнський і не Десятинна церква. Історія важлива, але повага до пам’ятників минулого не повинна бути альтернативою зростання кількості могильних плит тих, хто ще живе нині. На минуле важливо озиратися. Але не можна йти в майбутнє, повернувшись спиною до нього.
До речі, не можна сказати, що жителі столиці байдужі до пам’яток історії й нечутливі до її чорних і білих плям. У цьому ж опитуванні, пам’ятаючи про ініціативу Президента, висловлену ним під час покладання квітів до меморіалу в Биківні, ми поцікавилися у киян: «Як відомо, у будинку Жовтневого палацу в Києві в 30-х роках знаходилося НКВС. Чи підтримуєте ви ініціативу Президента України з перетворення Жовтневого палацу на музей репресованих?» І ви знаєте, що відповіли безтурботні кияни, котрі не вважають пріоритетним відродження Хортиці та Маріїнського комплексу? 36,3% висловилися за створення такого музею! Не більшість, звісно, але й не 0,3%. На десять відсотків більше — 46 — побажали зберегти Жовтневий палац як концертний майданчик. А 17,6% вагалися з визначенням долі місця, де проводили масові розстріли репресованих в один час, а в інші десятиріччя виступали найкращі артисти Союзу й України.
Ніщо історичне людям не чуже, їм далекий лише крен від вирішення актуальних проблем у бік мікшування історичних несправедливостей.
Не далека більшість і від проблем Президента. Щоправда, деякі респонденти, за словами соціологів, довго й спантеличено мовчали або голосно чортихалися, почувши запитання про дискомфорт, який відчуває Президент, працюючи в кабінеті з негативною аурою. Але таких була меншість. Відповіді ж інших на наше запитання поміщено в таблиці №2.
Ми, наприклад, вважаємо, що Президент, який повинен п’ять років відпрацювати на благо країни, має право створити у своєму кабінеті максимально сприятливі для нього умови. Вирішити це питання цілком міг би ремонт і відповідне дизайнерське оформлення президентського кабінету. Щоправда, таку думку розділили 18,7 відсотка опитаних. Президентський же варіант, який передбачає реконструкцію будинку Мінздоров’я, підтримали й того менше — 17,4 відсотка. Та в будь-якому разі населення хоче брати участь в обговоренні питання про президентську резиденцію і не вважає, що таке рішення — одноосібна прерогатива глави держави: «Як ви вважаєте, якщо держава приймає рішення про будівництво або дорогу реконструкцію адміністративного будинку для Президента України та його апарату, хто має приймати рішення щодо доцільності будівництва і витрат на нього?». На думку 47 відсотків, таке рішення має приймати парламент. Це побічно свідчить про те, що кияни припускають, що будівництво здійснюватиметься за бюджетні гроші. 14,4 відсотка вважає: рішення має приймати Кабмін. 13,4 відсотка залишають право рішення за Президентом особисто. Вагалися з відповіддю 11 відсотків і не знайшли прийнятного для себе варіанта 14 відсотків. Такий розподіл відповідей явно свідчить про неприйнятність для киян монаршого способу прийняття рішень, і з цим потрібно рахуватися. Тим паче що, відповідаючи на запитання: «А чи потрібно проводити в цьому випадку широке громадське обговорення доцільності такого будівництва чи реконструкції і витрат на них?», 61 відсоток — виразна більшість — відповіла: «Обов’язково потрібно проводити громадське обговорення». 33 відсотки вважали обговорення необов’язковим. Інші вагалися з відповіддю. Понад те, на запитання: «Як ви вважаєте, якщо рішення органів влади та громадська думка з приводу будівельних або реконструкційних планів не збігатимуться, чи має право влада брати до уваги громадську думку?», той самий 61 відсоток плюс одна десята відповіли: «Влада має прислухатися до громадської думки та змінити своє рішення». 15,8 відсотка вважають: «Влада може не змінювати свого рішення, але при цьому має проводити інформаційну кампанію, яка пояснює необхідність будівництва». 13,7 відсотка думають: «Влада може приймати рішення, яке вважає за потрібне й не обов’язково має прислухатися до громадської думки». Інші вагалися з відповіддю.
Втім, влада має прислухатися не тільки до громадської думки, а й до здорового глузду, а також історичного досвіду багатьох держав. Аврааму Лінкольну, який переміг рабство, ніщо не завадило сісти в Білий дім, змінивши в ньому Джеймса Б’юкенена. Микиті Хрущову, який розвінчав культ особи, — сісти в сталінському Кремлі. Дисиденту Вацлаву Гавелу, президенту Чехії, — зайти під дах Густава Гусака в Празькому Граді. А німецьким парламентаріям повернутися у відреставрований рейхстаг. Та якщо нашому Президенту надзвичайно хочеться переселитися в будівлю, в якій жила обслуга і челядь імператора Всієї Русі, то робити це потрібно, дотримуючись законодавчих і моральних норм, розраховуючи фінансовий подих на дистанції, підкреслено делікатно ставлячись до прозорості джерел фінансування проекту, і вже, звісно ж, облаштовувати свою нову резиденцію після того, як про Україну можна буде сказати: «Країна пішла на злет».
Юлія МОСТОВА, "Дзеркало Тижня"
Читайте також з цієї теми: