УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Що таке кучмізм? Частина восьма

Що таке кучмізм? Частина восьма

Агонія

У цивілізованому світі давно стала аксіомою теза про те, що будь-яка держава, позбавлена станового хребта правової системи, є нестійким утворенням, що може існувати лічені роки й виключно в режимі жорсткого автократичного правління. Справедливість цієї думки була неодноразово підтверджена історією й нині ще раз перевіряється експериментально на прикладі України, де кучмізм після приходу до влади команди Ющенка був доведений до свого логічного завершення, тобто до абсурду. Чекати розв'язки залишилося недовго, оскільки небажання нової влади докорінно реформувати систему суспільних правовідносин чи хоча б привести її у відповідність з законами логіки, неминуче завершиться грандіозним політичним потрясінням. А держава, позбувшись кучмізму, або піде шляхом демократизації, або скотиться в прірву тоталітаризму з чіткою правовою системою.

Хто б ще три роки тому міг подумати, що Віктор Ющенко, прийшовши до влади, стане в міру своїх здібностей оберігати політичний спадок свого попередника, а на звання гробаря кучмізму претендуватиме двічі Генпрокурор кучмовської доби Святослав Піскун? Хто б ще рік тому міг уявити, що влаштоване Ющенком звільнення Піскуна – без жодного пояснення мотивів та будь-якого правового обґрунтування – викличе сум навіть у тих журналістів і правників, які кілька років поспіль публічно обсміювали діяльність Святослава Михайловича на правоохоронних теренах? Бо боротьба Піскуна за посаду, а точніше – боротьба Ющенка з Конституцією, законами та тими суддями, що насмілилися задовольнити скаргу Піскуна на незаконні дії Президента – ця початок кінця, перша стадія агонії всієї системи державного управління.

Сумне видовище становить собою президент європейської країни (у географічному, принаймні, сенсі), який на початку ХХІ століття виходить на трибуну представницького форуму й видає на-гора отаке:

„Коли суд загальної інстанції скасовує рішення президента, та такого ніде у світі немає. Адже за цим рішенням, друзі, завтра можна прийняти рішення в іншому Шевченківському суді про те, що звання народного артиста, яке присвоїв президент Володимиру Гришку, не є законним. Я не знаю, по яких мірках, але теоретично це можна допустити. Можна також допустити, що буде відновлений через суд прем'єр-міністр Лазаренко”.

У такий „унікальний” спосіб Віктор Ющенко 28 листопада 2005 року публічно прокоментував рішення Шевченківського суду м.Києва від 18.11.2005 про визнання незаконним Указу Президента від 14.10.2005 про звільнення Піскуна з посади Генерального прокурора України.

Якби Ющенко мав уявлення про Основний Закон бодай на рівні нинішньої середньої школи, то він би, напевно, знав, що згідно статті 124 Конституції України до судової юрисдикції належать абсолютно всі правовідносини, що виникають у державі. Зокрема – ті, які регулюються актами Президента України. Укази Ющенка – це звичайнісінькі підзаконні нормативно-правові акти, які мають перевірятися судами на відповідність законам і Конституції України кожного разу, коли в тексті судового рішення необхідно послатися на той чи інший витвір президентського інтелекту. Ще в листопаді 1996 року Пленум Верховного Суду України прийняв Постанову від 01.11.1996 №9 „Про застосування Конституції при здійсненні правосуддя”, у якій чітко роз'яснив обов'язок судів самостійно, навіть без клопотання зацікавленої сторони, здійснювати перевірку Указів Президента та зобов'язав суди ігнорувати ті Укази, які суперечать законові. Цитуємо п.5 цієї Постанови:

Судам необхідно виходити з того, що нормативно-правові акти будь-якого державного чи іншого органу (акти Президента України, постанови Верховної Ради України, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, нормативно-правові акти Верховної Ради Автономної Республіки Крим чи рішення Ради міністрів Автономної Республіки Крим, акти органів місцевого самоврядування, накази та інструкції міністерств і відомств, накази керівників підприємств, установ та організацій тощо) підлягають оцінці на відповідність як Конституції, так і закону. Якщо при розгляді справи буде встановлено, що нормативно-правовий акт, який підлягав застосуванню, не відповідає чи суперечить законові, суд зобов'язаний застосувати закон, який регулює ці правовідносини”.

А у випадку, коли зацікавлена особа звертається до суду загальної юрисдикції зі скаргою на незаконність Указу Президента, то суд, встановивши, що оспорюваний акт суперечить законодавству, зобов'язаний його скасувати – саме в цьому й полягає судовий контроль за діяльністю Президента України, який є звичайним державним чиновником, що має діяти в межах повноважень та у спосіб, передбачені Конституцією та законами. Якщо ж Віктор Ющенко з цим не згодний, то йому варто пошукати іншу країну з іншою Конституцією та запропонувати свої послуги Арбітра Нації десь за межами України.

У Шевченківському суді столиці 18 листопада 2005 року, власне, і трапилося те, що вже бувало неодноразово раніше – суд, розглянувши скаргу Святослава Піскуна на незаконність Указу Президента від 14.10.2005 про його звільнення з посади Генпрокурора, визнав Указ таким, що суперечить закону. У даному випадку – статті 2 Закону України „Про прокуратуру”, яка містить підстави для звільнення з посади Генерального прокурора. В Указі Ющенка жодні підстави звільнення Піскуна наведені не були, тому суд скасував оспорюваний Піскуном нормативно-правовий акт і зобов'язав Президента негайно поновити скаржника на роботі. З такої нагоди в представника Ющенка в суді Сергія Головатого трапилася істерика, а сам Гарант, замість того, щоби зробити висновки та, нарешті, навчитися читати ті папери, які він підписує, заявив, що з рішенням суду він не згодний. Ну, добре, а що далі? Чи прогнозувати наслідки своїх дій бодай на два кроки вперед для Президента необов'язково? І що буде, коли Апеляційний суд м.Києва залишить у силі рішення суду першої інстанції про поновлення Піскуна на посаді?

Користуючися термінологією колишнього Генпрокурора Потебенька, можна спрогнозувати з ймовірністю 99,6%, що суд другої інстанції відхилить апеляційну скаргу Президента й підтвердить рішення Шевченківського райсуду. І не тільки тому, що це рішення, попри певні процесуальні зауваження, є законним і обґрунтованим, а допущене Ющенком порушення законності під час звільнення Піскуна - очевидним. Урешті-решт, чи мало абсолютно правильних судових рішень скасовувалося на догоду колишньому Президентові та його оточенню? Але й тому, що оголошена Ющенком війна з судовою гілкою влади

неминуче призведе до правового колапсу в державі, якщо тільки Президент не отримає по руках. Хто-хто, а судді це розуміють.

Зараз Ющенко сподівається шляхом шантажу примусити Апеляційний суд м.Києва скасувати рішення Шевченківського суду. Телефонує суддям, погрожує, обіцяє порвати як мавпа газету й навіть ввів надзвичайний стан на території Печерського райсуду столиці, де суддя Тетяна Остапчук прийняла до розгляду скаргу Піскуна на бездіяльність Ющенка, який відмовився виконувати постанову Шевченківського суду. З такої нагоди 6 грудня Ющенко зателефонував Остапчук, вимагаючи, щоби вона передала справу на розгляд судді Горяйнову. Зрозуміло, що суддя відмовилася, зрозуміло, що Ющенко пообіцяв її „посадити”. Після дзвінка Ющенка Горяйнов став ломитися до кабінету Остапчук, вимагаючи виконати вказівку Президента й віддати йому скаргу Піскуна. Остапчук закрилася, а працівники суду стали обдзвонювати знайомих журналістів з пропозицією приїхати та подивитися на цю комедію. Зокрема автор цих рядків заради такого спектаклю був змушений знехтувати прийом в американському посольстві. Шкода, фотоапарату не було... А наступного дня Ющенко виставив на першому поверсі Печерського суду воєнізовану охорону й тепер відвідувачі можуть попасти в цей храм Феміди лише за пред'явленням посвідчення особи. Отак Гарант виконує настанови статті 129 Конституції щодо відкритості судових процесів.

Ну, добре, на Остапчук, припустимо, можна вдягнути наручники. Суддю Мороза з Шевченківського суду – вислати на урановий рудник у Жовтих Водах. Автору цих рядків – відрізати голову. Але що робити зі статтею 2 Закону України „Про прокуратуру”? Цитуємо Закон:

Стаття 2. Генеральний прокурор України

Генеральний прокурор України призначається на посаду за згодою Верховної Ради України та звільняється з посади Президентом України. Генеральний прокурор України не менш як один раз на рік інформує Верховну Раду України про стан законності. Верховна Рада України може висловити недовіру Генеральному прокуророві України, що має наслідком його відставку з посади.

Генеральний прокурор України звільняється з посади також у разі:

- закінчення строку, на який його призначено;

- неможливості виконувати свої повноваження за станом здоров'я;

- порушення вимог щодо несумісності;

- набрання законної сили обвинувальним вироком щодо нього;

- припинення його громадянства;

- подання заяви про звільнення з посади за власним бажанням.

Строк повноважень Генерального прокурора України та підпорядкованих йому прокурорів - п'ять років.

Ця стаття в редакції Закону №2663-ІІІ від 12.07.2001 була виписана у повній відповідності з положеннями статті 122 Конституції України й містить перелік тих семи випадків, коли Президент може видати Указ про, по-суті, дострокове розірвання трудового договору з Генеральним прокурором, що укладається на термін у п'ять років. При цьому Президент перебуває з Генпрокурором не в трудових, а в адміністративних взаєминах, оскільки лише виконує функцію органу, якийздійснює повноваження щодо призначення на посаду та звільнення з посади за наявності законних на те підстав – і не більш того.

Оскільки Генпрокурор на відміну від, наприклад, Прем'єр-міністра чи членів Кабінету Міністрів України, не несе перед Президентом ніякої відповідальності та йому не підзвітний, Президент не може відправити Генерального прокурора у відставку чи прийняти в нього заяву про відставку, бо відставка – це наслідок політичної відповідальності, який, до речі, не потребує правового обґрунтування (у даному випадку відправити Генпрокурора у відставку може тільки Верховна Рада). Інша річ – звільнення, тобто категорія трудового права. Зокрема в статті 43 Конституції України стверджується, що „громадянам гарантується захист від незаконного звільнення”. Звернімо увагу – захист не від незаконної відставки, а саме від незаконного звільнення.

Між іншим, колишній Генеральний прокурор Геннадій Васильєв, добровільно йдучи з посади в грудні 2004 року, замість того, щоби написати заяву про звільнення за власним бажанням, подав Кучмі „заяву про відставку”. Очевидно – з причини виняткового правового невігластва. Втім, переписувати цю заяву Кучма примушувати його не став, а видав Указ „Про звільнення Г.Васильєва з посади Генерального прокурора України”, який містив лише одне речення: „Звільнити Васильєва Геннадія Андрійовича за посади Генерального прокурора України у зв'язку з поданою заявою про відставку”. Тепер, до речі, пан Васильєв має всі законні підстави звернутися з Печерського суду зі скаргою на Указ Президента від 09.12.2004 та вимагати поновлення на роботі, мотивуючи це тим, що звільнятися він не збирався, а його заяву про відставку Президент не мав права розглядати як таку, що не відповідає статті 2 Закону України „Про прокуратуру”. До того ж суд має всі підстави поновити Васильєву пропущений ним строк для такого звернення, взявши до відома, що Васильєву з його інтелектом знадобився цілий рік для того, щоби, нарешті, урозуміти деякі засади трудового права.

Постає цілком природне запитання: а чому Ющенко, вирішивши позбутися свого недавнього улюбленця, не став звільняти Піскуна згідно з законом? Ну, наприклад, шляхом висловлення недовіри Генеральному прокурору з боку Верховної Ради. Хіба в Президента, який має власну парламентську фракцію, не було можливостей організувати звіт персонально Піскуна (замість Генерального прокурора цього року перед народними депутатами звітував перший заступник Генпрокурора Сергій Винокурорв, оскільки Піскун „випадково” затримався в Страсбурзі) та „протягнути” через парламент постанову про висловлення недовіри Святославу Михайловичу? Якби Ющенко ще до звільнення Піскуна пообіцяв би Януковичу, що наступним Генпрокурором буде Медведько, то можна не сумніватися, що така постанова набрала б не 226, а всі 300 голосів навіть незалежно від реальної оцінки діяльності пана Святослава.

Або інший, більш екзотичний, варіант – звільнення Піскуна через набуття законної сили вироку щодо нього. Генеральний прокурор не має ніякого імунітету від кримінального переслідування й порушити проти нього карну справу можу будь-який слідчий прокуратури. Щоправда, Генеральний прокурор вправі цю постанову витребувати й, доки в справі не почалися слідчі дії, її скасувати. Але й у цьому випадку Ющенко міг би домогтися свого – у разі якби слідчий зразу ж після підписання постанови про порушення справи провів би першу слідчу дію (наприклад, опитав б якогось свідка). Є такі слідчі в Генпрокуратурі? – Авжеж. Той же заступник Генпрокурора Шокін чи начальник управління з розслідування особливо важливих справ Драган, які ніколи не давали підстав сумніватися в своєму особливо приязному ставленні до заклятого ворога Піскуна Петра Порошенка. Після порушення кримінальної справи Піскуна можна було б відсторонити від посади в порядку статті 147 Кримінально-процесуального кодексу України, поклавши на період досудового слідства обов'язки Генерального прокурора на того ж Медведька. Чи на Васильєва. Або на колишнього прокурора Донецької області Віктора Пшонку. Зараз у Віктора Андрійовича безліч друзів на сході України й кожного треба нагородити посадою - ось би й нагороджував. Але в законному порядку.

Одним словом, розумний політик завжди знайде законне вирішення тієї чи іншої правової проблеми. А що зробив Ющенко? – Він вчинив точно так, як це зробив два роки тому Леонід Кучма, звільняючи Піскуна після його першої генпрокурорської каденції. Спочатку Ющенко випустив на сцену нового Міністра юстиції Головатого, який по телебаченню назвав Генерального прокурора „мерзотником”, а потім – підписав Указ про звільнення Піскуна без наведення в ньому жодної передбаченої законом підстави. Запитання: а що, хіба трудові права „мерзотників” не захищаються Конституцією? Чи, може, рівень моральних і ділових якостей Святослава Піскуна знімає з Президента обов'язок діяти у відповідності до законів?

Попри те, що законних підстав звільнити Піскуна було більш, ніж досить, Ющенко не наважився піти на публічне обговорення персони першого „постреволюційного” Генпрокурора, оскільки тоді неминуче на світ Божий виплили б обставини поновлення Піскуна на посаді в грудні 2004 року. Точніше – залаштункові подробиці розгляду суддею Печерського райсуду Жанною Бернацькою скарги Святослава Піскуна на Указ Кучми від 29.10.2003 про звільнення „мерзотника” з посади Генерального прокурора України. Той кучмівський Указ, як і недавній Указ Ющенка, також не містив жодних підстав звільнення, і тому Святослав Михайлович заявив, що позиватиметься до Кучми, ще в листопаді 2003 року. Позаяк незаконність невмотивованого дострокового звільнення Генпрокурора була очевидною, Кучма не став тиснути на суд, натомість зробив все, щоби Піскун на деякий час призабув свої образи: з одного боку колишнього Генпрокурора активно лякали можливим кримінальним переслідуванням, а з іншого, в якості сатисфакції, Кучма призначив його заступником Секретаря РНБОУ.

Після скасування Верховним Судом України результатів другого туру президентських виборів й призначення переголосування, прізвище наступного Президента України не викликало сумніву вже ні в кого. Як не викликало сумніву й те, що новий глава держави перш за все поставить питання про заміну тодішнього Генерального прокурора Васильєва на віддану людину. Кандидатура „відданої людини” ще в перших числах грудня 2004 року була узгоджена з родичами Леоніда Кучми, але проблема полягала в тому, що Ющенко та його оточення хотіли бачити на посаді Генпрокурора України Святослава Піскуна. Чому саме його? – То довга історія, у витоків якої стояла кримінальна справа, порушена за фактами зловживань керівництвом належної Порошенку „Ленінської кузні”; цю кримінальну справу в 2003 році Піскун після переговорів з Ющенком „спустив на гальмах”, остаточно розлаявшись з Адміністрацією Президента. Але які б не були заслуги Піскуна перед Ющенком та „кумами”, пропонувати його кандидатуру на затвердження Верховною Радою „народний президент” посоромився. Тоді й народилася ідея поновити Піскуна на посаді в останні дні Кучмівського правління через рішення суду.

8 грудня 2004 року джерела в штабі „Нашої України” повідомили авторові цих рядків, що на 10-ту годину ранку наступного дня Петро Порошенко й Микола Мартиненко готують у Печерському суді м.Києва скасування Указу Кучми про звільнення Піскуна. Проголошувати рішення мала суддя Бернацька, на доказ чого джерела з помаранчевого штабу зацитували деякі абзаци з мотивувальної частини майбутнього судового вердикту. Чому саме Бернацька? – Не лише тому, що вона є давньою й дуже близькою знайомою Піскуна. Про ще одну причину міг би розповісти „адвокат революції” Микола Катеринчук, завдяки зусиллям якого Жанна Олександрівна й була обрана Верховною Радою на суддівську посаду попри ті дикунські витівки й приголомшливі судові рішення, які вона виносила впродовж своєї „випробувальної” п'ятерічки. На засіданні профільного комітету ВР, який розглядав кандидатуру Бернацької, Катеринчук прохав депутатів закрити очі на її дивовижну правосвідомість, оскільки: „Бернацька – наша людина, і якщо її оберуть суддею, вона буде виносити потрібні нам рішення”. Пригадали, пане Миколо, чи є потреба в оприлюдненні спогадів свідків Вашої промови?

Враховуючи важливість новини, авторові нічого не залишалося, як тільки того ж дня оголосити про наступне рішення Бернацької в прямому ефірі радіо „Свобода” та зателефонувати в „Українську правду”, на „5-й канал” і ще в кілька інформагентств, запрошуючи колег на судову виставу. Інформація пішла, але докладну статтю з розповіддю про прокурорські пертурбації наважився вмістити лише сайт ОРД http://www.ord.com.ua/categ_1/article_3188.html . Всі інші видання відмовилися, пояснивши це неприпустимістю псування світлого образу Віктора Андрійовича.

Ввечері 9 грудня 2004 року Піскун, нарешті, зустрівся з Кучмою, наступного ранку колишній Президент підписав Указ про поновлення його на посаді, а ще за кілька годин у затишному ресторані на святкову вечерю зібралося вузьке коло однодумців: Святослав Піскун, Петро Порошенко, Микола Азаров та мер Києва Олександр Омельченко. У ті часи Порошенко й Піскун були ледь не найближчими друзями, а Петро Олексійович був твердо переконаний, що Святослав Михайлович не пропустить на посаду прем'єр-міністра „Юльку-воровку”. Піскун намагався Порошенкові не перечити й годинами просиджував у штабі „Нашої України” на Подолі. До речі, нині Святослав Піскун грозиться видати книжку спогадів. Сподіваємося, у цій книжці чільне місце посяде глава про його розрив з Порошенком. Якщо ж у екс-Генерального погано з пам'яттю, підказуємо: це трапилося в січні 2005 року, коли Піскун розпорядився закрити всі кримінальні справи проти Юлії Тимошенко, не убоявшися гніву майбутнього Секретаря РНБОУ.

Якби Ющенко мав бодай якісь заперечення проти повернення Святослава Піскуна в крісло Генерального прокурора України, то на другий день після утворення Секретаріату Президента була б подана апеляційна скарга на рішення Бернацької. І можна бути впевненим, що суд знайшов би поважним причину пропуску новим главою держави строку оскарження. Натомість Ющенка запевняв журналістів, зокрема на своєму брифінгу 1 березня 2005 року, що Кучма звільнив Піскуна за те, що той наблизився до розкриття вбивства Георгія Гонгадзе. І доки Піскун слухняно виконував усі незаконні вказівки Ющенка, він „мерзотником” не оголошувався. А як тільки став некерованим і пригадав, що прокуратура – це самостійна гілка влади, незалежна від Президента, так з'ясувалося, що на ньому нема де тавра ставити.

От тільки єдине, що не взяли до відома Ющенко, Порошенко й Мартиненко – це таку собі особливість українського законодавства, яка називається „преюдиціальність”. Щоби тепер не розповідав Головатий про право Президента звільняти Генеральних прокурорів на свій розсуд, є не скасоване рішення суду, підписане Бернацькою, про те, що звільняти можна тільки у відповідності до статті 2 Закону України „Про прокуратуру”. Це рішення, доки воно чинне, є абсолютним законом у взаєминах між Святославом Пискуном і будь-яким Президентом України. Якби українське законодавство було б прецедентним, то це б рішення створювало б правову норму для будь-якого Генпрокурора. Але воно преюдиціальне, тобто встановлює обмежений прецедент, відповідно до якого не підлягають повторному доведенню факти й обставини, вже встановлені рішенням суду, у спорі між тими ж сторонами.

За таких обставин Шевченківський районний суд м.Києва, у який Піскун звернувся зі скаргою на Указ Президента Ющенка про звільнення з посади, не міг винести іншого законного рішення, як тільки про скасування цього Указу. А ніяких реальних важелів примусити суд відверто порушувати закони в Ющенка, на відміну від Кучми, не має. Як не має в нього і такого керівника Секретаріату, яким при Кучмі був глава Адміністрації Президента Віктор Медведчук.

А як же, спитає читач, рішення Конституційного Суду України, на яке посилається Головатий, і яке начебто забороняє судам загальної юрисдикції розглядати скарги Генерального прокурора щодо свого незаконного звільнення? – А ніяк. Не має такого рішення й ніколи не було. Було інше.