УкраїнськаУКР
EnglishENG
PolskiPOL
русскийРУС

Мирослав Попович: не треба робити з мови культ. Ч.2

Мирослав Попович: не треба робити з мови культ. Ч.2

У другій частині інтерв’ю з Мирославом Поповичем (перша частина - Мирослав Попович: Україна – мати анархії. Ч.1) ми зачіпаємо суто мовну проблематику. Він говорить про ірландську мову, яка не стала чинником єднання ірландців, проте це не означає, підкреслює Попович, що ірландці не є нацією. Вже згодом, у Гуглі, я довідаюсь про те, що з 6 мільйонів ірландців лише 400 тисяч володіють рідною мовою. А доти в голові крутитиметься лише одне знайоме мені ірландське слово – "акушла" ("кохана", "люба"), застрягле у пам’яті ще з дитячих часів – з прочитання яких-небудь відповідних "Міфів та легенд".

Адже навіть найвідоміша на сьогодні ірландська письменниця і, до речі, донька колишнього прем’єр-міністра Ірландії Сесілія Ахерн воліє писати англійською. Навіть її ім’я зазнало істотних змін, ставши з "Cecelia Ní hEachthairn"більш легкотравним англомовним "Cecelia Ahern". Ірландська мова мало-помалу рухається в напрямку мовних диковин, чи не відправиться слідом за нею, бува, й українська?

- Пане Мирославе, скажіть, мова єднає націю? Чи твердження на кшталт "без української мови нема й України" - це пафосна риторика націонал-демократів?

- Природно, що коли ми маємо державу, то інтелігенція цієї держави повинна її знати.

- Тільки інтелігенція?

- Поки інтелігенція не заговорить, то й інші мову не знатимуть. Але не треба робити з мови культ. Ми маємо приклад, коли вся нація говорить чужою мовою, але залишається дуже солідарною. Маю на увазі Ірландію. Там ніяк не вдається закріпити бодай таку ситуацію, яка зараз в Україні. Але вони стріляють в англійців – не дай Бог нам цього! Це лише говорить про те, що у ірландців є своя, страшніша навіть, ніж в будь-кого іншого, солідарність.

Мова як прапор?.. Ні. Це не так. Пригадую "помаранчевий" майдан – там у натовпі говорили здебільшого російською мовою. Я водив туди французів і пам’ятаю їхнє здивування: вони сприйняли революцію як суто національний проект, а вона була ширшою за таке трактування. Зараз російська (та й українська) мова – проблема політичного гасла, а це не є функцією мови – служити політиці.

Та й говорити слід не про долю української мови, а про долю україномовної культури. Та навіть якщо пануватиме російськомовна культура, то це ще не означає, що пропала Україна, що українській мові та культурі – кінець. Це лише означатиме дуже слабкі позиції національної самосвідомості. І те, що в перспективі ми можемо втратити всі надії на те, що в майбутньому з України постане окремий культурний центр.

Оскільки це питання культурної політики, то воно не розв’язується репресіями. Не розв’язується і критикою, кпинами над російськомовними громадянами. Воно розв’язується протягом кількох поколінь. Ми лише мусимо перевести його у суто культурну площину і там вирішувати. А ще треба підтримувати імідж української культури на належному рівні, щоб не зводити її до суто селянської культури. Бо села були її колискою, але твориться культура не в минулому, а в теперішньому.

- Щодо селянської культури, то тут, думаю, є чималий простір для дискусії… Але з приводу того, якими методами вирішуються проблеми культурної політики. Закон про мови у нас функціонує, як відомо, з 1989 року, тобто ще з радянських часів. Якщо зараз Верховна Рада "відретушує" його, закріпивши за російською мовою статус регіональної абощо – це буде політичне рішення. І ось питання: як це політичне рішення відіб’ється на суто культурних процесах?

- Почнемо з Європейської хартії регіональних мов. В мене таке враження, що ті, хто про неї найбільше говорять, в очі її не бачили. Згідно з хартією, ми зобов’язані закріпити у ряді областей за російською мовою статус регіональної – там, де цією мовою говорить більшість жителів. Але що це означає? Що україномовна частина населення потрапляє в умови, коли вона не може здійснити свій мовний вибір.

Це також означає, що україномовний прошарок стає міноритарною мовною спільнотою, яка потребує захисту. Тому в таких областях мусять бути окремі групи в російськомовних садочках, окремі класи в російськомовних школах – хай навіть там навчається десятеро учнів. Тобто якщо ми приймаємо таку концепцію розвитку російської мови, то ми автоматично повинні прийняти і концепцію захисту української мови.

Чи думав хтось колись про те, що українська мова також потребує захисту? Що її знають погано або не знають зовсім? Що потрібні умови, аби українська мова могла конкурувати з російською, і особливо у східному регіоні? Дозвіл на офіційне використання російської мови треба дати, бо вона реально панує у ряді регіонів…

- Але з цим не варто боротися, варто лише захистити українську мову?

- Саме так. Треба захистити українську мову. І врегулювати законні рамки функціонування російської. Якщо в судах всі говорять – фактично! – російською мовою, значить, треба ввести якісь норми щодо ведення протоколу відразу двома мовами.

- Стривайте, адже зараз ми вже маємо на увазі державних службовців. Може, правильніший шлях – змусити суддів та їх помічників говорити українською, а не шукати для них толмача?

- Для них – не треба. Все вірно. Чиновник мусить знати державну мову. Але фактична перемога матиме місце тоді, коли переможе саме україномовна культура.

- Одна з газет нещодавно підрахувала, що через шістдесят років українська мова зникне взагалі. Звідки саме така цифра, зараз вже не скажу, бо не пригадую аргументацію. Можливо, тут взяті до уваги три покоління носіїв мови. То наскільки це реально – те, що українську мову спіткає доля ірландської?

- Якщо нічого не робити, то це вірогідний сценарій. Мовна ситуація в незалежній Україні є гіршою, ніж при радянській владі. Бо тоді давалася рознарядка на те, скільки треба випустити газет українською мовою, скільки разів перекласти Леніна… Перші особи держави (особливо у період Шелеста!) були просто зобов’язані знати мову…

- Чого не скажеш про нинішніх урядовців…

- Навіть у брежнєвські часи, коли вчителі російської мови отримували більшу зарплату (та ще й з надбавкою), ніж вчителі української, ситуація для останньої була сприятливіша.

- Чому ж так?

- Бо був тоталітарний режим. Всім керували зверху. А зараз якщо ти вже не змушуєш людей вчити мову (чи робити щось інше) під страхом смерті, то будь ласкав – наведи порядок у інакший спосіб. Щоб люди вчили мову і не цурались її.

- Мабуть, тому так важливо, щоб нинішні майстри красного письменства не від’їздили за кордон… Щоб і тут вони могли забезпечити себе якоюсь копійкою, чи не так?

- Та вони й не від’їжджають. Де ви бачили зараз письменників-емігрантів?

- Ірена Карпа вийшла заміж за іноземця…

- Ну хіба що Карпа (сміється). Хоча ви маєте рацію – вирішення ситуації вимагає грошей. Кошти потрібні на все. Зокрема, й на те, щоб подбати про мовну проблему. Сама по собі вона не зникне.