Блог | Дід Василь
Василь Федорович Карп'юк.
Він помер у мене на руках.
Точніше я був у нього на руках, коли він віддав душу Богові на другий день Різдва Христового 1996 року.
Господи, вже рівно 20 років минуло - аж не віриться!
Помер на півслові.
Ми разом співали колядку "Добрий вечір, тобі...".
Співав він розкішно.
І віртуозно грав на акустичній гітарі та італійській мандоліні.
Особливо любив "Чорнобривців насіяла мати...".
І квіти чорнобривці теж любив. Бабуся привчила мене садити чорнобривці на його могилі в селі Новоукраїнка Рівненського району.
Людина з великим серцем.
Типовий сільський selfmade men, який усього в житті досяг сам.
Дід Вася зіграв ключову роль у моєму вихованні. І завжди був для мене прикладом.
Він був справжнім патріотом, який ще у 80-х відкрито висловлював свою жорстку позицію щодо української мови, української церкви, українських Героїв і найголовніше - Української Держави.
КДБ слідкувало за ним. Була справа. Яким дивом не посадили - досі загадка.
Саме він ласкою, а не примусом, переконав мене у 6 років вивчити напам'ять "Заповіт" Кобзаря.
Він розповів мені про повстанців, про Голод, про інші злочини комуністів проти українства.
________
...народився 22 лютого 1932 року на хуторі Радиславка на Рівненщині в родині розкуркулених селян Федора Олексійовича і Параскеви Купріянівни.
Мав двох молодших сестер - Зінаїду та Галину, яким допомагав усе життя.
Змалечку вставав вдосвіта і тяжко працював. Пас корів та телят, наспівуючи українських народних пісень.
З дитинства мріяв бути лікарем.
Після десяти класів сільської школи поїхав до Харкова вступати до ветеринарної академії (шанована на селі, між іншим, професія).
Після першого курсу кинув навчання і взявся за нове - став студентом Івано-Франківського медичного інституту, де на п'ятому курсі познайомився з першокурсницею Людмилою Опанасівною Безкоровайною. З нею прожив все життя і виховав доньку - мою маму Оксану Лозову.
Після навчання отримав направлення на Тернопільщину - дільничним лікарем у село Великі Бірки.
Баба Люда перевелась відповідно до Тернопільського медінституту, який закінчила з фахом гематолога.
Потім працювали у амбулаторії в селі Бабин Гощанського району.
Зрештою, осіли в Рівному.
Дід був талановитим психіатром, по книгах якого молоді ескулапи вчаться і досі.
Останні роки життя працював начальником обласної спеціалізованої комісії з питань психіатрії.
Бабуся ж віддала життя Рівненській обласній лікарні (колектив оцінив це пам'яткою табличкою на вході), якийсь час завідувала гематологією, потім стала заступником головного лікаря з медчастини. Після смерті діда сильно здало здоров'я - і Людмила Опанасівна повернулась у рідне відділення.
Баба Люда була членом КПРС. Пік її кар'єри - керівник партійної організації закладу (парторг).
Хоча на кухні радянську владу ненавиділа. Бо сама була з Дніпропетровщини і втекла звідтам під час Голодомору 1947 року.
Від батьків і старшого брата знаю, що дід-націоналіст влаштовував бабі страшні скандали за кар'єризм і членство в Компартії.
Читайте: Не годиться вільним козакам царелюбством займатися
Ще - це сам пам'ятаю - він кумедно називав її: "стара". Згадалося, я малий у них вдома:
- Стара, дай чарку! Куди в біса сховала?
- Не дам.
- Ну, дай!
- Холєра ясна, ти бачив, які в тебе аналізи? Тобі не можна.
- Стара, ну, тоді дай цигарку!
- Не дам... Ну, хіба-що одну, а більше точно не дам.
Але в цілому в них до скону були дуже ніжні стосунки. Вони гуляли, зворушливо тримаючись за руки. А на 50-річний ювілей він подарував їй мрію - мандрівку до Індії.
Через двадцять з гаком років Індію побачив і сам. Але з дитинства, ще просто мріючи, питав її:
- Бабо, а скільки часу Ви були в Індії?
- Два тижні.
- І що бачили?
- Бачила Тадж-Махал... Ще бачила океан... А так возили по якихось джунглях і селах брудних, показували місцеву бідноту і мавпочок зачуханих, та й казали: "Видите, как плохо сдесь живут, в какой нищете... А в Советском Союзе хорошо и сытно!".
Але любові до совєтчини це їм не додало.
Ми поховали їх разом - у Новоукраїнці, з різницею у 15 років.
Чомусь згадалось, як ми з нею ще живою, прибирали довго у діда на кладовищі, і після всіх цвинтарних процедур вона резюмувала: "Напрацювались від душі!".
