УкрРус

Мечислав

Своє наводивиж красиве ім'я часів княжої доби, він чомусь не любив. На моїй пам'яті усі називали його Мітя або дєд Мітя. У дворі будинку в Рівному за адресою Бандери 36/21 завсігдатаї місцевої місцевої бесідки - він їх жартома називав дворянами від слова "двір" - переважно вікової категорії "а от коли мені було 30, в 1974 році..." якось самі по собі стали називати його уважитєльно Дмитро Дмитрович, чуючи, що для рідних він - Мітя. Дєд не заперечував.

Для багатьох знайомих, сусідів, навіть друзів і дальньої рідні, як його насправді звати, стало новиною на його похороні, коли вони побачили хрест. Дєд Мітя вмів дивувати. Навіть після смерті.

Дворяни все дивувались. Він з їхньої тусовки - єдиний, хто з кожної пенсії не відкладав гроші на свій похорон. Був, так би мовити, не в тренді. На що усі чули від нього: "А зачем? Какое мне до того будет дело, если я, все равно, уже помер. На мусорку ведь не выбросят - уже хорошо...".

***

Це його останнє фото, зроблене мною 8 січня 2014 року, коли я з Майдану єдиний раз приїхав додому, знаючи, що йому лишились лічені дні... А вже 10, рівно три роки тому, його не стало... Це і була причина, чому мене не було на останньому суді над "васильківськими терористами", коли був оголошений вирок і відбулися сутички. Ігор Мосійчук про це знав і щиро співчував...

Пройшло всього три роки - відтак писати про дєда Мітю дуже важко. Це ще свіжа рана, а не старий шрам... Хоча старі шрами теж іноді болять дуже сильно...

Він не був мені рідним дідом. Вітчим мого батька. Останній чоловік моєї бабусі. Але менше з тим, дєд Мітя був рідніше усіх на світі. Дуже суворий. Міг підняти руку і обматюкати. Але справедливий. Сварив завжди тільки по ділу. В дитинстві раз на тиждень, в суботу, давав мені 1 гривню 60 копійок на журнал про машини, я читав і мріяв, що колись у мене буде великий чорний джип... А у дєда Міті були оранжеві "Жигулі", з яким він до семидесяти з чимось років щосуботи возився в гаражі. Таке у нього було хобі.

Освіти не мав ніякої. 2 класи сільської школи у Сапожині Гощанського району нашої рідної Рівненщини. Але мав золоті руки. Умів все. Абсолютно все - від ремонту пральної машинки до установки батарей.

З віком, на осінь життя, захопився ще й кулінарією. Готував кілька разів на рік божевільно смачний паштет - вручну перемелював потроха і печінку на м'ясорубці по три-чотири рази.

У 40 років відмовився від алькоголю, у 60 - кинув курити. Десь до 70 щодня займався на власноруч змайстрованому вдома турніку.

Мав суворий норов. Колись один поважний чоловік дозволив за столом некоректність на адресу його дружини - моєї бабусі Жанни. Дєд Мітя, нічого не кажучи, встав, схопив його за галстук, витяг у під'їзд і без жодного слова спустив зі сходів.

Палкий комуніст. Попри те, що його батька репресували. На жаль, у випадку спілкування з дідом перемогти радянську пропагандистську машину мені не вдалось. Моїх політичних поглядів, звісно, не підтримував. Одна з останніх фраз, що я від нього почув: "...мало тебя на Майдане побили...".

Але він вмів щиро любити і цінувати душевне тепло. А це вище усієї політики...

Коли виникла дискусія, забирати його в лікарню сьогодні чи завтра, він байдуже і рівнодушно кинув: "Й*б твою мать, а какая разница? Умру я на день раньше или на день позже...".

Йому нічого не казали, ясна річ. Але він якось інтуїтивно сам розумів, що з лікарні вже додому не повернеться. І ставився до того з таким спокоєм, що це викликало захоплення. Хоча любив життя і вмів отримувати з нього насолоду.

Спи спокійно, дєд Мітя...

Присоединяйтесь к группам "Обозреватель Блоги" на Facebook и VKontakte, следите за обновлениями!

Редакция сайта не несет ответственности за содержание блогов. Мнение редакции может отличаться от авторского.

Наши блоги