В Одесі від серцевої недостатності помер комік Володимир Комаров – актор, якого мільйони глядачів знали й любили за "Маски-шоу", людина абсолютної свободи, тонкого гумору й рідкісного таланту. 29 лютого артистові виповнилося 62 роки.

Відео дня

Останні роки він відійшов від акторської сцени, але наповнив життя новими сенсами. Склав іспит на гіда й водив авторські екскурсії Одесою, відкриваючи місто по-своєму – з особистими історіями. Паралельно професійно займався створенням авторських люльок для паління – речей, у яких поєднувалися майстерність і справжня естетика. OBOZ.UA попросив колег і друзів Володимира Комарова поділитися спогадами про артиста.

"Одна з наших останніх розмов була телефоном – я вітав його з днем народження, це було буквально місяць тому, – згадує актор Віктор Андрієнко. – Пам’ятаю, пожартував, що він у вас "високосний" – народився 29 лютого, тож день народження має раз на чотири роки. Мовляв, ще трохи – і нарешті дочекається повноліття. Паспорт дадуть – посміялися з цього. Потім ще кілька разів переписувалися, десь говорили телефоном. У нас був постійний контакт. Якщо в Одесі щось гучно вибухало, одразу набирав: "Як там? Живі-здорові?".

Особливо часто спілкувалися після загибелі Вадима Тупчія (відомий декоратор, що створював знакові образи для культового телепроєкту "Шоу довгоносиків", загинув восени 2025 року в Києві: російський "шахед" влучив у його квартиру-майстерню. – Ред.). От щойно говорив із друзями – розповіли історію, від якої мороз по шкірі. Коли до квартири Володі після виклику швидкої приїхали поліцейські зафіксувати смерть, у когось із них раптом задзвонив телефон. І рингтоном була музика з "Маски-шоу" – той самий впізнаваний мотив: "тумба, па-па-па…". Збіг, у який складно повірити. А похорон – першого квітня, у День гумору? І мимоволі думаєш: "Вово, ти ніби сам написав сценарій свого прощання. Наче сам зрежисував похорон".

Звісно, 62 роки – це надто рано. Не витримало серце... Формально він уже був пенсіонером, мав певні проблеми зі здоров’ям – варикоз, переніс операцію, отримав групу інвалідності. Але, попри це, не зупинявся. Продовжував бігати Одесою, водити екскурсії. Я не раз питав його: "Вовко, як ти тримаєшся?" А він відповідав: "Навпаки, це мене допомагає". Екскурсії давали рух, життя, контакт із людьми. А ще – його люльки. До слова, захопив цією історією його саме Вадим Тупчій. Володя їх виготовляв з особливою увагою, майже медитативно. У цих речах була якась тиха, зосереджена краса. Це допомагало психологічно: коли працюєш руками, занурюєшся в деталі, у цю мікромагію, світ ніби стає спокійнішим.

Сьогодні багато хто згадує його передусім як одну з найяскравіших постатей "Масок". Але насправді бачили б ви його на сцені в класичних виставах. Ми працювали разом у різних театрах – і там відкривався інший Володя: актор високої культури, з тонким відчуттям форми, ритму. Мене це щиро вражало.

Я навіть колись написав про це текст: людина без акторської освіти демонструвала таке глибоке розуміння професії, яке іноді не зустрінеш і в дипломованих артистів. На репетиціях міг зупинити, виправити – не з позиції зверхності, а з внутрішнього відчуття правильності. І ти слухаєш його й думаєш: звідки? Це був талант від природи, той самий рідкісний самородок. І водночас – дуже впертий у своїх рішеннях. Коли помер його колега по виставі "Моцарт і Сальєрі" Юрій Кузнєцов, фактично перестав виходити на сцену. І скільки б Борис Барський, який теж грав у цій виставі, не намагався повернути, відмовлявся.

"Ми познайомилися років шість тому – він прийшов до туристичної агенції, де я працював керівником, – розповідає відомий одеський історик, нині – військовослужбовець Олександр Бабіч. – Після відходу з акторської професії, як розумію, шукав нову сферу, у якій міг би реалізувати себе. Ми поговорили, і я одразу відчув: це може бути цікаво. Якраз було одне вільне місце у нашій школі гідів – ніби спеціально для нього.

Далі були перші маршрути – і тут почалося найцікавіше. У нього від самого початку було власне, дуже нестандартне бачення екскурсії як жанру. Але парадокс полягав у тому, що Володя – геніальний мім, людина, яка звикла працювати без слів. А тут, навпаки, потрібно було говорити, тримати увагу голосом. І саме це стало для нього певним викликом. У результаті народився абсолютно унікальний формат: його екскурсії були не схожі ні на що інше. Він умів занурити в зовсім іншу Одесу – через дивовижні, маловідомі факти, особисті історії про свою рідну Молдаванку, де виріс.

Або ж він міг дві години водити людей навколо Оперного театру чи Соборної площі – і такі екскурсії запам’ятовувалися надовго. Бо коли людина по-справжньому талановита, вона цікава у всьому, за що береться. Володя був саме таким. Окрім усього, він ще й майстрував – створював дивовижні речі власними руками. Подарував нам особливі дерев’яні сікачки – для приготування одеської ікри з баклажанів. І це не просто кухонний інструмент, а ціла традиція: такі овочі не ріжуть ножем, їх січуть. Це не забобон, а гастрономічна культура. Навіть у літературі це згадувалося: наприклад, у Валентина Катаєва є епізод, де за відсутності сікачки герої викручуються як можуть – рубають "синенькі" лінійкою. І от такі сікачки Володя зробив і подарував – мені, нашому менеджеру. Ми страшенно пишалися цим. Тепер у мене вдома є не абищо, а сікачка від самого Комарика.

Ми регулярно давали роботу Володі, але він не хотів бути в штаті – і це теж було дуже в його стилі. Працював рівно стільки, скільки відчував потребу, без гонитви за грошима. Коли почалася війна, і ми майже повністю згорнули туристичну діяльність, займалися волонтерством. Володя не залишився осторонь – приходив, допомагав, донатив. Пам’ятаю, якось приніс мені останній блок марок, присвячений ювілею колективу "Маски", і подарував. Це був дуже теплий момент. А потім наші зустрічі стали випадковішими, але не менш цінними – десь на вулиці, інколи телефонні дзвінки, короткі розмови.

"Новина про смерть Володі мене просто шокувала, – розповідає багаторічна менеджерка артиста Альона Смілик. – Коли ти буквально нещодавно розмовляв із людиною – живою, енергійною, зі звичною усмішкою, жартами, планами… І раптом – те, у що неможливо повірити.

Ми познайомилися на корпоративі в Києві – це було понад двадцять років тому. На той момент я вже знала Георгія Делієва та Бориса Барського, із яким, до речі, Володя дружив із юності. Контакт виник одразу – Вова умів розташувати до себе з перших хвилин: завжди усміхався, жартував, був по-людськи теплим і щирим. Відтоді почалася наша дружба. Коли я приїжджала до Одеси, навіть зупинялася в нього у приватному будинку.

Зараз – важко осягнути те, що сталося. Здається, ніби я досі чую його голос, бачу міміку, ту саму фірмову усмішку. Наче він і досі десь поруч. Сьогодні написала допис зі співчуттями в соцмережі – якийсь час думала, яким він має бути. А потім спіймала себе на думці: Вова ж завжди жартував, ніс у собі неймовірну легкість. І зрештою виклала відео з танцями, де він разом із Георгієм Делієвим – у жіночому образі. Він грав жінок блискуче, з неймовірною точністю. Умів передавати емоції надзвичайно тонко – через міміку, жести, паузи. Це було мистецтво.

Пам’ятаю одну історію. Якось ми були в Одесі, на пляжі в Аркадії, і я запитала: "Як тобі вдається так переконливо грати жінок? Це ж неймовірно". Він згадав ті зйомки: стояв у кадрі, а Георгій Делієв, який режисував сюжет, за камерою давав короткі підказки: "зараз ти дивуєшся", "тепер – ніяковієш". І він миттєво передавав ці стани. І, що цікаво: розповідаючи мені про це – все повторював. Саме в цьому й проявлялася його природа – Володя був неймовірно талановитим імпровізатором, майстром пантоміми. Міг в одну мить стати ким завгодно, повністю змінити стан і характер. Коли він захопився музикою, я організовувала його перший сольний виступ як музиканта – це було дуже круто.

Водночас він завжди жив із відчуттям майбутнього: говорив про плани, ідеї, про те, що ще хоче реалізувати. Радів життю й постійно був у русі. Багато що про нього говорять і його захоплення. Робив люльки – і це було не просто хобі, а справа, яка захоплювала. Міг довго розповідати, яку саме зараз створює і що планує далі. Паралельно водив екскурсії Одесою.

Дуже пишався дітьми – донькою Алісою, яка стала відомою балериною в Італії, і сином Володею. Любив тварин. І, мабуть, головне – завжди залишався вірним гумору. Я, чесно, ніколи не бачила його сумним. Навіть у розмовах не затримувався на складному – завжди вмів перевести все в живе, світле. І тому те, що сталося, сприймається особливо гостро й нереально: він був із тих людей, у яких життя завжди попереду".

"Ми були знайомі з Вовою понад десять років, – розповідає журналістка і блогерка Юлія Городецька. – Спілкувалися не так часто, але спогади сьогодні постійно повертаються – ніби спалахами, короткими, дуже живими епізодами. Вова був неймовірно чуйною і турботливою людиною. Пам’ятаю, якось я написала в соцмережах, що в дитинстві любила ловити рибу. І раптом дзвінок: "Городецька, зайди, забери вудку". Так у мене з’явилася Вовина вудка. Він обожнював свої люльки – і у нього були по-справжньому золоті руки: кожна робота – унікальна, жива. І курити їх, як кажуть, було особливим задоволенням – дуже смачно. Одну я відвезла татові в Америку – він був у захваті.

Згадую ще одну історію. Треба було їхати на зйомку на "Одесу-товарну", і я зовсім не розуміла, як там усе влаштовано. Сказала про це Вові – а він одразу: "Городецька, я там усе знаю". Взяли таксі, поїхали. Я чудово відпрацювала, а заодно, звісно, не могла не зняти і його – коли поруч такий артист, камера сама тягнеться. Про те, що його не стало, я дізналася ще до того, як про це написали публічно. Я живу в Нью-Йорку, але час від часу приїжджаю до Одеси волонтерити. Приїхала зовсім нещодавно. Днями в мене в гостях була подруга Наталя, яка теж із ним близько дружила. І просто в мене вдома сказала: "Треба зайти до Вови. Я двічі йому телефонувала – не бере слухавку". Ми тоді вирішили, що він просто відпочиває, спить. А виявилося… все було інакше".

"Ми знайомі десь із 2011 року, – розповідає керівниця відеостудії незалежного медіа "Інтент" Наталя Довбиш. – Останнім часом я заходила до нього майже щодня. Востаннє – у п’ятницю. Але ж хіба я могла тоді подумати, що це буде остання зустріч? Ми обійнялися на прощання – як завжди. Це була наша багаторічна звичка: обійми і кілька теплих слів від нього.

Його знайшла колишня дружина Люда, з якою прожили понад 30 років. Попри розлучення, він продовжував її кохати, часто про неї говорив. Вони зберегли теплі стосунки. Він був дуже сімейною людиною – завжди думав про близьких, переживав за всіх. Навіть після офіційного розлучення залишився таким – уважним, небайдужим. Син пішов служити до ЗСУ, донька з онукою – за кордоном. Війна його підкосила: багато хвилювався, постійно стежив за новинами, переживав. Допомагав військовим – передавав хлопцям на фронт люльки, вдосконалював свою українську.

Пам’ятаю одну історію, трохи кумедну. Один боєць написав: "Вибачте, я її зламав, треба полагодити". Пояснив: вийшов у посадку, почався мінометний обстріл, кинувся в бліндаж – і вже там зрозумів, що в зубах залишився лише мундштук, а сама люлька десь загубилася. Знайшов, надіслав. Володя до цього ставився з гумором і теплом – як і до всього, що робив.

Він жив у приватному будинку з невеликим двориком. Якось на зйомках на Одеській кіностудії підібрав собаку – звичайну дворнягу, назвав Тохою, забрав додому. Вона, до речі, не любила розчісуватися, але я все одно її постійно вичісувала – а Вова потім жартував, що після цього вся кухня в шерсті... Тепер залишилася собака, залишилися спогади. Речей – майже нічого. Колись він подарував мені футболку "Масок" і якийсь диск – навіть не знаю, де він, треба шукати. Але футболка є. І багато старих фотографій з вистав.

Він був дуже цілеспрямованою людиною. Усе в своєму домі зробив власноруч: переробив кімнати, кухню, освоїв навіть сантехніку – навчився паяти труби, встановлювати все сам. Якось у відеосюжеті про себе сказав, що йому бракує фрезера для роботи з люльками. І військові надіслали йому цей інструмент. Я випадково зустріла його, коли їхав із пошти на моторолері – щасливий, трохи розгублений: "Уявляєш, хлопці прислали… Мені так незручно, вони там воюють, а про мене думають".

Останнім часом ми багато чомусь говорили про смерть. Він казав, що прожив хороше, насичене життя, що був щасливим. І додавав: якби можна було піти миттєво – це був би ідеальний варіант. От бачите, як хотів, так і сталося… Він завжди робив, що хотів. Дуже вільною людиною був. Вова – це про свободу. Йому перестало житися смачно, і він перестав жити... Ще казав, що всі знають, як його поховати. Мовляв, йому не треба могила. Хотів, щоб його кремували, а прах розвіяли над морем – на пляжі "Дельфін, його улюбленому місці. Я не знаю, чесно кажучи, як все буде, але це було його бажання. Його дуже всі любили. І, мабуть, це найточніше, що можна сказати про Вову.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв’ю з Володимиром Комаровим, з яким ми тепло поспілкувалися в день його 60-річчя – про зіркову хворобу, роботу екскурсоводом та бізнес на курцях.

Лише перевірена інформація у нас у Telegram-каналі OBOZ.UA і в Viber. Не ведіться на фейки!