"Я передав, щоб вони йшли на три букви". Засновник МУР – про націоналізм, відмову від усього російського і "місце жінки в Google-календарі"

Засновник проєкту МУР, поет і режисер мюзиклів "Ти [Романтика]" та "Ребелія [1991]" Олександр Хоменко як ніхто інший знає, як це – бути зросійщеним українцем. Але він спромігся на те, що не вдавалося зробити Міністерству освіти та науки за роки незалежності – популяризувати українську літературу так, щоб його освітні відео на YouTube вмикали на уроках у школах. А починалося все з того, що, вийшовши з окупації, майбутній режисер і фанат російської творчості примушував себе читати українських авторів та поступово закохався в них.

В інтерв'ю OBOZ.UA Олександр Хоменко поділився, як продав 3,5 тисяч квитків на тоді ще невідомий мюзикл "Ти [Романтика]", розповів, чи використовує штучний інтелект у своїх роботах та за що може безжально звільнити. Також режисер пригадав, як із початком повномасштабного вторгнення отримував пропозиції співпраці з росіянами в країнах Балтії, пояснив, чому націоналізм сьогодні є життєво важливим, та порадив суспільству розділяти талант митця з його приватними вчинками.

– Чим особисто для вас вистава-мюзикл "Ребелія [1991]" відрізняється від попередньої "Ти [Романтика]"?

– Це історія про відновлення незалежності України. За своїм масштабом вона на голову вища, ніж "Ти [Романтика]". Ми віддали пів року свого життя, просто 24/7, щоб підготувати те, що маємо зараз. Як було з "Романтикою"? Вона писалася довше, близько 10-12 місяців, але ми паралельно працювали та навчалися в університетах. Як на мене, дуже мало продуктів в Україні можуть зрівнятися з виставою "Ребелія [1991]". Їй, на жаль, немає наразі аналога.

Мюзикли, які робить МУР, потребують величезної кількості зусиль дуже багатьох людей, тому що це і хореографія, і костюми, і світло, і музика, і тексти, і мізансцени, і драматичні діалоги. Ми не обмежуємо себе в кількості людей на сцені – інколи доходить до 30 акторів. Декорації, які рухаються, спускаються зі стелі, вилазять позаду. Це просто величезний рівень продакшну!

– Чи підтримуєте ви стосунки з Оленою Кравець, Сергієм Жаданом та іншими, хто долучився до випуску третього альбому МУР "Ти [Романтика]"? Чи складно було домовлятися із знаменитостями? Чи можна сказати, що успіх "Романтики" допоміг залучити до "Ребелії" ще більше українських зірок?

– Олена Кравець долучалась до нашого концерту в Харкові минулого року, коли там ще ніхто не проводив публічні події. Безпечної зали для мюзиклу "Ти [Романтика]" не було, тому ми обрали концертний формат, виконуючи пісні з альбому. З нами тоді поїхали Nazva, Женя Янович та Олена Кравець. Сергій Жадан теж нас підтримував, коли ми робили премʼєру кіноверсії "Ти [Романтика]" в Харкові. Домовлялися з усіма по-різному. Із Сергієм узагалі вийшла смішна історія. Я дуже старався, писав величезне повідомлення з аргументами, поясненнями, чому важливо, щоб цей альбом став популярним, а Сергій відповів: "Ок" (сміється).

Успіх "Романтики" і системна робота МУР допомогли легше домовлятись – уже можна було обійтися без величезних повідомлень і сотень аргументів. Хоча з деякими артистами потрібні були окремі зустрічі й відверті розмови, щоб все-таки зійтись на тому, що саме цей артист нам потрібен.

– Як вам вдалося продати понад 3,5 тисяч квитків на фільм "Ти [Романтика]" ще до початку прокату?

– У нас зараз сформована сильна аудиторія, яка стежить за всіма оновленнями. Зазвичай так у прокат фільми не виходять, але ми вирішили ризикнути і переконали дистриб'юторів. Для всіх у кіноіндустрії це було новим.

До речі, ми багато що внесли незвичного зі своїм фільмом. Коли у процесі постпродакшну ми дійшли до зведення звуку в кінотеатрі, наш звукорежисер казав, що ми або божевільні, або генії, тому що на деяких моментах ми викручували звук так, що все навколо трусилось! А це дуже потрібно для передачі емоційного стану.

– Актор Євген Янович, з яким ви створили культурний батл "Протагоністи", вашу першу зустріч описував приблизно так: посеред найбільшої барної стійки столиці якийсь "нарваний і самовпевнений пацан артистично читав натовпу "Сонячні кларнети". А якою ця зустріч залишилась у ваших спогадах? Чи вважаєте її доленосною – у сенсі, що змінила ваше життя у професійному плані?

– Насправді я не так сильно запам’ятав нашу першу зустріч у барі "БарменДиктат". Більше в пам'яті відклалася та, що відбулася в книгарні Readeat, де ми просиділи години чотири – говорили про книжки, літературу, поезію. Я тоді щиро здивувався: не очікував, що знайду людину, з якою це все буде настільки природно й цікаво. Потім ми майже регулярно – раз на два тижні – ходили разом до театру. І, мабуть, у певному сенсі, це й було схожим на стосунки: постійна присутність, турбота, традиції. Але, що цікаво, не в медійному значенні цього слова. Передусім я знайшов друга – людину, з якою хочеться створювати нові проєкти і з якою це виходить органічно.

– Під студійним альбомом МУР "Ребелія [1991]" на YouTube я звернула увагу на цікавий факт: не знайшла жодного негативного коментаря. Навпаки, дорослі чоловіки писали, що плакали під час перегляду, були глядачі, які пропонували внести проєкт МУР до освітньої програми. Ви читаєте коментарі? Що відчуваєте в такі моменти?

– Я знаю, що багато вчителів уже вмикають МУР для учнів на своїх уроках. Якось не встигаю ловити моменти гордості, тому що багато часу проводимо за матеріалом, репетиціями. Я постійно зосереджений на думках або про щось наступне, або як зроблено те, що люди бачать зараз, ніж на тому, щоб просто насолоджуватися успіхом. Але коментарі під нашими відео завжди читаю і намагаюсь відповідати, коли відгукується чиясь думка.

– Чи використовуєте штучний інтелект у своїх роботах? Як взагалі до нього ставитесь?

– Прекрасно, що існує штучний інтелект. Наша режисерка монтажу Марія О'Райлі використовує його, щоб зекономити час. У нас є ілюстраторка, пані Хвильова, яка малювала малюнки до "Танго маленьких людей" та більшості робіт, які є у "Ребелії [1991]". Просто це допомагає зекономити час і зусилля та видавати повноцінну історію. У створенні саме альбому ШІ не використовується, бо це було б щонайменше дивно, а от у лірик-відео, наскільки знаю, користувались, бо це додає кадри у візуальний ряд та дає змогу експериментувати та відтворювати інколи неможливі для малювання сцени.

Я величезний фанат використання штучного інтелекту. Єдине, чого ШІ поки не навчився, – це писати тексти, особливо римовані. Але, наприклад, коли потрібна ідея для сцени, то він пише 20 різних. Нещодавно був випадок, коли сценарист фільму "Таксист" виклав пост, мовляв, ми програли, бо він попросив ChatGPT написати йому десять ідей для сценарію, і той зробив це за три секунди! Мало того, всі вони були кращі за його, а дві з них – взагалі геніальні. Це написав сценарист, який отримав премію "Оскар"! Але я б не назвав це поразкою людства. Штучний інтелект просто в руках майстрів, адже результат залежить від того, як ти поставиш запит. На те він і штучний, що ніколи не вирішить сам щось зробити.

– У Європі і далі можна спостерігати захоплення російською літературою. Якось я зустріла в театрі молодого португальця з книгою Федора Достоєвського "Злочин і кара". Водночас акторка Марія де Медейруш, яка зіграла у фільмі "Кримінальне чтиво", розповідала, що захоплюється нашою поетесою та військовослужбовицею Яриною Чорногуз, а вдома у неї лежить прочитана книга письменника Андрія Куркова "Форель а la ніжність". Що б особисто ви рекомендували іноземцям для прочитання?

– Наша біда полягає винятково у відсутності фінансування перекладу нашої літератури, але український авангард жодним чином не поступається російському. Михайль Семенко, який пропагував футуризм, робив це ще до Володимира Маяковського та надихався італійськими футуристами. Якби у нас були якісні переклади Семенка і вони потрапили б до рук закордонного глядача, то я думаю, що проблем із поширенням не було б.

Те, що ви зустрічаєте людей з книгою Достоєвського, – це лише питання маркетингу і величезної фінансової машини, яка є у Росії. Вони ж самі кажуть про культурний наступ. Навіть голова Третьяковської галереї давав інтерв'ю щодо повномасштабного вторгнення в Україну про те, як їм вдалося провести "спеціальну культурну операцію", і виставки російських митців, художників та письменників були по всьому світу.

Як людина, яка була дуже захоплена російською літературою до 24 лютого 2022 року, коли повернувся з окупації, я себе примушував відкривати українську літературу, бо також думав, що вона нудна. Але треба ж якось починати розуміти, що це набагато цікавіше, актуальніше, складніше, ніж те, що пишуть масові російські автори. Один Микола Хвильовий чого вартує. Наприклад, його повість "Санаторійна зона" дуже складно написана. Або новела "Арабески" – просто фантастика. Таке російському читачеві навіть не снилося. І Хвильовий дуже багато часу проводив разом зі своїми однодумцями, щоб повести нашу літературу. Хай вона буде інколи більш абстрактною, можливо, з дивними, нетрадиційними сюжетами, але хай вона нагадуватиме щось західне. Це краще, ніж рухатися в бік "загадкової російської душі".

– Продюсер Микола Кучерявий нам розповідав, як у школі йому прищеплювали думку, що українська література – це для села, і що навіть сьогодні нашому суспільству потрібно виховувати любов до української культури...

– Мені здається, що деякі вчителі української мови були спеціально підсаджені агентами ФСБ: настільки нудно і невміло вони розповідали, наскільки вправно відбивали любов до цього предмету! Але варто почитати Михайля Семенка чи Віктора Петрова-Домонтовича – й одразу будь-який міф про "другорядну" українську літературу чи літературу "для села" зникає. Я думаю, зараз вже із цим проблем немає – про Семенка не чув хіба лінивий.

Станом на кінець 2025 року важко говорити про недооціненість української літератури. Це все в минулому, адже ми бачимо, що топові запити в книгарнях – це книжки українських письменників. Минулоріч у топ-3 дуже довго трималася книга Володимира Куліша "Слово про будинок "Слово". І вона феноменальна.

До 24 лютого ми мали величезну проблему з масовим середньостатистичним українцем, який тут живе і не розуміє, хто він. Я був таким. Просто не було де брати інформацію, це не фінансувалося і нікому не було цікаво. Хоча була маленька група людей, яка намагалася популяризувати це ще з 1991 року, але масово все одно нікому не було потрібно. А з 2024-го з'явилася купа зухвалих людей, які про це розповідають у дуже цікавій формі. Якщо ви до 24 лютого не хотіли вивчати українську мову, література та культура видавалися вам нудними, то можна було щиро сказати: не було людей, які цікаво про це розповідають. Зараз такого немає, зараз це – лінь.

– Чому ви в юності все-таки більше захоплювались російською літературою?

– Є одна дуже смішна історія, пов'язана з цим. Я виходив із вистави в Чернівцях. На чорному вході мене чекала пані, яка була чимось незадоволена. Зазвичай на чорному вході стоять люди, які просять підписати їм фото.

Величезний натовп, а пані дивиться на мене так, наче я щось їй зробив. Я підійшов і поцікавився, як у неї справи і чи можу чимось зарадити. Вона відповідає:" Вам не соромно? Ви ж робили про російську літературу багато всього, а українська література така цікава! Як ви могли цього не розуміти?". Я погодився з нею, а вона продовжила кричати, що це начебто просто лінь і відсутність бажання гуглити! Бо є "фантастична історія про Івана Багряного, який зістрибнув із потяга, валізку кинув догори, а потім російські агенти хотіли його вбити".

У цей момент я розумію, що вона цитує... освітнє відео МУР! Потім ця пані ще пригадала вірш Симоненка, який врятував життя жінці, що хотіла себе вбити. І це теж сторітелінг з МУР. Я поцікавився, звідки вона це взяла. Жінка відкрила на YouTube відео МУР. Коли ж я попросив глянути опис відео, де вказано автора тексту, вона заклякла! Я спокійно продовжив: "Просто коли я ходив до школи, МУР не було".

– Коли Ірину Фаріон називали націоналісткою, вона сприймала це як комплімент. Що для вас означає націоналізм і чи вважаєте ви себе націоналістом?

– Якщо переглянути російську пресу, то я вже "лідер українонацистів", тому очевидно, що ми націоналісти. Дивовижний шлях пророблено – від любові до Пушкіна до "лідера українонацистів" (усміхається). Я вважаю, що зараз націоналізм є дуже необхідним для виживання нації як віра та бажання віддати всі сили на те, щоб твоя національна ідея існувала, щоб твоя нація існувала. Націоналізм – це необхідне джерело для того, щоб розуміти, що робити далі.

Я навіть читав книжку про основу ідеології українського націоналізму, де зібрано роботи різних авторів. Частина з них була занадто радикальна, навіть страшно було таке читати, але інша частина, навпаки, пояснює, чому склалась така ситуація і нам ніколи не треба повертатись до Москви. Питання про те, що моя нація, яка дуже хороша, не має йти разом з питанням, що всі інші нації гірші. Це тонка межа, яку варто зберігати, бо є певні гілки націоналізму, які трішечки заходять у дуже глухий кут. Наприклад, є термін "велика російська література", вигаданий росіянами, сенс якого, що всі інші літератури – г*вно. Але ж ви ніколи не чули термін "велика українська література", бо наша термінологія не шовіністична. Вона не про те, що у всіх інших непотріб, а в нас найкраще. Вона про те, що є й інші світові літератури і вони прекрасні.

Тому думаю, що багато людей можуть назвати МУР націоналістами. І це величезний комплімент, є чим пишатися. Це означає, що твоя робота приносить користь Україні.

– Ви розповідали, як під час повномасштабного вторгнення в країнах Балтії вам пропонували чи то ставити там вистави, чи то читати лекції про російських митців...

– Це декілька історій було. Наприклад, мені телефонувала жінка з фонду під назвою "Женщины за мир", пропонувала фінансову підтримку МУР. Я поцікавився в неї, чому така дивовижна назва. Чому не "Жінки за мир", чому не Women for Peace? Вона відповіла, що "у фонді є росіянки, але вони давно не живуть у Росії". Я попросив її передати росіянкам, щоб... йшли на три букви! І тоді подумав: якби колись, будучи 17-річним юнаком, побачив себе зараз, не впізнав би себе!

– А що б ви сьогодні сказали собі 30-річному? (Зараз Олександру Хоменку 24 роки. – Авт.)

– Ого, я – живий, клас! (усміхається). А ще ви дуже здивуєтесь, бо це взагалі йде в розріз із мистецьким публічним простором. Але я б запитав, чи поруч зі мною є жінка, яку я кохаю, з якою я буду мати сім'ю? Я б дуже хотів мати дитину. Не зараз, але для мене є дуже важливим стати нормальним батьком для своєї дитини.

– Ваша дівчина, якій ви присвячували вірші, ще не в статусі нареченої?

– Ні, ми розійшлися з тією панянкою. Я почуваюся набагато краще зараз у нових стосунках, аніж за весь час моїх минулих стосунків із Софією. У грузинського поета Шота Руставелі є така фраза: "Жодне кохання не вмирає саме по собі. Його вбивали, вбивають і будуть вбивати". І я думаю, що було зроблено дуже багато дій, які знищили моє кохання до людини, яку в певний момент вважав своїм партнером на все життя. Але я помилявся. Зараз я дуже радий, що разом з Олександрою. А вірші пишуться набагато кращі.

– На вашу думку, ідеальна жінка – це...?

– Я вважаю, що місце жінки взагалі не на кухні і навіть не вдома. Місце жінки десь у Google-календарі, коли вона робить якийсь свій проєкт, яким вона надихає інших, від якого вона отримує насолоду. І щоб вона працювала, мала можливість реалізовуватися. Пара зайнятих людей набагато цікавіша одна одному, ніж одвічна доля, яка раніше в історії призначалася жінці, коли чоловік займався усім цікавим, підкорював світ, заробляв гроші, а вона сиділа вдома, дивилася серіали і готувала для нього.

Я цього не бажаю жінкам і не підтримую це. Бо я дуже виступаю за феміністичні цінності. І це, мені здається, обов'язок будь-якого чоловіка зараз. Минула ера завершилась, Слава Богу. Тому сьогодні варто замислитися над тим, чи не довелося відмовитись від усіх своїх мрій і бажань заради того, щоб просто виконати роль матері і дружини. Щоб не опинитися в ситуації, коли жінці 40 років, і вона вважає себе нецікавою, усвідомлює, що відмовилась від своїх мрій і не досягла того, що могла досягнути, тому що її посадили вдома з дітьми. Це дуже, на жаль, часта доля і біль у жінок. І чомусь у мене теж.

Я вважаю, що жінки варті набагато кращих речей. І я дуже щасливий, що людина, з якою я зустрічаюся зараз, часто зайнята, щось їздить, організовує, намагається знайти фінансування для культурної спадщини. Ми дійсно обмінюємося інколи Google-календарями одне з одним або зустрічаємось лише ввечері, і це дуже надихає. Тому що нам обом є що розповісти за столом. А не лише чоловік розповідає, який він класний, а дружина йому лише підсипає макаронів. Тому я просто бажаю максимально насиченого та яскравого життя жінкам. Вони цього заслуговують, адже дуже довго за це боролися. І було б тупо далі слухати чоловіків, які вказують їм, де їхнє місце. От я за це борюся і вважаю правильним.

– Ви кажете, що хотіли б стати батьком. А як у такому насиченому житті взяти час, щоб присвятити його дитині?

– Можна надихнутися і запитати про це у Ярослави Гресь – однієї з найкрутіших пасіонарних жінок України, яка робить надзвичайно круті речі. Вона, думаю, дуже зайнята, але прекрасно "матерює" для своїх дітей. Я можу судити про це, бо ми друзі і часто спілкуємось. Якщо їй вдалося, то, думаю, й іншим вдасться.

Взагалі чоловік має максимально дослуховуватися до бажань своєї коханої. Якщо вона бажає залишатися вдома з дитиною, прекрасно, адже і він теж може це робити. Тобто можна чергуватися, балансувати.

– Якось ви сказали, що не потрібно боятися обговорювати теми сексу в медіа, мовляв, тут немає нічого такого. Але чи не мають бути все-таки певні норми в суспільстві, про що можна говорити, а про що ні? Щоб не було, як у випадку з Віктором Розовим та Ольгою Мерзлікіною, коли їхню інтимну історію обговорювала чи не вся країна?

– Які можуть бути норми між двома дорослими людьми, які роблять щось зі взаємної згоди? Аморальним це є лише тоді, коли згоди нема і задоволення отримує лише одна людина. Такі ситуації варто присікати, засуджувати та максимально розповідати, як випадки насильства чи харасменту. Але якщо двоє дорослих людей, незалежно від статі, які одне з одним роблять будь-які речі у цьому світі, після цього лежать щасливі, усміхаються і кажуть: "Це було добре, дякую тобі", то що в цьому соромітницького?! Є така фраза, що розпуста – це секс, у якому ви не берете участь. Щоб розповідати про щось спільне, варто запитати дозволу в людини, яка з тобою у цьому.

Але, знаєте, я вважаю, що у нас є трохи проблема з нормалізацією людської сексуальності: коли дорослі люди прославляють секс – це чомусь дуже дивно і ненормально. Тому я вважаю, що треба вміти прямо говорити про це, бо через певне замовчування від батьків або відсутність інформації в публічному просторі дуже часто трапляються випадки, коли 16-17-річні люди, які починають свій шлях, терплять погане ставлення до себе.

Я за своє життя мав щастя спілкуватися з різними жінками. І не тільки спілкуватися. Дуже часто в розмовах вони розповідали мені про свій попередній досвід, що він був дуже незадовільним, що їм не подобалось. Тобто вони не знали, як це має бути, і терпіли роками, перебуваючи в стосунках, і навіть не здогадувалися, що може бути інакше. І це може траплятися зокрема через відсутність нормальної освіти і розмов. Мені здається, якщо підліток подивиться, як у публічному просторі обговорюють секс, яким він може бути, як можна отримувати задоволення, це піде йому лише на користь.

– На вашу думку, чи повинно суспільство розділяти талант митця і його приватні вчинки? Чи має МУР толерувати присутність таких людей у культурному середовищі? Якою була ваша реакція, коли актор Костянтин Темляк, який свого часу зіграв Павла Тичину у фільмі Тараса Томенка "Будинок "Слово", відмовився від кінопремії "Золота дзиґа"?

– Це дуже дешеве благородство. Є різниця між особистим митця та його мистецтвом і побиттям, ґвалтуванням та погрозами. Наприклад, ваш улюблений музикант у вільний час любить ходити по квартирі на підборах, чи допустимо розділяти це від його серйозних пісень про війну? Так. Але якщо ваш улюблений музикант у вільний час душить собак чи ґвалтує дітей – розділяти не можна, бо йдеться вже про злочин. Це кримінальна відповідальність. Насилля є злочином. І не можна толерувати таку людину тільки тому, що вона – митець. Ми більше не толеруємо таке мистецтво. Якби Костянтин Темляк був не актором, а просто маркетологом у корпорації, його б теж звільнили, якби про це дізнався весь офіс.

Суть у тому, що людина вчиняє аморальні вчинки, які приховує. Фізичне побиття – це вже дія, і його не можна толерувати, як і мистецтво такої людини.

– Як ви вважаєте, чи варто тягнути в український медіапростір "хороших русскіх" – російських артистів, які не підтримують війну? Максим Галкін нещодавно вразив мережу, заспівавши на концерті в Таллінні пісню Степана Гіги "Цей сон". Ба більше, чоловік Алли Пугачової говорив із глядачами українською!

– У мене є лише одна думка з цього приводу: коли я побачив відео, як Максим Галкін намагається спілкуватись українською мовою, і водночас зустрічаю на вулицях людей, які розмовляють російською у Києві, у мене виникає дисонанс і певний біль усередині. Тобто він за кордоном її вчить, а ви не можете докласти зусилля тут, в Україні?

– Ще до запису інтерв'ю, коли я вам сказала, що ви видаєтеся мені приємною людиною, ви відповіли, що це тому, що я по той бік екрана. Цікаво, чи є у вас недоліки, які хотіли б викорінити в собі?

– Безжальність під час створення. Коли квитки на вистави продано, тоді я дружелюбний (усміхається). Але якщо під час створення чогось нового хтось чи щось заважає цьому чи робить це неякісно, я змітаю таку людину зі шляху. І якщо хтось не відповідає стандартам роботи зі мною, то я не використовую слів на кшталт "нічого, ти можеш краще". Під час роботи я буваю дуже різкий і жорстокий до людей. Це неемпатично, але для мене головне – результат. Можна вбити і себе, і команду заради того, щоб вийшла річ, яка перевершить усе, що було до цього. Але насправді я стаю кращим, добрішим. Принаймні я сподіваюся.

– А що цьому сприяє?

– Ви не повірите, але... вік. Якби мене запитали, яка різниця, окрім ідеологічної, між мною у 18 та у 24 роки, то я б відповів, що з кожним роком стаю все спокійнішим та толерантнішим. Бо у 18 років я був готовим оголосити пожиттєву ворожнечу людині, яка зі мною розходилася в культурних смаках на якийсь фільм! Я б сперечався з нею з усім гнівом світу тільки за те, що вона хоч у чомусь зі мною не згодна! А зараз, коли хтось може нести абсолютну ахінею, я лише усміхаюсь, бо розумію, що в людини є своя думка. Знаєте, як писав Марк Аврелій? "Якщо бачиш колючку – просто обійди її". І з віком цей принцип стає все більш притаманним мені. Але це не стосується моментів, коли я маю бути налаштованим на результат.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю із режисером Ростиславом Держипільським – про містику "Довбуша", прокляття гуцулів та родичів в окупації: "Розмовляти російською – це показник рівня інтелекту".

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з кастинг-директоркою Аллою Самойленко – про кастинги в кіно, трагедію в сім'ї та помсту російськомовним: "Україну знищують, а ми хочемо залишити Достоєвського?"

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!