"Україну знищують, а ми хочемо залишити Достоєвського?" Алла Самойленко – про кастинги в кіно, трагедію в сім'ї та помсту російськомовним

Найвідоміша кастинг-директорка і мама захисника "Азовсталі" Алла Самойленко знає все про закулісся української кіноіндустрії. Доля послала їй непрості випробування, але жінка не лише гідно прийняла виклик, а й сама підтримує тих, хто цього потребує. Ще має здібність – знаходити талановитих акторів посеред вулиці.

Відео дня

В інтерв'ю OBOZ.UA кінодіячка розповіла, чи впливає українськомовність акторів на шанси пройти кастинг, як змінилось українське кіно з початком повномасштабного вторгнення та чому вважала себе самозванкою. Також Алла Самойленко поділилась найболючішими періодами у житті й пояснила, чому так активно захищає студенток, що постраждали від харасменту викладачів.

– Пані Алло, ви не лише одна з найвідоміших кастинг-директорів, а й мама трьох дітей: Героя України – Іллі Самойленка, офіцера "Азову", який під час АТО втратив око і руку, а з початком великої війни пройшов пекло на "Азовсталі" та чотири місяці пробув у російському полоні. Середній син Гліб – пережив клінічну смерть і втратив можливість ходити та говорити. Також виховуєте шестирічну доньку Маргариту...

– Знаєте, через те що трапилося з Глібчиком, я пройшла через усі стадії – заперечення, гнів, компроміс, депресію та прийняття. Я зрозуміла, що ніхто не винен, все відбувається так, як має відбуватися. Є якийсь задум, а в його межах у людини є певна воля, але вона обмежена. У тій ситуації мене втішила книга регресолога-психологині Долорес Кеннон "Між життям і смертю". Дуже чітка концепція, яка може пояснити все, що відбувається з нашим народженням, життям і смертю. Виходячи з неї, людина, що проживає такий урок, цілком вірогідно його обирає сама ще на етапі, коли душа безтілесна. Якщо вже живе мій хворий хлопчик, мій Глібчик, моє дороге дитя в такому тілі, то, можливо, від чогось себе рятує. Можливо, мене рятує, я не знаю... (Гліб Самойленко 12 років паралізований після тривалої зупинки серця. – Ред.).

У ситуації з Глібчиком все могло бути набагато гірше. Наприклад, він міг бути без тями, весь у трубочках і зондах, йому могло бути боляче. А він, на щастя, навіть частково пам’ятає минуле. Я дякую хоча б за це...

З іншого боку, я зрозуміла ще одну річ. Коли людина потрапляє в таку ситуацію (у Гліба сталася раптова зупинка дихання і серця, що тривала понад 10 хвилин), не варто проводити реанімацію... Треба дати людині спокійно і гідно перейти в інший вимір, а рідним залишити світлий спомин. Жодна країна світу, якою б розвиненою медицина там не була, не може нічого вдіяти з такими пацієнтами, крім рідкісних випадків із синдромом Лазаря, коли у людини просто знижуються всі життєві показники до мінімального рівня. Але коли вже була зупинка, коли з'явилися плями на обличчі, як мені сказав лікар швидкої... Навіщо його реанімували?

Я тисячу разів думала, що, мабуть, якби вони дозволили йому піти, я б це виплакала, я б дуже горювала за ним все життя, але не знала б його таким, яким він є зараз. Це зовсім інша людина. На це важко дивитися. Дуже боляче сприймати, що твій чудовий, розумний, цілком здоровий хлопчик став таким. У Гліба кришаться зуби, деградують внутрішні органи, зсудомлені кінцівки і скрючений хребет. Усе, на що він здатний, – просто лежати, сидіти, дивитися телевізор і їсти. От і я не знаю навіть, що краще... Мені важко про це говорити. Я прийняла ситуацію. Єдине бажання – щоб він не страждав від болю.

– Читала, що після трагедії з Глібом ви перестали ходити до церкви, проте в розмовах продовжуєте згадувати Бога. Ви ще в щось або в когось вірите?

– У мене з'явилася Маргарита, абсолютно якесь диво небесне! Ви запитуєте про Бога. От у мене відчуття, що він поцілував мене у маківку, коли ця дитина прийшла в наше життя. Це той самий задум. Як його передати, не знаю. Мабуть, тільки через досвід. Знаєте, мені іноді пишуть у приватні повідомлення з подякою за розповіді про Гліба, жінки зізнаються, що мої слова їм допомогли. Я дуже дорожу такими листами.

Я вірю в існування вищого задуму стосовно всіх нас. Мені комфортно думати, що є вища сила, в якої є план. Хоча те, що відбувається в Україні та світі, не підлягає людському поясненню ні вищим розумом, ні, тим більше, колективною провиною. Мені здається, у нас зараз накопичилося дуже багато питань до вищих сил.

– Яким для вас було 24 лютого 2022 року?

– Пам'ятаю, напередодні я подивилась ту саму промову Путіна і плакала десь до другої години ночі. А вже о четвертій прокинулась від вибухів і спостерігала за всім наче у прямому ефірі.

За декілька днів до великої війни мій старший син Ілля прийшов додому, забрав частину свого спорядження, провів з нами вечір і сказав, що їде до Маріуполя. Начебто читатиме там лекцію і повернеться. Але не повернувся. Перед цим він звільнився з військової служби і близько пів року працював в американській компанії, займався міжнародними продажами і планував робити кар'єру в цій сфері. Коли почалося вторгнення, ми з ним листувалися досить активно. Ілля – розвідник і дуже розумна людина, вміє так спілкуватися, щоб не виникало зайвих питань. Маріуполь дуже швидко взяли в кільце, і стало зрозуміло, що звідти ніякого виходу немає...

– Наскільки розумію, ви не покидали Київ?

– У мене багато іноземних знайомих, які тепло ставляться до України. Вони пропонували мені приїхати, але я просто не могла уявити собі цю дорогу з Глібом. Коли стало зрозуміло, що ще й Київ у напівоточенні, перспектива взагалі здалася дуже туманною. Чесно кажучи, ми розглядали виїхати в інше місто, наприклад, до Тернополя, але зрештою залишились у столиці.

У перші дні вторгнення я була дуже емоційна. Виходила в пряме включення зі шведським, іспанським та польським телебаченням. Я розповідала їм, що по трасі на Київ їдуть танки, що вони стріляють по будинках, що вбивають мирних людей, що нам потрібна допомога, просила, щоб нас врятували! Я вважала це своїм обов'язком і таким чином намагалася знайти собі заняття, яке могло б мене сконцентрувати, відволікти від масштабу загрози. Насправді я трохи була готова до війни. Мені вдалося вмовити чоловіка підготувати запаси їжі, і ми безболісно, можна сказати, провели десь місяць. Російські окупанти робили спроби перейти Житомирську трасу. Якби це сталося, то, думаю, нам би дуже швидко прийшов гаплик...

– А зв'язок зі старшим сином вдавалося підтримувати?

– Коли росіяни відступили, я жила Маріуполем, дуже часто листувалися з Іллею. Великим плюсом було те, що він завжди мав доступ до зв'язку. Співчуваю тим, хто не міг зв'язатися зі своїми близькими, що перебували в Маріуполі... Ілля не розказував усіх жахів. Багато що я дізнавалась з його дописів у Telegram-каналі. Коли почалася облога Маріуполя, Ілля почав туди писати свої міркування, пов'язані з військовою ситуацією. Вся ця інформація дозволила мені триматися купки, бути ментально здоровою навіть тоді, коли він потрапив у полон.

Звичайно, було дуже страшно. Кілька разів протягом тих чотирьох місяців на мене нападав відчай, я починала думати про найгірше. Тоді знайшла дуже багато інформації про все, що пов'язано з полоном, всі можливі шляхи комунікації, намагалася самостійно знаходити якісь кінці і пробувати кудись достукуватись.

Після того як сина звільнили, до мене дуже часто зверталися люди із запитаннями, що робити. Я давала їм маленькі інструкції, бо на той час ще не було такого загального списку від координаційного штабу. Пізніше з'явилася координована діяльність з боку жіночих організацій, таких як Асоціація родин захисників "Азовсталі".

– Давайте від сумних спогадів перейдемо до вашої роботи. Розкажіть, як ви обираєте акторів на ту чи іншу роль?

– В основі моєї роботи – сценарій. Якщо він цікавий, якісний і я бачу, як можна візуально втілити продукт, то розмовляю з режисером. Слухаю його, пропоную щось своє. Якщо наші думки збігаються в ключових речах, починається співпраця.

Я не можу працювати в умовах, коли мені просто дають список, кого треба викликати на кастинг. Кастинг – не менш творча професія, ніж будь-яка інша у створенні кіно. Це місце осяяння, відчуття, інтуїції. Якщо я з актором знайома і бачила його в якійсь роботі, я його відкладаю в пам’яті, фіксуючи враження, асоціації, куди цю людину можна застосувати. Потім, коли читаю сценарій, то можу його "побачити". Дуже довіряю своїй інтуїції.

Я люблю живі кастинги, тому що в процесі дізнаєшся багато нового про акторів, про себе, про режисера. Ще обожнюю робити дебютні короткометражні студентські фільми, бо тоді є можливість поділитися своїм досвідом із режисерами, які того бажають. Я працюю лише задля режисера, його проєкту. Моє завдання – знайти ідеальних виконавців для нього, і я шукаю доти, доки він не буде повністю задоволений. Компроміси – це не наш шлях.

– Чи просив хтось роль для себе чи когось зі свого оточення, користуючись знайомством з вами?

– Це неможливо. Всі затвердження відбуваються лише в тому випадку, якщо це логічно для картини. Принаймні така моя практика.

– Ви звертаєте увагу на мову спілкування актора? Чи є українськомовність одним із факторів, щоб його обрали на роль?

– Це важливий фактор. У моїй фільмографії було багато випадків, коли постановки відбувалися регіональними діалектами. Це дуже захопливе заняття – шукати акторів, які ними володіють. З 2013 року я пропагую серед акторів берегти свої говірки, не витравлювати їх із себе, не робити мову суто академічною. Традиційне мовлення органічно звучить на телебаченні та, можливо, сцені академічного театру. Кіно живе інакше. Тут дуже цінується життєподібність, здатність до трансляції людської багатогранності, де не останнє місце займає мовна характеризація. Важливо добре володіти різними формами мовлення, застосовувати їх відповідно до задачі.

Коли ми шукали акторів на фільм "Брати", я зосередилася на західному регіоні країни, акторам звідти було легше вивчити гуцульський діалект. Лише киянин Віктор Демерташ не зміг цього зробити. Наші актори багато років настільки намагалися вивчити російську мову і досягли в цьому успіху, що просто витравили з себе українську.

Сьогодні відбувається зворотний процес – частина акторів нетерпима до російської мови в своєму середовищі. Проте значна кількість із них продовжує спілкуватися в побуті російською, на жаль. У загальних місцях, де тебе можуть почути, всі намагаються переходити на українську. Соцмережі зараз – це тільки українська. Це такий код, за яким ми одне одного ідентифікуємо, бо якщо людина веде їх російською, ти робиш висновок: це привід не працювати з такою особою. Або коли до мене звертаються російською мовою, то вдаю, що я її не розумію, і це приносить мені велике полегшення.

– В інтерв'ю OBOZ.UA акторка Соломія Кирилова розповідала, що кастинг-директорка спочатку надіслала їй пропозицію зіграти коханку брата Памфіра, але режисер фільму Дмитро Сухолиткий-Собчук побачив у ній головну героїню та змінив її життя...

– Так буває. Кіно має здатність змінювати долі, життя, ставлення до себе. Щастя, коли актор зустріне свого режисера, який його розкриє. Добре, коли цьому допомагає кастинг-директор.

Кастинг-директор мусить мати підвищену здатність акумулювати всебічні знання про акторів, їхні особистісні прояви, професійний шлях, приховані можливості і спеціальні навички. Кастинг-директор в ідеалі також може стати адвокатом для актора, переконуючи групу, режисера, продюсера, що актор може більше, що це саме ВІН і йому треба дати шанс. У такі моменти ти наче рука Бога. Буває, що потрібні актори з'являються несподівано, коли не чекаєш. У моїй практиці часто головні ролі грали діти, яких знайшли на вулиці; бувало безліч випадків, коли людина знімалася в масовці, а потім отримувала роль і згодом ставала повноцінним актором; багато дебютантів серед театральних акторів, студентів театральних відділень.

– З якими фільмами у вас найяскравіші спогади?

– Одна з найцінніших речей, яку може дати кастинг-директор акторам і загалом знімальній групі, – це свою впевненість і віру в конкретну творчу одиницю. Тобто найвиразніша особливість моєї роботи – можливість бути адвокаткою для акторів, відстоювати їх перед продюсерами, переконати дати можливість. Але найголовнішим все ж таки залишається задум і відчуття режисера.

Я дуже люблю розповідати історію про фільм "Брати. Остання сповідь" Вікторії Трофіменко. Це певна точка відліку для новітньої історії українського кіно і мене як творчої одиниці в ньому. Там все складалося унікально. По-перше, це був тур вільного падіння, я просто поїхала на захід України. І вже в процесі поїздки ми про все домовлялися буквально на ходу – про зустрічі, про записи тощо. Тобто це була така повноцінна подорож: я занурювалась у місцеву культуру, у звички і порядки.

Якось поїхала з Івано-Франківська старовинним паровозиком, який складався із двох вагончиків. Він завіз мене у колишнє містечко Карлівка, нині село Прутівка. Це містечко позначене історичним контекстом, де процвітала ще в Австро-Угорщині "Просвіта" – знамените товариство, яке слугувало інтересам української культури. І уявіть, там існує народний театр, відомий ще з тих самих, "просвітницьких" часів. Пригадую, як мене вже чекали з горілкою, домашньою ковбасою, домашнім паштетом, який вони тут же намазували на смачнючий житній хлібчик і пригощали столичну гостю (усміхається). Там були голова сільради, його дружина і син – актори цього театру! Причому театр дуже заслужений і поважний, лавреат різних мистецьких оглядів аматорських театрів. Я мала незабутнє спілкування з цими людьми і досі зберігаю записи того кастингу.

Згодом я запросила кількох людей у різні проєкти. Одна з них – вчителька Марія Василівна, яка відновила театр. Я розповідаю цю історію і мені хочеться плакати за ними, їхніми історіями, розказаними на кастингу, як у когось один дід воював за УПА, а інший за Червону армію, як місцева жінка поїхала на заробітки в Італію, покинувши господарку на бабів, а дітки ростуть без мами, тата. А скільки вони самі в кадрі плакали... Цей портрет сільського театру ще більше пробудив любові до того, ким є наш народ, які є людські типи, сильні характери, їхні прояви...

Ця вчителька, Марія Василівна, була репресована, її чоловік був репресований і загинув. Вона повернулася в рідне село після того, як відбула десять років таборів, і відновила театр! Марію Василівну я запросила на рекламний політичний ролик, який знімав режисер Олесь Санін, це було так пронизливо. Вона грала бабцю, до якої у двір приїхав екскаватор і руйнує її хату. Вона виходить, показує свої документи, розуміє, що це вже не її земля, бо її забрали злочинці. Вона йде до хати, в тиші білить піч, знімає ікону і виходить. Вибачте, я не можу без сліз розказувати... Вона стоїть з цією іконою і дивиться в камеру... Їй було 84 роки. Для неї це була наче місія всього життя. Бабуся приїхала до нас на таксі з Верховини, зіграла цю роль, вклала туди все, що в неї було: весь свій біль, життєвий досвід, любов до акторства. Це був винятковий ролик.

Або ще розкажу, як я Ївгу (акторка Вероніка Шостак, тоді першокурсниця Львівського університету. – Ред.) з "Братів" зустріла. Цілий день у Львові в Національному академічному театрі імені Марії Заньковецької проводила кастинг. У певний момент виходжу в коридор, повертаю голову – бачу промінчик сонця, який падає на руде волоссячко, і розумію, що це вона, що це наша Ївга! І як це сталося, не можу пояснити.

Очевидно, якщо дуже довго професійно чимось займаєшся, то з'являються якісь ментальні артефакти. Я можу дивитися телевізор під призмою того, що когось можу там знайти (так було з Антоном Вельбоєм для фільму "Королі репу"), можу поїхати в інше місто і під час прогулянки на вулиці на когось випадково натрапити.

Цікаво вийшло з Олегом Мосійчуком, який у "Братах" дебютував. Колись він закінчив Дніпропетровське театральне училище, десь у 1970-му році знімався в епізодичній ролі на кіностудії Довженка, а потім усе життя працював художнім керівником театру. Я шукала актора на роль Войтка і не могла знайти. Я "рила" театри, театральні сторіночки і натрапила на його портрет – а він дивовижної вроди чоловік! Брюнет з блакитними очима, схожий на італійську зірку 60-х років, і думаю: та це ж Войтко, тільки молодий! Коли він до нас приїжджав, йому, здається, було трішки за 60, а бігав, як юнак! Дідуся зіграв так, що ніхто й не вірить, що йому на той момент не було 90 років! Яскраво перевтілився!

– Поясніть, будь ласка, чому українське кіно сьогодні не отримує достатньої уваги від кінотеатрів, сеанси ставлять на незручні для більшості глядачів години, а продажі квитків залишають бажати кращого?

– По-перше, кінотеатри є приватним бізнесом. Їхня політика часто продиктована банальними економічними розрахунками попри закон, що зобов’язує їх квотувати вітчизняне кіно.

Другий момент – це кіно як явище та особливості його сприйняття в Україні. Наш глядач раніше дуже часто посилався на те, що українського кіно начебто не існує. При цьому не докладав жодних зусиль, щоб дізнатися більше про вітчизняний кінематограф. Та що казати – досі вистачає таких людей. Коли починаєш із такими розмову, розумієш, що вони практично нічого не бачили. Можливо, й дивилися один фільм і тепер по ньому роблять висновок про все кіно як явище.

Насправді це також один із наслідків тривалого колоніального становища, комплексна обробка з боку Росії. Навіть сьогодні велика кількість людей в кіноіндустрії сидить і чекає, чим все закінчиться. Для них немає значення – буде це українська мова чи російська. Вони робитимуть бізнес, на жаль. Є дуже багато "ждунів", які думають про те, "какая великая русская культура"! В той же час вони ненавидять все українське і, тим не менше, знімають нам зараз кіно! Доба прагматиків і циніків. Вони просто заробляють гроші, без жодних ціннісних і мистецьких орієнтирів. І сумно те, що все це робиться з українського бюджету.

Третій момент – час. Повноцінно кіно у нас існує всього лиш якихось 10 років. Це мало. Спорадичні непродумані дії у напрямі розвитку індустрії не сприяють її комфортному існуванню. Класні фільми не доходять до цільової аудиторії через брак фінансування і нерозвинені маркетингові інструменти для їхнього просування. Мас-маркет-фільми мають своє ядро – близько 300 тисяч глядачів, що, звичайно, мало як для такої кількості населення, як у нас. Але з позитивних моментів – після повномасштабного вторгнення на хвилі великої цікавості українців до всього власного ринок таки зростає. Не менш важливим фактором є і репрезентація нашого кіно у світі. Якщо ми не зніматимемо власні фільми, нам про нас розказуватимуть інші.

– Чула не одну історію, як поляки та американці пропонували українським акторам зіграти "хороших русских"...

– А чому ви дивуєтесь? Вони особливо не розрізняють Україну та Росію, для них це суцільний простір. У них усталені стереотипи про росіян, створені російською пропагандою. Іноземці старанно виправдовують "хороших русских". У нас також є актори, це переважно ті, хто мешкає за кордоном, вони не бачать нічого поганого в цьому...

Водночас є і неофіти, які до 2022 року не помічали війни, а потім раптом прозріли. Зараз це найзатятіші захисники української мови! Проте мені здається, вони знову перейдуть на російську. Все ще дуже живе, ці комплекси, культурне сприйняття себе: "Хто я? На чому виріс?" Таким людям відмовитися від чогось – це відмовитися від себе, бо це частина їхньої особистості.

Для мене, наприклад, це було легко. Я сама з Київщини, виросла на суржику, проте в побуті говорила російською мовою. У 2022-му раптом спіймала себе на думці, що для мене російська мова – як жаба, і ця жаба мені все життя не дає спокою! Вважала себе самозванкою, коли говорила російською. Але після вторгнення необхідність розмовляти російською зникла. Я відчула таке полегшення...

Ще я раптом зрозуміла про себе одну цікаву річ: у мене є багато публічних виступів, та ви не знайдете жодного російською мовою! Навіть у 1991 році, коли я як одна з переможниць конкурсу "Міс Київ" давала інтерв'ю для українського телебачення, то говорила українською мовою. Для мене це абсолютно логічно попри те, що я дуже добре знаю російську культуру, російську літературу.

Але для людей, які себе ідентифікували з цим, виростали на російській культурі, це означає перекреслити себе. Ми маємо допомагати тим, хто свідомо обирає цей шлях, хоча водночас я проти лагідної українізації. Я за те, щоб створювати людям з "не такою щелепою" проблеми так само, як вони створювали нам. Чому я, людина з українськомовної родини, зламала себе для того, щоб їм було зручно?! Це масове явище навіть сьогодні. Чому ми не можемо зараз зробити щодо них те саме?! Я не хочу чути російську в публічному просторі, мене вона травмує! Я з цим борюся. Я роблю зауваження російськомовним, коли довго їду в автобусі або в потязі, причому в жорсткій формі. І це працює.

– Одна відома акторка розповідала нам, що відмовилася від російської літератури, хоча і була її прихильницею до початку великої війни. У той час як інша – стверджувала, що не перестане любити Достоєвського через те, що витворяє Путін...

– Це дуже яскраво характеризує людину. Ми зараз маємо цікавість до українського – до театру, книг, кіно, які раніше були репресовані. Ми нарешті відкриваємо свою культуру. Це потім колись, за бажання, можна буде інструментизувати російську в побуті, в особистому навчанні, коли мине небезпека для існування України. Але зараз всім адвокатам російського у нашому інфопросторі я можу сказати тільки одне – відійдіть мовчки і дайте нарешті статися українській культурі. Від неї залежить життя країни, народу.

Пригадую свою зустріч з одним американським продюсером, який приїжджав в Україну у 2004 році. Дуже розумна людина, ізраїльтянин з Голлівуду, що пройшов шлях від помічника реквізитора до виконавчого продюсера блокбастерів. Якось він запитав: "Що у вас є в українській культурі? Кого ти можеш назвати з тих, кого знає весь світ?". Коли я не спромоглася сказати жодного прізвища, яке б у нього знайшло відгук, дуже засмутилась. Зараз я можу розповісти багато історій, прихованих, вкрадених, недооцінених сучасниками, які він точно знав би.

Моя русофобія родом із дитинства. У 17 років я вперше дізналася про речі політичного забарвлення, які мене дуже вразили. Наприклад, що весь наш архів козацький міститься в Росії, що ми його звідти ніяк не заберемо. Я зрозуміла, що нас дуже сильно обікрали, продовжують красти і знищувати те, що вкрасти неможливо. І після всього цього люди хочуть, щоб їм залишили Достоєвського, тому що він не путінський?! Але на тлі того, що зробили з Україною, з її культурою, забравши і присвоївши собі все – від мелодій і закінчуючи великими іменами; вкрали історію, перекрутивши зміст багатьох речей і виставивши їх своїми... Просто тому, що якась нікчема вирішила, що для імперії та величі потрібно принизити іншу культуру, бо інакше вони не відчувають себе повноцінними? І після цього людина буде казати, що не віддасть Достоєвського?

Тому повторюсь: дайте розквітнути українському! Хай визріє розуміння свого! Хай устоїться, хай воно зайде в мозок до маленьких дітей, хай вони засвоять, що це таке! Я своїй доні кажу: "Ти будеш знати російську мову, але зараз щоб я її не чула! Ми не будемо звертатися до неї в будь-яких випадках, тому що тобі треба вирости в українському, сформувати твій світогляд в українському полі, де ти маєш отримати базову інформацію для життя, а потім можеш вивчити російську". Чому так кажу? Оточення суцільно російськомовне. Люди на вулиці. Діти у класі, часом навіть в українськомовних батьків. Дитина все одно переймає той "язик". Доводиться боротися.

– Український письменник Антін Мухарський, коментуючи гучний секс-скандал в університеті Карпенка Карого, порівняв акторок з повіями та фактично висміяв фемінний популізм. Ви читали той допис?

– Зазвичай ті, хто звинувачує жертв, – люди старого радянського виховання. Я себе також відношу до цієї категорії, адже встигла навіть вступити в комсомол і вийти з нього першою з усього класу. Але мати таку зацементовану систему переконань і навіть не засумніватися, що це може бути неправильно? Людина собі на лоба поставила штамп: я сексист, мізогін і "совковий" старигань. Це феномен, пов'язаний із несвободою. Для мене це патріархальний уклад, який чоловікам віддає всю владу, а всі інші мають підкорятися. І з цим укладом наше суспільство схильне звинувачувати жертв, звинувачувати дівчат!

Якщо людина знає біологію, вона ніколи такого не скаже. Такими випадами і Мухарський, і Винничук, і всі, хто їх підтримує, демонструють свою необізнаність. Якби вони гарно вивчали біологію людини у старших класах школи, їм було б відомо, що префронтальна кора головного мозку формується до 25 років. Юність супроводжується тектонічними гормональними змінами, молоді люди часом можуть поводитися з викликом, досліджуючи межі можливого, вчаться завойовувати прихильність протилежної статі, не вміючи на 100% контролювати свої прояви. Це інстинктивні речі. І для комфортного співіснування в навчальному процесі у нас є емоційно і фізично зрілі педагоги, які повинні вміти контролювати це хоча б зі свого боку і не реагувати на посили від молодих дівчат або хлопців. Є така спеціальна наука – етологія, це комплекс знань про поведінку людини з погляду її тваринного походження. Якщо прочитати хоча б кілька популярних статей на цю тему, мозок стає на місце, і мізогінні та печерні погляди, які транслюють люди старшого покоління, просто розтануть.

Це має стати соціально неприйнятною поведінкою, коли педагог чи керівник використовує службове становище і залежність підпорядкованих йому людей і вчиняє дії, що однозначно трактуються як домагання. Як можуть реагувати на агресивну статево обумовлену поведінку викладачів молоді люди, у яких емоційно-вольова сфера не до кінця сформована? Важкою психологічною травмою, що має фатальний вплив на все життя.

Ці події підсвітили, наскільки в нас застаріла система викладання, система звань для збереження держзамовлення студентів, непрозоре використання коштів. Бездумне і безвідповідальне роздування акторських курсів, розмноження акторських факультетів у непрофільних вишах, перетворення навчання акторству на прибутковий бізнес без можливості студентам у майбутньому реалізуватися, бо ні театрів, ні кіно-серіального виробництва для такої кількості акторів немає. Система майстерень, яка провокує патологічні прояви з боку окремих педагогів, зловживання владою і психологічний тиск...

– Вибачте, що знову переходжу на особисте. У соцмережах ви писали про те, як 20 років тому звернулися до поліції через фізичне насилля з боку ексчоловіка, і в той же час до вас залицявся поліціянт, який приймав скаргу. Також ви згадували, що коли були студенткою, вас мало не зґвалтував викладач. Ви тому настільки активно стали на захист 46 студенток, які звинуватили своїх викладачів у харасменті?

– Я таких людей впізнаю, вони навколо нас – усі ці сексисти, які на дівчат дивляться тільки через об'єктивацію. Я знаю цілком поважних людей, але вони говорять настільки сальні компліменти жінкам, не розуміючи, що це харасмент... Складна тема. Зважаючи на те, як розвиваються події, зрозуміло, це тільки початок шляху. Андрій Білоус повернувся на свою посаду в Молодому театрі. Деякі курси передали іншим педагогам, когось звільнили, когось тихенько відсторонили на деякий час. Щоб рух під лозунгом "Зі мною так не можна!" приніс плоди у вигляді системних змін, має бути велика постійна увага і робота всього суспільства.

Також сподіваюся на те, що принаймні сприйняття цих моделей поведінки зміниться. Що така аномальна статева активність педагогів щодо студентів і студенток більше не буде соціально прийнятною і винагороджуваною. Що візьмуть іноземні протоколи, хоча б прочитають, проведуть тренінги. Пояснять педагогам і студентам, де межі, як їх обходити, як уникати харасменту, що таке харасмент зрештою.

Читайте також на OBOZ.UA інтерв'ю з народним артистом України Анатолієм Матвійчуком – про цинізм Потапа, життя у США та зірку, яка мала поїхати від України на Євробачення-2025

А ще на OBOZ.UA інтерв'ю з продюсером Миколою Кучерявим – про Євробачення-2022, поїздки на фронт і гостре запитання Леоніду Кравчуку.

Тільки перевірена інформація в нас у Telegram-каналі OBOZ.UA та Viber. Не ведіться на фейки!